РЕКОМЕНДОВАНО Трахтемирів - минуле, сучасне, майбутнє

Тема в разделе "Справочная информация и история Канева", создана пользователем Starpom, 13 мар 2016.

  1. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.323
    Симпатии:
    270
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    Трахтемирів Трахтемирівський заповідник | Трахтемиров Трахтемировский заповедник
    Подорож у давнину | Путешествие в древность
    трахтемиров канев инфо.jpg трахтемирів канів інфо.jpg

    Петрашенко В.О., Максимов Є.В. Трахтемирів. Подорож у давнину. - К., 2000. - 102 с. - 84 іл. Книга присвячена історичному минулому Трахтемирова та літописного Заруба. Вона охоплює часи від трипільської культури до середньовіччя. На багатому археологічному матеріалі реконструйовано загальний вигляд городищ, поселень та окремих об'єктів Трахтемирівського заповідника
    Для істориків, археологів, музейних працівників, краєзнавців та широкої громадськості.
    Науково-популярне видання
    Книга видана за сприяння та фінансової підтримки ЗАТ «Аграрно-екологічне товариство «Трахтемирів»
    Літературний редактор Юрій Олійник
    Технічне оформлення Олександр Петрашенко
    Ілюстрації та художнє оформлення авторське
    © Петрашенко В. О. ІSВN66-02-1944 - Х © Максимов Є. В.

    Передмова

    Трахтемирівська земля справедливо належить до національної скарбниці істо ричної пам'яті українського народу, де вимріяна козаками воля і прагнення бути господарями своєї землі була реалізована у XV I ст., коли Трахтемирів з монастирем та навколишніми землями стає власністю козаків. Археологічне дослідждення цієї славної доби ще попереду, адже залишки середньовічного міста досі чекають від криття та вивчення. Проте не лише козацькою славою знамениті Трахтемирівські гори, ще з доісторичних часів канівські кручі та зручні надзаплавні тераси ставали місцем проживання давньої людини.

    Археологам добре відомі стоянки прадавніх землеробів, які першими освоювали ці землі. Вони належали племенам трипільської культури, яких змінило населення доби бронзи. У VI ст. до н. е. тут виникає Велике Трахтемирівське городище, площею більше 500 га, потужні вали якого досі нагадують про велич і силу скіф ських племен Подніпров'я.

    Напередодні становлення слов'янського етносу на Трахтемирівській землі роз селяються племена зарубинецької культури, особливо густо заселеним стає цей район у слов'янський та давньоруський час. Науковій громадськості добре відомі досліджені авторами книги поселеня і городища цього часу — Бабина Гора, Дідів Шпиль, Монастирьок, Батурова Гора, літописний Заруб, Григорівка, Бучак.

    Багаторічні дослідження кількох поколінь українських археологів відтворюють реальну картину життя минулих тисячоліть, а відображена в археологічному мате ріалі і реконструйована науковими методами забудова городищ і селищ стає над банням всіх, хто цікавиться історією рідного краю.

    Трахтемирівський заповідник є унікальним природним і археологічним об'єк том в Україні, де в нерозривній єдності співіснують пам'ятки історії, геології, археології і природи, які необхідно зберегти для майбутніх поколінь. Адже наван таження на цю територію залишається вкрай небезпечним. Канівське водосховище продовжує руйнувати берегові тераси, що завдає непоправної шкоди оточуючому середовищу. Необхідно об'єднати зусилля природоохоронних і пам'яткоохоронних державних служб, громадськості і всіх зацікавлених організацій в збереженні, до слідженні і популяризації надбань Трахтемирвського заповідника.

    На межі тисячоліть Трахтемирів має відродитися і перетворитися на справжній центр високої духовності, скарбницю природних, історичних і культурних цін ностей Середньої Наддніпрянщини. Зацікавленість горомадськості в упорядкуванні і збереженні історичних пам'яток і унікальної природи цього краю зібрала навколо Трахтемирова колектив науковців, краєзнавців, архітекторів, бізнесменів та праців ників аграрно-екологічного об'єднання «Трахтемирів», яке очолило цю роботу.

    Створений за нашою ініціативою регіональний ландшафтний парк «Трахте мирів» — перший недержавний заповідник в Україні—розпочав свою діяльність на початку 2000 року. Ми ставимо на меті об'єднати зусилля всіх справжніх прихиль ників відродження і збереження цієї землі і зацікавлені в співпраці з ними. Вже зараз ведеться робота по дослідженню археологічних пам'яток, найбільш унікальні з яких планується реконструювати і демонструвати просто неба. Відновлено пошуки Трах- темирівського монастиря козацької доби, монастирських печер, розкопки скіфських пам'яток і часу Київської Русі, матеріали яких стануть основою створення музейної експозиції Трахтемирова.

    Крім програм історико-культурного спрямування, ведеться велика робота при- родо-охоронного напрямку. Складний рельєф Канівського міжгір'я, що робить цю територію особливо мальовничою і привабливою своєю неповторністю і різно манітністю ландшафту, вимагає серйозних капіталовкладень по закріпленню бере гів, що руйнуються Канівським водосховищем.

    Розробляється комплекс програм по збереженню і примноженню рослинного і тваринного світу. На території парку вже виявлено близько 70 рідкісних видів рослин і тварин, частина яких занесена до Червоної книги. Ми переконані, що загальними зусиллями зможемо дати нове життя Трахтемирівській землі і відродити цей край для прийдешніх поколінь.

    Андрій Слоневський Голова правління АТЗТ «АЕО «Трахтемирів»

    Вступ

    Гори мої високії,
    Не так і високі,
    Як хороші, хорошії
    Блакитні здалека
    Т. Г. Шевченко


    Коли подорожуєш Дніпром униз за течією на пароплаві чи «Метеорі», перше, що впадає в око — це високий правий берег, що непорушно стоїть зеленою стіною. Проте ця статичність уявна. Насправді канівська дислокація, так у науковій літе ратурі називаються канівські гори, постійно перебуває у русі. Ці гори мають складну геологічну будову. Основними складо вими природи канівських дислокацій є участь у їх формуванні льодовика, тектонічних явищ та зсувних процесів. Остаточно не вирішено питання про їх походження, серед науковців то чаться дискусії щодо причини виникнення гірського канів ського рельєфу.

    Одним з найбільш цікавих районів є Бучаксько-Трахтеми- рівська ділянка. Нині тут розташований Трахтемирівський за повідник. Зразу за Ходоровим Дніпро різко повертає і тече на схід в напрямку Батурової гори, за якою знову спрямовує свої води на південь, утворюючи в цьому місці велетенську петлю, яку добре видно навіть на дрібномасштабних картах України. Цей гірський кряж правого берега витіснив ложе Дніпра з його основного річища, що невпинно прямує до Чорного моря, і утворив неповторний і дивовижний ландшафт.

