История Канева | Канів історія

Тема в разделе "Справочная информация и история Канева", создана пользователем Starpom, 26 янв 2008.

  1. annagala

    annagala

    Регистрация:
    4 мар 2011
    Публикации:
    4
    Симпатии:
    0
    Мой город:
    Каменец-Подольск
    Ну ребята, молодцы. спасибо за очень интересную и содержательную историю нашего Канева. Еще раз спасибо! А кто может предложить материалы по природной Каневско-Уманской золотоносной жиле, известной еще со времен Петра1. В свое время я читала в хрониках петровских времен такое наставление Петра: "Пусть привезут мне золото, которое добывают под Каневом" Да и современные геологи Украины подтверждают наличие этой жилы. Успеха вам.
  2. Alesander

    Alesander

    Регистрация:
    6 мар 2011
    Публикации:
    3
    Симпатии:
    0
    Мой город:
    Канев
    Становление казачества.
    После падения Киева в 1240 г. ареной основных событий в истории украины стали западные земли — Галичина и Волынь. Но к концу XVI в. на востоке вновь возникает эпицентр исторических движений — и мы опять должны обратиться к землям, лежащим в бассейне Днепра и все это время пребывавшим в запустении. Собственно, именно этот вековечный рубеж между оседлыми и кочевыми народами, широкое, громадное пограничье, своеобразная зона безопасности, периферия цивилизованного мира и называлась тогда украиной, т. е. землей у края. В интересующую нас эпоху борьба с кочевниками разгорелась тут с новой силой, а религиозное противостояние христиан и мусульман еще и подливало масла в огонь. Этот вечный бой, бой не на жизнь, а на смерть, волновал, притягивал, манил многих молодых и сильных мужчин из мирных западных районов, оказавшихся в то самое время под гнетом крепостного права. Жизни в рабстве люди предпочитали опасности пограничья и смерть в бою. Так появляется новое сословие — колонисты-казаки, первоначальная цель которых состояла в том, чтобы оттеснить татар подальше на юг и таким образом обеспечить возможность хозяйственного освоения районов пограничья. Но по мере того как оттачивались казацкие сабли и военное мастерство их мобильных, хорошо организованных отрядов, по мере того как наполнялись земли Украины слухами о захватывающих дух казацких победах над ордами татар и оттоманских турок — украинское общество начинало видеть в казаках не только борцов с мусульманской угрозой, но и своих защитников от религиозных домогательств и социально экономического гнета польской шляхты. Постепенно казаки выдвигаются в авангард украинского общества и оказываются глубоко вовлеченными в решение его главных проблем. Вот так и вышло, что взамен естественного лидера — дворянства, потерянного в результате полонизации, Украина получила руководящую и направляющую силу в лице казачества.