    З давніх давен людину приваблювали ці дніпровські схили, зручні тераси для будівництва осель, багаті на трави заплави, дубові та грабові ліси, а невичерпні запаси риби у Дніпрі створювали прекрасні умови для життя. Тому не дивно, що в дав нину тут густою мережею розмістилися села.

    Трахтемирів, Зарубинці, Монастирок, Бучак — ці села ста ли нині легендою, вони освячені поезією Т. Шевченка, оспівані в народній творчості. Нелегкою виявилась їхня доля. Частину сіл було затоплено під час спорудження Канівського водосхо вища у 1975 році.

    Однак, видно, нічого не вдієш «з долею лихою», про яку писав Т. Шевченко, згадуючи Трахтемирів у своїй поемі «Сон». І судилося цій землі, замість тішити око мальовничими селами з вишневими садками, повернутись до часів «дикої природи», яка тут, на теренах придніпровських гір, постає з усією велич чю і красою, ніби стверджуючи свою волю і право на власне життя.

    Скільки цивілізацій народжувалось на цій землі! Ховають придніпровські гори у своїй зеленій глибині, ховають і хвилі рукотворного моря таємниці стародавніх трипільських пле мен, сліди загадкових скіфів, язицькі знання і хліборобську долю слов'ян; ховають гори і води залишки давньоруських фортець, які першими приймали удари кочовиків, захищаючи стольний Київ, ховають кості козацькі, могили й скарби наших відважних пращурів.

    Запрошуємо Вас, шановний читачу, у подорож по Трах- темирівському заповіднику, який, сподіваємося, стане і Вашим улюбленим місцем, яким він є для всіх, хто вже тут побував.

    Почнемо нашу подорож з історичних сіл заповідника, свід чення про які дійшли до нас з різних історичних джерел.

    Вигляд Трахтемирівських гір у 60-ті роки 20 ст.
    Канівське водосховище
    Вигляд Трахтемирівських гір у 60-ті роки 20 століття.jpg канівське водосховище.jpg
    masTAK нравится это.
  2. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.323
    Симпатии:
    270
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    Трахтемирів.

    І Трахтемиров геть горою
    Нечепурні свої хатки
    Розкидав з долею лихою,
    Мов п 'яний старець торбинки
    Т. Г. Шевченко


    Найзручнішими для оселення були сідловини між горами та дніпровські надзаплавні тераси. Окрім того, у давнину на Дніп рі у цьому місці існувало кілька бродів, що мало неабияке значення, — вони забезпечували постійний зв'язок з Лівобе режжям. Найвідоміші з них два броди між Трахтемировим і Монастирком. Цікаві дані про них містяться в одному з істори- ко-археологічних нарисів, де повідомляється, що у 1708 році гетьман Мазепа у листі до графа Головіна пише «... між Пере яславом і Трахтемировим два броди такі проявились, що люди через них возами їздять». Можливо саме завдяки цим бродам Трахтемирів і одержав свою назву як «мировий тракт», тобто місце, де сходяться головні шляхи. Проте в літературі висловлювалися й інші думки щодо походження цієї назви. Наприклад Л. Похилевич пов'язує її з місцем, куди з'їзджались державні діячі «трактовать о мире». Існує також версія про трьох темирів — татаро-монгольських вельмож, які жили тут під час монгольського володарювання.

    Вперше Трахтемирів згадується в праці «Большому чер тежу» — книзі, складеній не раніше рубежу XIV—X V ст. Більш певні відомості належать до XV I ст., коли селище зга дується як «данина государская» черкаському та канівському старості Остафію Дашкевичу (близько 1510—1535/1536 років).

    За Люстрацією 1552 року його населення складалося лише з 9 сімей, проте вже з кінця XVI ст. Трахтемирів стає містечком, відомим на всю Україну і за її межами. Близько 1578 року Стефан Баторій передає Трахтемирів, з монастирем, маєтнос- тями та угіддями, запорозьким козакам, і містечко стає місцем постійного проживання козацької старшини, фактично перетворюється у козацьку столицю.

    У 1594 році повз Трахтемирів пропливав посол австрійського імператора Еріх Лясота, який залишив згадку про Трахтемирів у своєму щоденнику і від мітив приналежність містечка козакам. Тут перебував уряд реєстрових козаків і збиралися козацькі ради, тут розташовува лась канцелярія, арсенал, скарбниця, сюди привозили клей- ноди війська Запорозького. Місто було резиденцією відомого полководця і дипломата Петра Конашевича-Сагайдачного. З Трахтемировим пов'язано чимало міжнародних подій. Напри клад, 1625 року тут переховувався претендент на султанський престол Ахія, який називав себе сином султана Мухамеда III, видачі якого домагалась Туреччина. Тут у 1658 році відбувало ся обрання Юрія Хмельницького в гетьмани. Упродовж майже 60 років свого процвітання Трахтемирів перетворюється у ве ликий адміністративно-політичний центр, що мав статус міста, а отже повинен був мати потужні укріплення. На картах України, складених французьким інженером Гійомом де Боп- ланом у 40-50 роках XVII ст., Трахтемирів зображено як ве лику фортецю. Окрім того, місто позначене на всіх захід ноєвропейських середньовічних картах України, де йдеться про населені пункти Подніпров'я.

    Боплан, подорожуючи по Україні, згадує і про Трахтемирів, Ось дослівно цей уривок у перекладі Я. І. Кравця, 3. П. Бо- рисюка: «Ще далі йде Трахтемирів (Tretemirof) — руський монастир (Cloistredes Roux), розташований серед урвищ і ото чений неприступними скелями. Саме в цьому місці козаки ховають усе найцінніше; тут же є пором для переправи через річку.» [Боплан, 1990, с. 36].

    Гравюра 1687 р., що пов'язується з фортецею середньовічного Трахтемирова (Боплан Г. Опис України).
    Гравюра 1687 р.jpg Гравюра 1687 року.jpg

    У статусі козацької столиці Трахтемирів перебував до 1637 року, коли після невдалого бою під Кумейками козаки зазнали поразки від М. Потоцького. Внаслідок цих трагічних для долі України подій, Трахтемирів перетворився у руїну, і містечко, за рішенням польського сейму, передається у відом ство польського комісара, а ще через кілька років стає спад коємною власністю польських панів.

    Українське козацтво не змирилося з утратою Трахтемирова. Ще за часів Б. Хмельницького повернення міста складало один з пунктів договору з поляками, затвердженого королем Яном Казимиром у 1652 році. Після Гадяцької угоди 1659 року козацькі посли в сеймі Речі Посполитої знову просять затвердити Трахтемирів за козаками. Найважчий період для містечка настав після «Вічного миру» 1686 року, коли Україну було остаточно поділено між Росією і Польщею, до Польщі відійшло все Правобережжя, крім Києва, а територія від Трахтемирова до Чигирина перетворювалась в нейтральну смугу, де заборонялося селитись.