    Символом нового общества, образовавшегося на широких равнина Приднепровья, стало совершенно необычное сословие, которое могло появиться только на дальнем пограничье,— казачество. Слово «казак» тюркского происхождения. Так называли людей свободных, т. е. никому не принадлежавших, ни от кого не зависевших, не имевших четко определенного места в обществе и поэтому предпочитавших селиться на безлюдных окраинах. Славянские казаки впервые появились в 1480-х годах, но лишь с развитием крепостного права в середине XVI в. число их начинает стремительно возрастать. Именно беглые крестьяне поначалу и составляли основную массу казачества — хотя были тут и горожане, и попы- расстриги, и дворяне, ищущие денег или приключений. Часто казаками становились поляки, белорусы, русские, молдаване и даже татары. Но подавляющее большинство тех казаков, что селились по Днепру, были украинцы. Восточное, на берегах Дона, в то же время возникает русское казачество. Первоначальное устройство. Уходя все дальше на юг, где их пока еще не могла достать никакая власть, казаки селились вдоль Днепра и его южных притоков — ниже Канева и Черкасс (в то время это были небольшие пограничные заставы). На этих щедрых, но опасных землях они организовывали так называемые уходы — занятия охотой и рыболовством. Кроме этого, они выпасали лошадей и скот. Эти-то длительные сезонные экспедиции в степь и стали прообразом будущей казацкой организации. Отправляясь в Дикое поле, казаки выбирали атамана — самого опытного, смелого и находчивого. А чтобы лучше защищаться от татар дружнее действовать на охоте и в рыбацком промысле, разбивались на ватаги — небольшие тесно сплоченные отряды. Со временем казаки стали устраивать в степи уже не временные, а постоянные укрепленные лагеря — сечи. В каждой такой сечи теперь уже круглый год находился свой маленький военный гарнизон. Так «козакування» становилось для многих постоянным занятием и образом жизни. Королевские старосты приграничных областей не на шутку взволновались. Еще бы: вдруг откуда ни возьмись валяются вооруженные и никому не подчиненные люди, которые к тому же открыто щеголяют презрением к властям предержащим! Впрочем, эти же самые старосты быстро сообразили, как извлечь выгоду и из «вольного» казачества. Ведь казак со своей — будь то всего воз рыбы или шкурка пушного — все равно никуда не денется, а придет в город. Вот тут-то и можно обложить его налогом с продовольствия (кстати, никакими законами королевства не предусмотренным). Магнаты, которым принадлежала инициатива военного объединения казачества, были выходцами из немногих оставшихся не ополяченными православных родов украинской знати. Среди них наиболее знаменит каневский староста Дмитро («Банда») Вишневецкий. Его головокружительная карьера и громкая слава часто мешают историку судить о том, что же в легенде о Байде — чистый вымысел и что — исторический факт. Как бы то ни было, достоверно одно: именно Вишневецкий в 1552—1554 гг. объединил разрозненные казацкие ватаги и построил на о. Малая Хортица, стратегически выгодно расположенном за днепровскими порогами, форт, который должен был стать сильным заслоном против татар. Таким образом и возникла Запорожская Сечь — колыбель украинского казачества. Вскоре после этого Вишневецкий возглавил целый ряд казацких походов на Крым и даже осмелился напасть на оттоманских турок. Когда же Речь Посполита отказалась поддержать этот антимусульманский «крестовый поход», Вишневецкий подался в Московию, откуда продолжал свои набеги на Крым, Впрочем, и там что-то ему не понравилось, и, вернувшись в Украину, он занялся Молдавией. Это была роковая ошибка Вишневецкого: молдаване его предали, он оказался в руках турок и был казнен в Константинополе в 1563 г. Доныне сохранились народные песни, прославляющие подвиги Байды. Запорожская Сечь. Расположенная в недосягаемости для правительственной власти, Запорожская Сечь и после смерти своего основателя продолжала процветать. Любой христианин мужского пола, независимо от его общественного положения, мог прийти сюда и здесь остаться, чтобы стать жителем одного из грубо сколоченных деревянных «куреней», крытых соломой, и приобщиться к казацкому братству. Так же просто он мог и уйти восвояси. Женщины и дети — лишняя обуза в кочевой казацкой жизни — на Сечь не допускались.
  3. трактомировец

    трактомировец

    Регистрация:
    23 ноя 2010
    Публикации:
    49
    Симпатии:
    6
    Мой город:
    москва
    Немного истории

    Из книги "Статистическое описание Киевской губернии" (издание 1852 г.)
    "В настоящее время в Каневе уцелели некоторые следы древнего города; есть здания, места и урочища, с которыми связаны предания и исторические воспоминания. Приведем некоторые из них.
    Об очертании древнего города можно судить по остаткам вала, огибавшего город дугою и упиравшегося обоими концами в Днепр. Местность внутри вала представляет две смежные горы, отлогости которых разделены ручьем, называющимся Дунаец. По этим горам и скатам был расположен старый Канев. Примечательно, что Днепр, протекавший прежде у самых гор, со временем значительно уклонился к левому своему берегу, отчего образовалась у подошвы их низменная луговина, постоянно расширяющаяся. Этот вал обхватывает главную часть нынешнего Канева, называемую старым городом.
    Восточная часть Канева расположена на высокой и крутой горе, называемой Московкой. На ней стояла в древности каменная церковь Св. Ирины, о которой упоминает Нестор. Некоторые из жителей помнят еще то место, где видны были ее остатки огороженного местопрестола. Гора Московка, по местному преданию, называлась встарину Греческим городом, в котором заключалась церковь Св. Ирины и главные городские здания, окруженные особым валом, остатки которого видны еще и теперь.
    Московка замечательна еще тем, что во время проезда в 1787 г. императрицы Екатерины II по Днепру, на вершине горы построена была польским королем Станиславом-Августом деревянная колонна в 90 футов вышины (~ 27 метров), которая ночью была иллюминована и на вершине горел вензель императрицы. Напротив горы государыня остановилась и имела свидание с королем на своем судне, называвшемся "Днепр".
    Теперь часть этой горы заросла терновником; остальное место старого города занято огородами и садами. От колонны осталось одно основание; от прежних зданий - ничего, кроме кирпичей и костей, изредка попадающихся в земле, и медного старинного креста, недавно там найденного при розыскании древностей.
    Ручей Дунаец, о котором выше упомянуто, вытекает из горных ключей, в четырех верстах от города. Один из этих ключей называется Королевскою крынницею, - оттого, что близ него был устроен колодец, из которого брали воду для Королевского дворца, недалеко оттуда построенного на горе в лесу. В этом дворце Станислав-Август прожил месяц и 10 дней в ожидании прибытия к Каневу императрицы Екатерины II. Ныне и следа нет дворца, но деревянный крест с истертою надписью, из которой уцелел только "1787 год", означает место бывшего колодца."
    Starpom нравится это.
  4. трактомировец

    трактомировец

    Регистрация:
    23 ноя 2010
    Публикации:
    49
    Симпатии:
    6
    Мой город:
    москва
    Немного истории

    Из книги "Статистическое описание Киевской губернии" (издание 1852 г.)
    "Неподалеку от Королевской криницы ближе к городу есть урочище, называемое Женским Монастырком, на котором действительно существовал некогда девичий монастырь и при нем часовня; но когда и кем он основан и уничтожен, об этом не сохранилось никаких известий.
    Еще ближе к городу, по обеим сторонам речки Дунайца, возвышаются две горы: одна, на левой его стороне, называется Божица, другая на правой - Чёртица, названия весьма древние, объясняемые сохранившимся доныне в народе вымыслом, будто на этих горах некогда происходило сражение между Богом и чертом, метавшими камни с одной горы на другую. На вершинах обеих гор есть сероватые булыжные камни."
    P.S. нравится это.
  5. трактомировец

    трактомировец

    Регистрация:
    23 ноя 2010
    Публикации:
    49
    Симпатии:
    6
    Мой город:
    москва
    Немного истории

    Из книги "Статистическое описание Киевской губернии" (издание 1852 г.)
    "Церквей православных в городе одна каменная и одна деревянная, римско-католическая каплица одна."
    "Каневские жители принимают самое незначительное участие в торговом движении по Днепру. Во время навигации нагружаются у тамошней пристани суда преимущественно камнем, в урожайные годы - хлебом и лесом, всего не более как на 10000 р. сер. Перевозный паром через Днепр содержится местными обывателями в версте от города на проселочной дороге.
    Мещане занимаются преимущественно выделкою кожи и овчин на тулупы. Хотя годовых ярмарок бывает в Каневе до девяти, но на них не привозится товаров, а только сельские продукты.
    Из промышленных заведений есть один незначительный кирпичный завод, мельниц водяных - 16, сплавных - 12, ветряных - 7. Недавно еще открыты каменные ломки в вышеупомянутых горах Божице и Чёртице. Отсюда значительные партии камня, годного на крепостные постройки, доставляются промышленниками в Киев. Лавок в городе частных - 18, один трактир и 12 питейных домов. Ремесленников до 79, из числа которых: 20 сапожников, 10 портных и 6 столяров.
    Общественные заведения: Дворянское Уездное Училище с 25 учениками; больница, в которой призреваются до 150 человек и Тюремный замок."
  6. трактомировец

    трактомировец

    Регистрация:
    23 ноя 2010
    Публикации:
    49
    Симпатии:
    6
    Мой город:
    москва
    Немного истории

    Из книги А.Гречило, Ю.Савчук, I.Сварник "Герби мiст Украiни (XIV-I пол.XX ст.)"
    "Герб города Канева (1852 г.)
    Дата принятия: 26.12.1852
    Описание:
    Щит герба разделен на две равные части, в верхней изображен герб Киевский, а в нижней, черной, русский ратник XII века. Герб украшен городскою короною."