    На початку XVIII ст. Трахтемирів на кілька років перейшов під владу Росії, але з 1715 року він отримує статус польського королівського містечка. Спочатку містечко належало панам Трипільським, потім князю Понятовському, а з кінця XVIII ст., коли ці землі увійшли до складу Росії,— І. П. Гудиму-Левко- вичу та його нащадкам.

    Про Трахтемирів як козацьке місто нагадує і той факт, що у складі Переяславського полку 1781 року була Терехтемирів- ська сотня, хоча саме містечко було на польській стороні Дніп ра, а села сотні — на лівій, російській. Л. Похилевич наводить дані про кількість мешканців міс течка: у 1741 році тут було 42 двори, у 1792 — 34 двори (300 душ), на початку 60-х років XIX ст.— 608 душ. Троїцьку церкву у селі збудовано у 1855 році, але стара церква існувала тут ще до 1741 року.

    Л. Похилевич відмічає, що церква стояла на тому місці, де стоїть великий кам'яний хрест з написом "NNNNpoкy здьзь погребенъ рабъ Божій Иванъ Муха, козакъ войска запорожскаго". Цей напис має дату — 1682 рік. До наших днів зберігся кам'яний хрест, який місцеві мешканці пов'язують з іменем легендарного Мухи. Проте відсутність на ньому напису та інше, ніж згадане у Л. Похилевича, місцероз- ташування робить це ототожнення малоімовірним.

    Наприкінці XIX ст. місцевий пан побудував для сільських дітей кам'яну школу, яка збереглася до наших часів. Що ж до інших будівель, які мали засвідчувати колишню славу Трах темирова, то фундаментів їх не вдалося розшукати й досі. Середньовічний Трахтемирів не хоче розлучатися зі своєю таємницею. Звісно, значна частина трахтемирівського узбе режжя перебуває під водою, проте слідів кам'яного замку не виявлено і під час археологічних розвідок 40—60 років. Л. По- хилевич вказує, що проти церкви є пагорб (пагорб, де стояла церква, зберігся), який називається Високою горою. На його вершині з південного боку помітні сліди рову та валу, проте залишків кам'яних мурів так і не виявлено.

    У зв'язку з цим виникають сумніви щодо приналежності відомого Трахтемирівського зображення кам'яного замку на картах Боплана саме Трахтемирову. Така потужна фортеця не могла щезнути безслідно. До того ж походження цього зобра ження досі не з'ясовано, існує лише припущення, що його привіз з України Боплан. Хоч напевне якесь середньовічне замчище у Трахтемирові існувало, про це є одна згадка в істо ричних джерелах. Під 1643 роком згадується «замочок», де зупинявся коронний гетьман Станіслав Конецпольський.

    Кам'яні хрести на Трахтемирівському цвинтарі
    Українська кераміка з Монастирка (ур. Загузівка, розкопки В. О. Петрашенко)
    Кам'яні хрести на Трахтемирівському цвинтарі.jpg Українська кераміка з Монастирка.jpg
  3. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.323
    Симпатии:
    270
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    Монастирьок.

    А он старе Монастирище,
    Колись козацькеє село,
    Чи те воно тойді було?
    Та все пішло царям на грище:
    І Запорожжя, і село...
    І монастир святий, скарбниця,-
    Все, есе неситі рознесли!...
    Т.Г. Шевченко


    Назву села пов'язують з православним Успенським мо настирем і Трахтемировим. Черкаський і канівський староста Остафій Дашкевич, отримавши ці землі разом з Трахтеми ровим, почав будівництво наземного монастиря. Проте цілком імовірно, що ця місцевість успадкувала свою назву ще з дав ньоруських часів, коли тут існував печерний монастир. Яр Печера розташований на південь від села, а за 1,5 км від сучас ного села знаходиться урочище Церковщина з залишками ка м'яних храмів Зарубського монастиря XI—XII ст. Окрім того, в писемних джерелах XV I ст. зустрічається сполучення назв Зарубський Трахтемирівський монастир, що свідчить про зв'я зок середньовічного монастиря з давньоруським (про києво-руський період дивись наступний розділ). Слід зазначити, що історичні джерела часто розглядають Монастирьок і Трахтемирів як один населений пункт. Справді, вони розташовані поруч, а Монастирьок ніколи не був значним поселенням ( в наш час мав лише статус хутора).

    В Люстрації Київського замку 1552 року згадується монастир «Зарубъський светое Пречистое» з церквою «Зарубьской Те- рехътемировъской», але «в ньому теперь пусто один чернец стережет для пожару». Розквіт монастиря настав після рішення польського короля Стефана Баторія віддати його у власність запорозьким козакам. Монастир почав готувати духовних пастирів для козацьких монастирів та храмів — зокрема, з нього вийшли керівники та ченці Самарського монастиря та січової Покровської церкви.

    При монастирі було організовано шпиталь для старих і хво рих запорожців, монастиреві надано прибутки з перевозу і місцевих кам'яних кар'єрів, де добували камінь для виго товлення жорен, хрестів, надгробків. Монастир був місцем зібрання селян і козаків під час повстань під проводом Криш- тофа Косинського (1593) та Северина Наливайка (1595). Тут зберігалося збіжжя, сіль та інші запаси повсталих.

    Доля монастиря пов'язана з долею Трахтемирова. Упродовж першої половини XVII ст. він, як і саме містечко, неодноразово переходить з рук у руки — від козаків до польської шляхти. В цей період було розширено монастирські печери, в монастирі діяло кілька підземних печер, одна з яких була присвячена св. Параскеві. Печери збереглись до нашого часу, хоча ходи туди завалені. Під час другої світової війни там переховувалися мешканці села. Печерний монастир ніким не досліджувався. Це ще одна таємниця трахтемирівського заповідника.

    Дослідження печер розпочато Інститутом археології НАН України у 2000 році за ініціативою і фінансовою підтримкою ЛРП «Трахтемирів». Розвідкові роботи дали обнадійливі результати і підтвердили перспективність цих пошуків.

    На початку XVIII ст. монастир запустів, ненадовго двічі побував у руках уніатів. На початку XI X ст. Л. Похилевич зазначає, що церква Успіння Пресвятої Богородиці занепала і Довелося навіть закрити церковний прихід.

    Серед церковних діячів Трахтемирівського монастиря — такі відомі особистості, як князь Єзекіїл Курцевич (у чернецтві Йосиф), вірний соратник гетьмана Сагайдачного, архімандрит монастиря на початку XVII ст. Виходець з найвищого литов- ського аристократичного роду Коріятовичів-Курцевичів, він на початку XVII ст. навчався в Падуанському університеті в Італії, після закінчення якого повернувся в Україну і перебував у Трахтемирівському монастирі до 1620 року. У 1621 році по дорозі з Києва монастир відвідав патріарх єрусалимський Феофан у супроводі гетьмана Сагайдачного. Він і висвячує Єзекіїла Курцевича у сан єпископа Володимирського і Берестейського.