    канев герб 1852.gif
  7. трактомировец

    трактомировец

    Регистрация:
    23 ноя 2010
    Публикации:
    49
    Симпатии:
    6
    Мой город:
    москва
    Немного истории

    Из книги А.Гречило, Ю.Савчук, I.Сварник "Герби мiст Украiни (XIV-I пол.XX ст.)"
    Герб города Канев (XVIII-XIX вв.)

    канев герб 18-19 вв..gif
  8. трактомировец

    трактомировец

    Регистрация:
    23 ноя 2010
    Публикации:
    49
    Симпатии:
    6
    Мой город:
    москва
    Немного истории

    Из книги А.Гречило, Ю.Савчук, I.Сварник "Герби мiст Украiни (XIV-I пол.XX ст.)"
    "Герб города Канев (проект 1864 г.)
    Описание:
    Проект герба города Канев (1864 г.). В черном щите в серебряном вооружении воин, держащий бердыш". В вольной части - герб Киевской губернии. Предусматривалось,что герб будут окружать колосья, соединенные Александровской лентой. На щите - серебряная стенчатая корона. Проект не был утвержден."

    канев герб проект 1864 г..gif
  9. P.S.

    P.S.

    Регистрация:
    28 апр 2008
    Публикации:
    11.667
    Симпатии:
    161
    Мой город:
    Бобрица
    трактомировец,
    ну, ты - молодец !
    Где ты все это находишь? Случайно, - не в ленинской библиотеке работаешь?
    Представители городской власти, в лице первого заместителя мера города, выражают тебе респект и уважение. :)
    http://kanev.info/showpost.php?p=6590&postcount=74
    Прикручу тему, - как важная. :)
  10. татарин

    татарин

    Регистрация:
    23 сен 2010
    Публикации:
    105
    Симпатии:
    10
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Мистецтво
    Мой город:
    Канів
    Гетьмани, що поховані в Каневі

    Яків Шах — козацький гетьман


    Справу боротьби за незалежність, справу Івана Підкови продовжив його найщиріший друг і побратим — черкасець Яків Шах. Історичні джерела повідомляють, що після передчасної смерті Ружинського влада на Запоріжжі перейшла до кошового отамана Шаха. А починав він на службі у київського воєводи князя Костянтина Острозького, обіймаючи посаду командира козацького загону. Із цим загоном він підстеріг у порогах ханського посланця, що повертався з Москви з коштовними подарунками ханові від царя, й відібрав у нього всі ті подарунки і гроші.

    Розгніваний хан пригрозив польському королю: як той не приборкає козаків та не покарає Шаха, то він сам з ордою піде добувати Шаха на Запоріжжі і в Україні.

    На чолі козацьких загонів Яків Шах не раз ходив морем на Туреччину і Кримське ханство.

    У листопаді-грудні 1577 року він із двотисячним загоном здійснив перший похід до Волощини, під час якого розгромив волосько-турецькі війська господаря Петра Мірчича Кривого — васала турецького султана і допоміг Івану Підкові посісти престол господаря Молдови, а потім повернувся на Січ.

    Після страти Івана Підкови 1578 року Яків Шах вдруге пішов у похід на Молдову, щоб помститися за друга, був схоплений поляками, засуджений і відправлений на довічне заслання у Канівський монастир, де й помер.



    Дашкевич Остап, гетьман України (1528 - 1533)

    Славу першого з організаторів козаччини здобув собі черкаський та канівський староста (1515—1535) Остап Дашкевич. Сповняючи свій уряд на самому, українсько-татарському пограниччю, він доволі гарно познайомився з технікою татарського воювання й, відплачуючи татарам за їхні наскоки, дуже часто заганявся з своїми «козаками» на Крим. Та бувало, що злякавши татар й примусивши до мирних взаємин, дружив з їхніми ватажками й, разом з ними, трівожив московське пограниччя.

    Великою славою вкрилося імя Дашкевича в 1532 р., коли кримський хан, з великим військом і гарматами, даремне штурмував Черкаси, що в них засів Дашкевич з козаками.

    Він то, на соймі в Пйотркові (1533), перший звернув увагу польсько-литовських панів на козаків, чиб не використали їх для постійної охорони південнього пограниччя України перед татарами. Він радив зорганізувати до 2 000 козаків і уставити їх на татарських перевозах, але його думку й ініціативу знехтували. Вже тоді козаччина мусіла мати свою силу й вагу, так щодо скількости як і щодо якости. Свідчать про те безупинні скарги татар литовському великому князеві на козаків.

    У 1541 р. починаються спроби з боку польсько-литовської влади опанувати козацьку стихію. В пограничні землі посилаються переписчики, пограничним старостам видаються накази приборкати козаків. Але в непевних умовах степового пограниччя не можна було й мріяти ані про реєстрацію козаків, ані про їх приборкання. Покищо, «козакування» було ще тільки принагідним, сезоновим «промислом» пограничного населення, а козацька, суспільна верства ще не оформилася. Таксамо не можна було ввести того козакування в певні служебні норми. Козаччина творилася стихійно й оформлювалася й консолідувала сама, не бажаючи собі втручувань з боку. На теж вона й вийшла в степ, на те важила своїм життям і здоровлям, щоби збутися посторонньої опіки. В половині XVI ст. козаччина вже опановує Дніпровий Низ. З існуванням козацької формації на Низу, починають уже рахуватися не тільки татари, а й польсько-литовський уряд.


    Народився в невідомому році в місті Овручі. Зпочатку був Литовським воєводою, а потім Черкаським і Канівським старостою. Він зумів зібрати навколо себе велику силу козаків і з ними здійснив великі походи проти турків і татар.

    Уперше Дашкевич згадується в 1521 році. Кримський хан Махмет-Гірей пішов війною на Московське князівство і закликав Остапа з загоном козаків допомагати в поході. Багато сіл від Воронежа і аж до Москви випалили татари, - а з ними й козаки, - багато загнали народу у неволю, і за ту допомогу татари "віддячили" Дашкевичеві тим, що вхопили його та забрали в неволю. Та він згодом втік звідти і в 1523 році вперше напав на Очаків, а звідти пішов у Крим і зпустошив там багато аулів в Ґьозлевому, Карасубазарі і в Ак-Мечеті.

    У 1528 році разом з Предславом Лянскоронським і великим загоном козаків знову атакував Очаків, і там тричі розгромив татарські загони, забрав 500 коней і 30000 худоби.

    Будучи в 1533 році на сеймі в Пйотркові, він радив польському сейму збудувати замок на низу Дніпра і тримати там постійну охорону з 1000-2000 козаків, а за це назначити їм щорічну зарплатню і поставити їм старшину, аби тільки вони Україну від татар стерегли. Та на цю пропозицію сейм не пристав. Задум гетьмана зумів втілити в життя Дмитро Вишневецький в 1552 році, збудувавши Запорожську Січ.

    У 1535 році старенький гетьман Остап Дашкевич помер. Похований поблизу Успенського собору в Каневі.



    Іван Підкова

    Іван Підкова (?- 16.06.1578, Львів) - козацький отаман і господар Молдавії. За підписом під єдиним збереженим у польському альбомі початку XVII ст. портретом Підкови, він "був таким сильним, що не лише ламав підкови, а й таляри, а коли увіткнув таляр у дерев'яну стіну, то його треба було вирубувати. Узявши за заднє колесо, він зупинив повіз, запряжений шестериком коней. Дишель ламав об коліно. Узявши зубами бочівку меду, перекинув її через голову. Узявши в руки волячий ріг, пробив ним ворота". У 1577р. разом з отаманом Яковом Шахом Підкова на пропозицію молдавських бояр, невдоволених правлінням поставленого турками господаря Петра Кульгавого, пішов у Молдавію, розбив військо господаря в кількох битвах і 29 грудня здобув Ясси. Підкову було проголошено господарем, але згодом турецько-волоська армія змусила козаків покинути Молдавію. У Немирові Підкову по-зрадницьки схопили слуги брацлавського воєводи Я.Збаразького (попередньо він підтримував Підкову). На вимогу турецького султана король Польщі Стефан Баторій наказав стратити козацького ватажка у Львові. Його було стято на площі Ринок 16 червня 1578 р. й поховано в Успенській церкві. Згодом козаки з почестями перевезли останки героя до Канева й поховали в монастирі під Чернечою горою над Дніпром. Діяльність Івана Підкови оспівана в козацьких думах, у поемі Т. Шевченка, творах румунського письменникам. Садовяну. Пам'ятники І. Підкові споруджено у Львові (1982) і Черкасах (1987).