    У 1625 році (за іншими свідоцтвами — у 1629) Курцевич переїхав до Москви, де став єпископом Суздальським. Своє життя закінчив на засланні. Крім цього імені, Н. Полонська-Ва- силенко наводить дані ще про шістьох ігуменів монастиря, які служили тут у XVII ст. У Трахтемирівському монастирі прий няв чернецький сан Юрій Хмельницький.
    zorro нравится это.
  4. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.323
    Симпатии:
    270
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    Григорівка

    Під хатою дідусь сивенький
    Сидить, і дивиться, і дума,
    А сльози капають... «Гай! гай!..
    Старий промовив:— Недоуми!
    Занапастили божий рай!
    Т. Шевченко


    Григорівка - це єдине село Трахтемирівського заповідника, якому по щастило пережити всі лихоліття і зберегтися до наших днів. Як повідомляє П. Г. Клепатський, село виникло не пізніше XV ст., його отримав боярин Григорій за вислугу від київського князя Олелька Володимировича (1440-1455 роки). Від імені боярина і походить назва села. Зрозуміло, що саме село виникло ще раніше, напевно існувало ще з давньоруських часів, про що свідчать археологічні знахідки на його території. По смерті Григорія село разом з деякими іншими селами перейшло до двох його синів — Івашка та Петра, які мали синів Кузьму та Івашка. Після смерті Петра між дядьком та племінником ви никла суперечка за майно, завдяки якій до нас і дійшли відо мості про це село. Івашко Петрович надіслав скаргу київському воєводі Мартину Гаштольду (1471-1475 роки). Після розподілу спірних маєтків обидві сторони отримали по половині Гри- гор'єва. Але суперечка виникла знову після смерті Івашка Гри горовича. Великий князь Олександр у своєму рішенні від 1494 року підтвердив прийняте рішення. Надалі село належало сину Івашка Петровича — Потапу, а після смерті останнього (До 1531 року) перейшло до його доньки Мілохи. У середині XVI ст. Мілоха вийшла заміж за Богуша Морозовича, і село перейшло в його власність, що й зафіксовано в Люстрації Канівського замку 1552 року.

    Цілком імовірно, що за універсалом польського короля Сте фана Баторія від 1578 року про надання маєтностей Трахтеми- рову, Григорівка стала власністю Трахтемирівського монасти ря. Мабуть, на початку XVII ст. боротьба за Григорівку між монастирем та місцевими землевласниками загострилася, і ці землі часто міняють свого власника. В Люстрації староства київського воєводства 1616 року подано скаргу пана писаря ка нівського на козаків Трахтемирова, які «гвалтом отделили Гре- горов», порушивши дідичне право скаржника на це село. А невдовзі вже козаки намагаються повернути село, на що вказує зміст наказу до делегатів польського сейму від 1618 року, в якому їм доручається поклопотати про повернення «Грегоро- ва» до Трахтемирівського монастиря.

    У XVIII ст. Григорівка, як і більшість інших сіл цієї місце вості, належала до вотчини князя Станіслава Понятовського. Близько 1790 року село перейшло у власність Гудима-Левко- вича і пізніше належало його нащадкам. Л. Похилевич по відомляє такі цифри про кількість мешканців села: у 1741 році в ньому було 60 дворів, у 1792 році 88 дворів (372 чоловіки та 337 жінок), а на початку 60-х років XIX ст. — 969 душ). У 1855 році в селі збудовано нову дерев'яну церкву св. Миколая, хоча за переказами місцевих жителів церква у селі була ще до 1720 року.

    Інші села заповідника — Бучак, Луковиця, Зарубинці з'яв ляються на картах лише у XVIII ст. Про них немає згадок у документах XV—XVII ст. Л. Похилевич наводить такі дані про ці села: у Бучаку у 1741 році було 5 дворів, а у 1792 році — 20 дворів; у селищі знаходилась приходська церква. Луковиця виникла у XVIII ст. і була заселена вихідцями з Білорусі. Зарубинці у 1741 році мали лише 12 дворів, у 1792 році — 27 дворів (232 душі), а на початку XIX ст. — 280 душ.

    у XVIII ст. Зарубинці відомі як один з центрів видобутку «мельничного каменья» та виготовлення жорен. Проте, незва жаючи на таку пізню дату заснування села, назва Зарубинці, безперечно, пов'язана з давньоруським періодом і походить від літописного Заруба. У «Книзі Большого чертежа» рубежу ХІV-ХV ст. згадується гора Зарубина (пізніше Батурова), яка і пов'язує давньоруський літописний Заруб із пізнішими по селеннями.

    За народними переказами в давньому Зарубі було 70 церков і два монастирі. Збереглися кілька урочищ, які носять назви Церковщина, щоправда вони знаходяться між Трахтемировим і Монастирком, а не в околицях с. Зарубинці. Пошуки літо писного Заруба — це ще одна таємниця Трахтемирівського заповідника, яку вдалося розгадати археологам.

    Тепер ми запрошуємо у мандри на кілька віків углиб — часи, коли за нашим глибоким переконанням, Подніпров'я переживало свій найбільший розквіт, про що незаперечно свідчать археологічні матеріали.

    Марків шпиль — один із мальовничих куточків Трахтемирівського заповідника.

    Кам'яний натільний хрестик XII ст. з розкопок в ур. Чернече.
    Урочище Чернече (Попове поле, Дякове поле). Вдалині — Ігнатенкова гора.
    натільний хрестик.jpg Урочище Чернече.jpg

    Візантійський фоліс 1017/1037 рік (с. Бучак, випадкова знахідка).
    Привіска-іконка із зображенням Богоматері (с. •Зарубинці).
    Привіска-іконка із зображенням Св. Георгія на коні. XII ст. (с. Букрин).
    Знахідки зберігаються у Національному історичному музеї України. Фот о Андрія Чекановського.
    Візантійський фоліс.jpg Привіска-іконка.jpg
  5. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.323
    Симпатии:
    270
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    Часи слов'яно-руські

    «Град свій сохрани, діво-мати чистая, який під покровом твоїм незмінно царствує!
    Хай тобою він укріпляється і на тебе надіється, побіждає в усіх бранях, повергає противників і заставляє їх покоритися»
    Молитва


    Дерев'яна церква XVIII ст. із села Зарубинці
    Дерев'яна церква XVIII століття із села Зарубинці.jpg

    Найбільш «темний» і складний для реконструкції основних етапів розвитку слов'янської історії період раннього серед ньовіччя, що охоплює V—V I ст. Проблема полягає у співстав- ленні даних історичної лінгвістики, археології, антропології і етнографії з писемними свідоцтвами про слов'ян на зорі їхньої історії. З одного боку, слов'яни, зокрема анти, виступають як добре організоване, войовниче суспільство, а з другого боку, готський історик VI ст. Іордан повідомляє: «замість міст у них болота і ліси», що свідчить про примітивність господарського і культурного життя слов'ян. Нині, завдяки успіхам археології, вдалося довести, що слов'янське суспільство тієї пори жило складним суспільним життям і перебувало на одній із стадій переходу від первіснообщинного до класового суспільства Феодальної доби. Ще не закінчився період Великого пере селення народів, що розпочався із загибеллю античного світу На рубежі IV—V ст. і тривав аж до IX ст. В цей час племінні Згрупування перебували у постійному русі, що добре засвід- чують дані археології.

    Середнє Подніпров'я було територією найбільш змішаною щодо різних археологічних культур, як слов'янських, так і неслов'янських. Археологічні матеріали цього часу також є в культурних шарах заповідника, хоча жодної широко дослідженої пам'ятки доби раннього середньовіччя на території заповідника поки що немає.

    Причини тут криються в специфіці самих пам'яток. Це неве ликі за площею поселення з порівняно слабо насиченим куль турним шаром, але найголовнішим є те, що вони розташовані внизу, на перших надзаплавних терасах, що затоплені водо сховищем. Саме тому найбільше речей цього часу піднято з води. Це пальчасті фібули із зооморфним зображенням, скляні намистини, римські та візантійські монети, тощо.

    Матеріали пеньківської та київської культур доби раннього середньовіччя виявлені на поселенні в урочищі Чернече, Ро- жаній криниці, в урочищі Городок (на південь від Григорівки).

    Значно більше археологічних пам'яток наступного так зва ного переддержавного періоду. Протягом VIII—IX ст. у сло в'янському суспільстві відбуваються великі зрушення. Закін чився період Великого переселення народів, що охопив усі європейські племена і призвів до виникнення державних утворень на теренах Європи. Подібні процеси відбуваються і в Середньому Подніпров'ї, де вже на середину IX ст. виникає південноруська держава «Руська земля» з центром у Києві, на чолі якої стояли Аскольд і Дір.

    Це державне утворення перехідного періоду ще не мало сталих і закріплених кордонів. Територію його заселяли так звані літописні племена, тобто утворення, які за рівнем суспільного розвитку лишалися в родовому суспільстві і не мали всіх ознак державних утворень. Міські центри тільки починають формуватися. Це було проявом суспільного життя народу, який відчував свою спільність уже не за родовими звичаями, а за мовними та соціальними ознаками. На одній і тій самій території могли проживати різні племінні угрупування, Що особливо характерно для київського регіону — ядра май бутньої києво-руської держави. Поряд з улицьким центром, таким як Пересічин, існували полянський Київ, полянське поселення поблизу Канева та Монастирьок. Писемних джерел цього періоду дуже мало, тому археологічні пам ятки цієї пори мають надзвичайне наукове значення.

    Трахтемирівська земля виявилась багатою на пам'ятки цьо го періоду. Науковцям добре відоме городище Монастирьок. Дослідження майже всієї площі Східного городища та роз- відкові розкопи на Західному городищі, а також роботи на плато і вздовж Довгого яру дали незаперечні свідчення про існування тут у VIII—X ст. великого общинного, а можливо і племінного центру. Площа укріпленої частини, де проживала общинна знать, де відбувалися релігійні дійства і вирішува лися спільні питання всієї общини, становила близько 2 га. Вона була щільно забудована житлами, в кожному з яких про живала одна сім'я, а також господарськими будівлями різного призначення. За межами укріплень щонайменше на 10 га розта шовувалися поселення, що становили з городищем один со ціальний організм. Укріплення будувалися всіма членами об щини і були надійним захистом під час військового нападу.

    Розкопки виявили сліди гончарського та залізоробного виробництва. Знахідки арабських дирхемів, сірійського скла та прикрас, що мали поширення на всьому Дніпровському шляху з «Варяг у Греки» свідчать, що мешканці городища мали тор говельні стосунки з країнами Балтики і Причорномор'я. Зви чайно, ця торгівля була не пряма, а опосередкована головним торговельним шляхом — Дніпром, який виступав і основною водною артерією і головною рушійною силою цієї торгівлі.

    Мешканці Монастирка вели натуральне господарство, що забезпечувало членів общини необхідними продуктами. Вони вирощували зернові культури, серед яких чільне місце нале жало твердій пшениці-полбі, з якої варили каші і виготовляли борошняні хлібці. Значну роль у господарстві відігравало тваринництво: розводили свиней і велику рогату худобу; займалися бджільництвом, полюванням та рибальством.

    Майже 250 років проіснував цей населений пункт. Сліди загибелі городища зафіксовані археологами у вигляді спалених жител. Ворог, імовірно печеніги, прийшов зненацька,— в деяких будівлях у глиняних горщиках, що стояли в черенях печей-кам'янок виявлені залишки обвугленої їжі. Було спа лено і оборонну дерев'яну стіну, що оточувала городище з усіх боків. Звуглені частини жител дали змогу зрозуміти конструк тивні деталі дерев'яних частин жител, звуглені рештки орга ніки, зернівки, залишки сот із рештками меду — особливості господарського життя мешканців.

    Городище Монастирьок було центральним поселенням пів нічної частини так званого Трахтемирівсько-Бучакського гніз да археологічних пам'яток. До нього тяжіли поселення в уро чищі Лан в районі Трахтемирова; сліди невеликого селища цієї доби знайдено і на Малій Гірці поблизу Зарубиної гори. Посе лення цього періоду існували і в районі Григорівки. В урочищі Чернече розкопано кілька жител VIII—IX ст.

    Поселення в урочищі Чернече займало площу до 7 га вздовж Дніпра. До його структури входило і городище-сховище, роз ташоване на Тополевій горі. Під час шурфовки схилів горо дища вдалося зафіксувати залишки оборонної стіни у вигляді стовпових ям, розміщених на краю городища. Подібні матеріали виявлено і в урочищі Городок поблизу Григорівки, а також в урочищі Рожана криниця. Поблизу Ро- жаної криниці розкопано унікальне житло початку IX ст., де збереглися залишки 11 горщиків, які вдалось майже повністю реставрувати.