    Одним із перших (1578 р.) розповів світові про Підкову італієць Алессандро Гваньїні з Верони, ротмістр польського війська, комендант Вітебська, в "Описі Європейської Сарматії", виданому в Кракові латинською мовою і кілька разів перевиданому в різних країнах. Протягом тривалого часу твір Гваньїні був на Заході популярним джерелом інформації про Україну й козаків, у ХVІІ-ХVІІІ ст. мав великий успіх і в Україні.

    За словами Гваньїні запорізький козак Іван Підкова, "як дехто вважав", був рідним братом загиблого в жорстокій боротьбі з турками молдавського господаря Івоні (1574 р.). Івоню, до речі, також активно підтримували українські козаки з гетьманом Свірговським. Молдавська знать запропонувала Підкові трон господаря: надіслала листи київському воєводі К.Острозькому й барському старості, прохаючи надати Підкові допомогу лише до Дністра, де вони самі чекатимуть його з військом. У Барі до Підкови пристали шляхтич Копицький, який двадцять років жив і воював серед козаків, та молдаванин Чапа. Вони привели до Підкови гетьмана Шаха і 330 козаків, і з цими силами Підкова вирушив на Молдавію. Однак почувши, що проти них іде воєвода Петро з численним військом і гарматами, Підкова відійшов в Україну. Господар Петро й султан негайно звернулися до короля з протестом, і той наказав коронному гетьманові й місцевим магнатам схопити Підкову. Слуга коронного гетьмана Боболецький, маючи 3 роти війська, спробував це зробити, але Підкова з 50 козаками зайняв вигідну оборонну позицію на броді під Немировом, і поляки відступили. Підкова зі своїм загоном спокійно в'їхав до Немирова. Боболецький спробував діяти через підстаросту, але отримав відповідь: "Я не можу тобі його видати, але й не бороню його, візьми його собі, якщо хочеш". Тим часом до Підкови знову прийшли 600 запорожців Шаха (при цьому на Низу залишилося ще 400 козаків), і він здійснив повторну спробу здобути Молдавію. Коли Підкова прийшов до Сорок, "найперше чернь його привітала як пана". Битва під Яссами проти переважаючих військ турків і Петра Кульгавого, детально описана професійним вояком, може служити взірцем козацької тактичної майстерності. Воєвода поставив попереду свого війська 500 яничарів з гарматами й вогнепальною зброєю. Однак козаки, помітивши дим від запалених ґнотів, за командою впали на землю за мить перед турецьким залпом. Турки, подумавши, що ті побиті, кинулись на козаків. Але ті, підхопившись, одночасно вистрелили з рушниць, поклавши на місці 300 вершників. Решта кинулася врозтіч. Після цієї невдачі Петро Кульгавий втік до свого брата, волоського господаря, й попросив допомоги в Порти. Підкова ж, з ентузіазмом зустрінутий і підтриманий населенням, здійснив ряд енергійних кроків для налагодження внутрішнього життя держави, випустив усіх в'язнів. Тим часом, за наказом султана, Петро Кульгавий отримав значні підкріплення з Силістрії, Нікополя, Відіна. Коли турки й Петро підійшли до Ясс, молдавсько-козацьке військо виступило назустріч. Козацька розвідка, вислана Шахом, сповістила, що турки погнали перед військом череди худоби, "бажаючи піший люд стратувати худобою", а перед худобою турки вислали "гарцівників", що мали спровокувати противника на атаку. Натомість козаки висунули вперед стрільців з рушницями. Ті, ведучи безперервний вогонь, вистріляли "гарцівників", а потім вогнем змусили худобу повернути назад. Задум турків обернувся проти них самих. Використовуючи замішання в лавах ворогів, Підкова й Шах ударили з флангів і завдали Петрові нищівної поразки. Колишній господар ледве зміг утекти з поля бою. Однак Підкова не зміг скористатися з перемоги, бо проти нього вийшло велике семигородське військо. Забравши 14 гармат і "щонайкращі речі", Підкова повернувся в Україну. Однак у Немирові брацлавський воєвода Я. Збаразький запропонував Підкові поїхати до короля й пояснити ситуацію. Посередником виступив коронний гетьман (він мав королівський наказ за всяку ціну схопити Підкову), який і доставив Підкову до Варшави, на сейм. Король хотів стратити його негайно, але шляхта "дуже шкодувала того Підкову, як доброго мужа". Тим не менше, після сейму Підкову послали до в'язниці в Раві, а потім стратили у Львові на вимогу султана. Закінчуючи розповідь про Підкову, Алессандро Гваньїні підсумовує: "Це був завжди й зараз є дуже помічний і войовничий козацький народ проти всіх неприятелів коронних, литовських і руських, особливо проти турків і татар, які часто вдираючись на Україну з азійських степів, перед тим чинили великі шкоди, як про це пишуть усі хроніки. Але тепер ці войовничі молодці тим поганським бісурманам немало псують забаву, за що подякуймо Господові Богові".1