    Отже напередодні утворення давньоруської держави цей регіон був добре освоєний, мав сформовану систему горо дищ — центрів з розвинутим ремеслом і торгівлею.
  6. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.323
    Симпатии:
    270
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    Городище Монастирьок VIII—X ст. Реконструкція В. О. Петрашенко, В. К. Козюби. Рисунок О. І. Петросюка.
    Городище Монастирьок.jpg


    Григорівка (ур. Чернече). Пальчаста фібула VI—VII ст. та знахідки VIII—IX ст. з поселення.
    Монети з ур. Рожана криниця ( 1 — реверс, 2 — аверс). Зліва направо та зверху вниз: візантійський фоліс (491—518 pp. н. е.). римські денарії (161 —169 та 138—161 pp. н. е.), половинка арабського дирхема (800—803 pp. н. е.), золотоординські монети XI V та XV ст.
    Пальчаста фібула.jpg Рожана криниця.jpg

    Монастирьок. Східне городище. Вигляд з Півдня.
    Монастирьок. Західне городище. Вигляд з напольного боку.
    Східне городище.jpg Західне городище.jpg

    Монастирьок. Східне городище. Житло IX— X ст.
    Монастирьок. Західне городище. Житло VIII—IX ст. та поховання XII—XIII ст.
    Монастирьок Східне городище.jpg Монастирьок Західне городище.jpg
  7. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.323
    Симпатии:
    270
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    З утворенням у IX ст. давньоруської держави і впродовж всього давньоруського періоду Дніпровське узбережжя стає місцем бурхливих політичних та воєнних подій. Дніпро був тим головним шляхом, що зв'язував північні і південні сло в'янські землі від Балтики до Чорного моря. Київ, Чернігів, Переяслав стають головними містами «Руської землі». Саме навколо них відбувається «окняжіння», тобто об'єднання або завоювання східнослов'янських земель під владою Києва. Тому не дивно, що на сторінках літописів згадуються і події, пов'язані з Трахтемирівською землею, яка знаходилася на проти Переяслава, всього за 60 верст від Києва. Ці літописні повідомлення пов'язані із Зарубським бродом та монастирем, що діяв тут протягом XI—XIII ст.

    Заруб в давньоруських літописах згадується сім разів: під 1096,1105,1146,1147,1151,1156,1223 роками. Головну увагу літописця привертав Зарубський брід. Саме він з'єднував За дніпров'я з київським правобережжям і відігравав неабияку роль у воєнних та політичних подіях того часу. Найважчим для Русі, особливо для південного порубіжжя, був період з 60-х ро ків XI ст. до татаро-монгольської навали (40-і роки XIII ст.), коли за підрахунками П. Клепатського відбулося 54 набіги на Київську Русь.

    Дослідники, зокрема П. П. Толочко, зазначають, що в літо писах мова йде про Заруб, як місце переговорів з половецькими ханами, а також як про значний опорний пункт на дніпровській переправі напроти Переяслава. Так, уже в першому повідом ленні згадується про спустошливий набіг половецького хана Тугоркана на Переяславщину, облогу Переяслава, коли на допомогу місту виступили Святополк і Володимир Мономах. Вони з військом підійшли правим берегом Дніпра до Заруба і тут переправились на лівий. «А переяславці заперлися в городі. Святополк тим часом і Володимир пішли на нього по сій стороні Дніпра, і прийшли до Заруба і тут перебрели.» [Літопис Руський, 1989, с. 140]. Половців було переможено. У 1146 році переяславський князь Ізяслав Мстиславич, що йшов на Київ, перейшов Дніпро на Зарубському броді, «...взявши благословення у святого Михайла в єпископа у Свфимія. І перейшов він Дніпро коло Заруба...» [Літопис Руський, 1989, с. 199]

    У 1151 році Зарубським бродом скористався Юрій Долгорукий, який після невдачі під Києвом і Вітачевим, переки нув свої війська на лівий берег, а потім разом з половцями, сво їми союзниками, переправився на правий берег вище Заруба.

    Юрій же, порадившись з синами своїми, покликав до себе Володимира Давидовича, і Святослава, і половців і став їм мовити: «Осе, браття, стоїмо ми тут. Чого ми тут достоїмося? Постараймося ж, щоб нам узяти в них як-небудь брід Зарубський і перейти на ту сторону». І далі читаємо: «Юрійо вичі ж, і Святослав Всеволдович, і половці дикі приїхали до Зарубського броду. Але на сій стороні був Шварно зі сторо жами. І знайшли вони, де вбрести в Дніпро, і тоді половці, побачивши сторожів Ізяславових, що мало їх є, пішли, отож, вбрід проти них на конях, за щитами, і з списами, і в бронях, щоб битися. І покрили вони Дніпро множеством воїв, а руси переїхали в човнах.» [Літопис Руський, 1989, с. 242—244].

    У 1156 році Юрій Долгорукий, який на той час був великим київським князем, призвав до себе Ізяслава Давидовича і Свя тослава Ольговича, і разом з ними вирушив на зустріч з полов цями. «Потім пішов Юрій, узявши з собою Ізяслава Давидо вича і Святослава Ольговича, до Заруба на стрічу з половцями і з ними учинив мир» [Літопис Руський, 1989, с. 268].

    Остання згадка про Заруб 1223 року пов'язана з трагічними для Русі подіями, Калкським побоїщем, коли руські князі нама галися згуртуватись у боротьбі проти татар і прийшли до Дніпра біля Заруба, на острів Варязький. «Звідти ж, рушили вони місяця квітня і прийшли до ріки Дніпра, до острова Ва рязького. І приїхали туди до них уся земля половецька, і чернігівці приїхали , і кияни, і смольняни, й інші землі. Всі ми посуху Дніпро перейшли,— так ото покрита вода була безліччю човнів.» [Літопис Руський ,1989, с. 379].

    Монастирьок. Житло IX— X ст. Реконструкція В. О. Петрашенко.
    Монастирьок. Кераміка та знахідки VIII—X ст.
    Монастирьок Житло.jpg Монастирьок Кераміка.jpg

    П. Клепатський вважає, що Заруб був захоплений полов цями один раз у 1105 році, коли хан Боняк переміг торків і берендеїв, «прийшовши зимою на броді Зарубі» [Літопис Русь кий, 1989, с. 160]. Проте, слід зазначити, що в літописах жод ного разу поряд з назвою Заруб не вживається слово «город», а лише брід, можливо, саме тому пошуки міста-фортеці Заруба та ідентифікація його з конкретним городищем викликали се ред науковців гарачі дискусії. Що ж до самого броду, то їх було в цьому місці принаймі два: один з них знаходився ближ че до Трахтемирова, а другий — напроти городища Монас тирьок. Звичайно такий важливий стратегічний пункт повинен був постійно охоронятися, а отже неодмінно повинна була існувати і фортеця, де проживали воїни (про це є натяки в одному з повідомлень, де мова йде про «сторожів», що вар тували Заруб).

    З Зарубськими бродами пов'язаний і монастир, про який також є писемні свідоцтва. Під 1147 роком літописець повідом ляє: «У той же рік поставив Ізяслав митрополитом Клима Смолятича, русина, вивівши його з Заруба,— а був він чорно ризець, і схимник, і був книжник і філософ такий, якого ж у Руській землі не було...» [Літопис Руський, 1989, с. 208]. Клим Смолятич — відомий релігійний діяч, що неодноразово зга дується на сторінках давньоруських літописів, кілька разів обирався київським митрополитом впродовж 1147-1155 років з перервами. Ймовірно, що під час татаро-монгольської навали монастир також постраждав, хоча не виключено, що життя продовжувалось в печерних церквах, адже існують незаперечні факти про зв'язок Зарубського монастиря києво-руської пори з Трахтемирівським монастирем XV ст. Про те, що печерний монастир існував в ХІ-ХШ ст., свідчить назва одного з давньоруських повчань, відомого по списку XIII ст., де згадуються Зарубські печери: «От грешного Георгия чернъоризца Зарубьскія пещері поучение к духовному чаду».

    Фортеця літописного Заруба. XII ст. (городище Монастирьок). Реконструкція В. О. Петрашенко, рисунок О. I. Петросюка.
    Монастирьок. Кераміка та знахідки XII—XIII ст. з городища.
    Фортеця.jpg Знахідки.jpg

    Зрозуміло, що така багата писемна історія цієї місцевості не могла не привернути уваги археологів, які займалися пошу ками літописного городища та монастиря. Ще наприкінці X IX ст. М. Біляшівський почав дослідження урочища Церков- щина поблизу х. Монастирьок, де на той час ще збереглися залишки якихось будівель з плінфи. Дослідник описує котло вину, що знаходиться між городищем в урочищі Городок (Монастирьок) і Загузівкою, і називає її городищем, маючи на увазі те, що вона була заселена в давньоруський час, і мала укріплення у вигляді рову з південно-східного боку, за яким знаходився невеликий вал. Розкопки одного з пагорбів цієї сідловини дали велику кількість тонкої цегли (плінфи), штукатурки з фресковими розписами, гончарної давньоруської кераміки. Проведені розкопки у 1907 та 1916-1918 роках виявили в цьому місці чотиристовпний трьохапсидний храм XII ст. Поряд знаходились залишки ще однієї будівлі, між стінами якої стояли шиферні саркофаги. М. Біляшівському вдалось розкопати кілька поховань. В одному з них дослідник виявив залишки золотої візантійської тканини. В цьому місці селяни знайшли срібну шийну гривну.
  8. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.323
    Симпатии:
    270
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    Монастирьок. Житло XII—XIII ст.
    Монастирьок. Глинобитна давньоруська піч.
    Монастирьок Житло.jpg Глинобитна давньоруська піч.jpg

    Подальші пошуки Зарубського монастиря і літописного За- руба пов'язані з іменем М. К. Каргера, який працював тут у 1948-1949 роках. Саме йому належить відкриття другого кам'я ного храму, згадуваного М. Біляшівським, що остаточно ви рішило проблему місцезнаходження Зарубського монастиря. Це була також невелика тринефна, шестистовпна церква другої половини XI ст. Щоправда, від фундаментів храмів залиши лись лише котловани: як вдалось з'ясувати, камінь з фундамен ту храмів пішов на будівництво мосту через Дніпро, який поча ли споруджувати у 1916 році (його так і не було завершено). На підставі досліджень учений відтворив плани цих храмів.

    Нині хвилі водосховища руйнують залишки цих храмів. Під час рятівних робіт 2000 ролу вдалось зібрати велику колекцію фресок, серед яких є екземпляр із графіті. Напис складається з трьох рядків і є звичайним для тих часів зверненням прихожа- нина до Бога. Реконструкція напису, запропонована Т. А. Боб- ровським, читається так: «Господі, помозі рабу своєму [ім'я?] грешному і неблагочєстивому».

    Окрім розкопок у Церковщині, М. К. Каргер провів розвід- кові роботи на городищі, біля підніжжя якого знаходились храми, та на Зарубиній горі, сподіваючись знайти тут давньо руські матеріали, що мало підтвердити версію про існування давньоруської фортеці Заруб. Проте його спіткала невдача, матеріали не вдалось виявити, і М. К. Каргер категорично від хилив думку про можливість існування літописного Заруба на городищі Монастирьок і висловився на користь продовження пошуків на Батуровій горі, хоча тут і досі не виявлено давньоруських знахідок.
  9. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.323
    Симпатии:
    270
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    Урочище Церковщина. Зарубські храми після руйнування фундаментів у 1916 р. (із статті М. К. Каргера).
    Рови від фундаментів храму та шиферна гробниця. Фото 1916 р. (із статті М. К. Каргера).
    Урочище Церковщина.jpg Рови від фундаментів храму.jpg

    Таємницю вдалось розгадати Є. В. Максимову, який у 1959-1960 роках, заклавши траншею у центрі городища Мо настирьок, виявив чотири житла VIII—X ст. і висловив припу щення про зв'язок саме цього городища із Зарубом. Остаточне вирішення цієї проблеми припадає на 1974 рік, коли в процесі широкомасштабних розкопок було виявлено житла XII—XIII ст. За сім польових сезонів було майже повністю досліджено східне городище, значні роботи проведено на за хідному городищі та селищі. В результаті цих робіт вдалось з'ясувати не лише забудову давньоруської фортеці, дослідити її укріплення, а й простежити історію заселення цієї видатної пам'ятки в усі попередні епохи. На східному городищі по слідовно існували укріплені поселення зарубинецької культу ри, поселення VIII—X ст. та XII—XIII ст. Більш ранні історич ні періоди представлені поодинокими знахідками трипільської культури, доби бронзи і ранньоскіфського часу.

    Загальний вигляд урочища Церковщина у 1948 р. (із статті М. К. Каргера).
    Загальний вигляд руїн великого храму після розкопок 1949 р. (із статті М. К. Каргера).
    Загальний вигляд урочища Церковщина.jpg Загальний вигляд руїн великого храму після розкопок.jpg

    Від зарубинецького часу (III ст. до н. е.— II ст. н. е.) збе реглися сліди укріплень у вигляді ровів та валів, ескарпів, залишки п'яти жител-напівземлянок з відкритими вогнищами. Найбільша кількість знахідок з культурного шару належить саме зарубинецькій культурі: численні уламки чорнолощеної і кухонної кераміки, фрагменти античних амфор, бронзові фібули, браслети, залізні серпи, ножі, рибальські гачки та інші речі. Ось чому М. К. Каргер, при шурфуванні східного городища, натрапивши саме на цей матеріал, відмовився від думки про існування тут давньоруської фортеці. Натомість матеріали слов'янського періоду та давньоруські знаходились виключно в об'єктах цього часу.

    Урочище Церковщина. Сучачний вигляд.
    Малий храм XII—XIII ст. Реконструкція О. І. Петросюка.
    Урочище Церковщина Сучачний вигляд.jpg Малий храм XII—XIII.jpg

    Слов'янські матеріали східного городища представлені за лишками 23 жител-напівземлянок з печами-кам'янками, різно манітними предметами побуту, знаряддями праці, місцевими й привізними бронзовими прикрасами, арабськими дирхемами VIII—IX ст. На західному городищі досліджено 1,5 тис. м 2 і виявлено 6 ранньослов'янських жител, а також 23 поховання XII—XIII ст. Поховальний обряд характеризується безкурган- ними трупопокладеннями в ямах, заглибленими до материка або дещо спущеними в материк. Всі поховані орієнтовані на захід, тобто належать християнам, саме тому біля небіжчиків, як правило, відсутній будь-який інвентар. В кількох випадках збереглися сліди від гробовищ кількох типів: у вигляді ящика з виступаючими поперечними дошками або стіни ями облицьову вались та перекривались дошками. З інвентаря траплялися бронзові ґудзики в чоловічих похованнях і намиста в жіночих.