    Німець А. Мюллер, який служив королю Стефанові Баторію, також з симпатією описує козаків, згадує про демарші турків, які вимагали від Баторія страти Івана Підкови. "Цей Підкова, - пише Мюллер, - був видатний муж і володів незвичайною силою. Оскільки він гнув руками кінську підкову з такою ж легкістю, як розривають шматок паперу, козаки на кордоні обрали його своїм начальником, і він невтомно дошкуляв туркам".2

    Страту Підкови Мюллер, з лояльності до короля, виправдовує вищими державними інтересами. Однак вона, як вказував агент тосканського герцога Ф.Талдуччі, "накликає ганьбу на польське королівство". Талдуччі зі слів довіреної особи детально описав мужню поведінку Івана Підкови перед стратою. У своїй реляції Талдуччі повідомляє й такі подробиці: "сам король у день страти раненько виїхав з міста під тим приводом, що вирушає на полювання і буде відсутнім два дні". Виїжджаючи, він наказав, щоб усі в фортеці були при повному озброєнні, в тому числі і його охорона, і щоб брами були замкнені. Король побоювався, що козаки спробують визволити свого вождя зброєю. Після від'їзду його величності, коли було виконано всі необхідні розпорядження, перед 14 годиною Підкову привели на площу. Він не був зав'язаним, і ніхто не тримав його рук за спиною, що йому дозволили з королівської ласки. При оголошенні смертного вироку стояв великий гамір через гуркіт барабанів і гомін людей. Підкова обійшов два рази площу, погладжуючи бороду й дивлячись на люд, показуючи, що нітрохи не боїться смерті. Він поросив тиші і, досягши цього, мовив такі слова: "Панове поляки! Мене привели на смерть, хоча в своєму житті я не вчинив нічого такого, за що заслужив би такого кінця. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв на добро й користь своєї батьківщини, і було в мене єдине бажання - бути їй опорою й захистом проти невірних, і діяти так, аби вони лишились у своїх краях і не переходили Дунай. Але цей мій добрий намір не міг бути виконаним, і Бог знає чому: особливо ж мені заважав той, з чиєї волі мене привели сюди на страту, та я сподіваюся на Бога, що мине небагато часу, і він - продажний хан дістане відплату за мою невинну кров. Мені нічого невідомо окрім того, що я повинен вмерти, тому що турок, невірний хан-язичник, наказав вашому королеві, його підданому, здійснити страту, і ваш король дав таке розпорядження. Та врешті-решт це для мене не має ніякого значення, одне запам'ятайте, що мине небагато часу, і те, що діється зараз зі мною, станеться і з вами, і з вашим добром, і голови ваші й ваших королів відвезуть у Константинополь, як тільки невірний хан-бусурман таке накаже"; помовчавши трохи й обернувшись до восьми своїх людей, що оточували його, додав: "Прошу вас, аби цим моїм слугам і товаришам, таким чесним, як і я, після моєї смерті не чинили жодних перешкод, тому що, по-перше, вони порядні люди. Крім того, вони чесно служили республіці, отже, заслуговують не лише того, аби ніхто не завдавав їм образи, але й того, щоб їх нагородили за їх заслуги". Тоді ще додав: "І ще попрошу вас, оскільки ця безчесна людина /вказуючи на ката/ негідна торкатися мого тіла при житті, не дозволяйте йому доторкатися до нього і після смерті, лишивши це моїм людям, які перебувають тут лише для того, аби віддати мені цю останню послугу". Один з них підійшов до нього з великою шклянкою вина і подав шклянку, яку він взяв з радістю й надпив великим ковтком. Тоді звертаючись до того, від кого взяв шклянку, він, за звичаєм його батьківщини, сказав, що п'є за його здоров'я і всіх його товаришів. Після цього він знову перейшовся туди і назад і пішов до місця страти. Побачивши жмут соломи, на яку він мав стати колінами, голосно мовив: "О господи, невже я негідний схилити коліна на щось благородніше?" - повернувся до своїх людей і сказав: "Підіть до моїх речей і принесіть мені килимок, який в мене ще залишився". Це негайно виконали. Тоді він схилив коліна, прочитав молитву й перехрестився за руським звичаєм, бо він був цієї віри, й закрив очі, чекаючи смертельного удару. Але оскільки кат не завдавав удару, він повернувся і спитав у нього: "Що ж ти?". На це кат відповів: "Твоя милість, потрібно закотити одяг, аби не заважав він удару". Почувши це, він сказав: "Дуже добре". Він сам розправив свій одяг як належало, сказавши кату, аби робив свою справу, і, здавшися господу, прийняв смертельний удар з великим спокоєм. Один з присутніх, що знаходився там, як гадають, саме для того, щоб показати, що вирок виконано, взяв його голову і тричі показав її народу.