    Фрески, ручка амфори, плитка з підлоги храму, фрагмент шиферного саркофага.
    Свинцева гирка XII ст. із знаками Рюриковичів. Ур. Чернече.
    Фреска з графіті.jpg Чернече.jpg

    На особливу увагу заслуговує фортифікаційна система го родища. Вона свідчить про те, що Монастирьок був потужною фортецею, здатною протистояти серйозному ворогові. З пів денного та південно-східного боків добре збереглись ескарпи (підрізка схилу для спорудження на цій площині рову), а з напольного — великий лобовий вал. Звичайно, ніяких дере в'яних конструкцій на валу не могло зберегтись до нашого часу, проте його розкопки дали незаперечні дані про наявність таких будівель.

    Гончарний горн рубежу XI—XII ст. Ур. Чернече (розкопки В. О. Петрашенко).
    Гончарний горн у розрізі.
    Гончарний горн.jpg Гончарний горн у розрізі.jpg

    Під час розкопок з'ясувалось, що в давньоруський час на городищі було проведено великі будівельні роботи, в тому числі земляні, під час яких і було зруйновано городище заруби- нецької культури. Від городища слов'янського періоду значно краще збереглись житла, оскільки вони мали більшу глибину, порівняно із зарубинецькими. Було вирішено збудувати фор тецю на Східному, меншому за площею, мисі. Для цього його відокремили від Західного городища глибоким ровом, а по всьому периметру спорудили вал з дерев'яними конструкція ми, що використовувалися «сторожами»-воїнами, що охоро няли Зарубський брід. Кращого місця для цього годі було шукати, адже городище знаходиться саме на виступі великої Дніпровської дуги, якраз напроти устя Трубежу і Переяслава, які чудово видно погожої днини. Так само добре видно один з бродів і Варязький острів. Висота східного мису від підніжжя гори становить 60 м, західного — 70, що дозволяло спосте рігати не лише за протилежним берегом Дніпра, а й контро лювати все правобережне плато.

    Монастирьок. Яма зі знахідками XII—XIII ст.
    Слов'янська та давньоруська кераміка з городища Монастирьок та ур. Чернече
    Монастирьок Яма зі знахідками.jpg Слов'янська та давньоруська кераміка з городища Монастирьок.jpg

    Хоч факт існування Зарубської фортеці саме на цьому місці ні в кого з дослідників не викликає заперечень, проте слід зауважити, що фортецю було збудовано лише у XII ст. (про це свідчать археологічні знахідки). Натомість перша згадка про Заруб належить до кінця XI ст. Безперечно в XI ст. існував і монастир біля підніжжя західного городища і кілька поселень внизу на дніпровських надзаплавних терасах. Охоронно-ря тувальні роботи, проведені експедицією під керівництвом В. О. Петрашенко на терасах, що розмиваються водосховищем, підтвердили існування тут кількох поселень. Фактично, вже з XI ст. всі зручні тераси між урочищем Городок, де знаходиться городище, і колишнім х. Монастирком були суцільно заселені. Саме в цьому оточенні і існував Зарубський монастир. Напевне якісь укріплення могли бути і навколо території Зарубських храмів в сідловині між горами, про що є згадка в описах цієї місцевості М. Біляшівського. Не можна також відкидати мож ливості використання описаного городища XII ст. як городи- ща-сховища або місця для спостереження над місцевістю вже в XI ст., адже воно мало залишки укріплень попередньої, не дуже далекої у часі, переддержавної доби.

    Тепер можна не сумніватись, що саме територія між х. Монастирком і урочищем Городок була тією місцевістю, де і відбувались відомі події давньоруської доби, пов'язані із Зарубом.
  10. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.323
    Симпатии:
    270
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    Так вже склалося, що починаючи з минулого століття, до слідники цікавились в першу чергу залишками городищ, кур ганів, сліди від яких добре помітні на поверхні землі, і значно менше уваги приділяли неукріпленим поселенням, що густою мережею вкривали берегові тераси Дніпра. І це не дивно, адже саме тут, в улоговинах між горами, або й нижче, поблизу Дніпра, були найзручніші місця для розселення значної кіль кості людей, адже площа мисів, на яких розміщувалися городища, була обмеженою. Окрім того, миси знаходились на знач ній висоті від рівня води, що, хоч і робило їх безпечнішими, проте зменшувало їхню придатність для життя порівняно з нижніми терасами.

    Роботи, проведені впродовж 80—90-х років саме на нижніх терасах Дніпра, показали, що в давньоруський час ця територія переживала бурхливий розквіт.

    Монастирьок. Давньоруська глинобитна піч.
    Монастирьок. Давньоруська піч ХІІІ ст. із плінфи.
    Монастирьок Давньоруська глинобитна піч.jpg Монастирьок Давньоруська піч із плінфи.jpg

    Виявилося, що вздовж Дніпровського узбережжя від Трах темирова до Бучака на відрізку довжиною всього 20 км, існу вало чотири давньоруських городища XII ст. і майже у п'ять разів більше поселень, тобто ця територія була суцільно засе леною.

    Ур. Чернече. Розкопки поселення.
    Ур. Чернече. Вигляд на поселення з Дніпра.
    Чернече Розкопки поселення.jpg Чернече Вигляд на поселення з Дніпра.jpg

    Давньоруські села існували на всіх придатних для життя урочищах: у Чернечому на Дяковому і Поповому полі, на тера сах над Луковицьким джерелом, у районі Григорівської прис тані, в урочищах Городок і Кут, Підтополевому, Ревутовому, ПідПонятовським, від Рожаної криниці до гори Туз. Причому майже всі вони мають матеріали XI ст., що незаперечно свід чить про початок розселення в давньоруський час саме з ниж ніх Дніпровських терас.

    Ур. Чернече. Знахідки з поселення. XI—XII ст.
    Кістяний гребінь. XII ст.
    Чернече Знахідки з поселення.jpg Кістяний гребінь.jpg

    Зауважимо, що з середини X ст. ця територія, як і вся пів денна Київщина вниз від Стугни, зазнала натиску печенігів, які фактично контролювали її до кінця X ст. Тому в цей період тут, ймовірно, було деяке запустіння, принаймі поки що архео логам не вдається «вловити» археологічні матеріали цього часу. Наприкінці X ст., князь Володимир вирішив зміцнити південні рубежі своєї держави. В літописі згадано про ці події: «І сказав Володимир: «Се недобре є, що мало городів довколо Києва. І став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став він набирати мужів ліпших із словен, і з кривичів, і з чуді, і з вятичів і ними населив він городи, бо була війна з печенігами. І воював він із ними, і одолів їх.» [Літопис Руський, 1989, с. 67].