    Похований за козацьким звичаєм і з почестями у Канівскому монастирі.



    САМІЙЛО КІШКА
    гетьман запорозького козацтва


    Біографія козацького гетьмана Самійла Кішки є одною з найславніших сторінок боротьби українського народу проти чужоземного поневолення. Самійло Кішка є одним з найвеличніших козацьких героїв, що з молодих літ присвятив своє життя обороні України.

    На жаль, історія не залишила нам портрета цього гетьмана. З народних дум та переказів знаємо, що Самійло Кішка народився в шляхетній родині в Каневі, був фізично розвинутою і сильною людиною, високим і кремезним. Отримав достойну освіту. Козакувати почав ще змолоду: з 1550 року брав участь у походах Байди-Вишневецького. В тих походах Кішка здобув достатньо високий авторитет серед козацтва, і не випадково після загибелі Вишневецького його обирають гетьманом на Січі.

    Хоча на той час татарські орди вже були відкинуті запорожцями за Буг і Дон, загроза турецько-татарських походів на Україну не зменшувалася.
    Турки почали активно зміцнювати свої фортеці на чорноморському узбережжі. Литва ж і Польща нічого не робили для захисту українського населення.

    Ставши гетьманом, Самійло Кішка взявся продовжити справу свого попередника і в першу чергу досягти того, що не встиг зробити Дмитро Вишневецький – відкрити запорожцям шлях до моря.

    З досвіду колишніх козацьких походів Самійло Кішка знав, що перемога над татарами і турками найбільш імовірна тоді, коли напад здійснюється несподівано. На його думку, ударами з моря було можливим успішно локалізувати татарські напади, а завдяки ударам в середину імперії, в серце Осяйної Порти, успішно протистояти туркам в їхніх намаганнях навічно закріпитися на українському узбережжі Чорного моря.

    Козаки радо підтримали свого гетьмана, бо саме з моря, з турецьких галер-каторг, з приморських турецьких міст їм чувся стогін своїх братів-невільників, які сподівалися на визволення лише від запорожців. Самійло Кішка модернізував козацькі байди і з тих пір вони увійшли в історію і український фольклор як чайки.

    Козацькі чайки при Самійлі Кішці робилися довжиною до 25 метрів і шириною до двох метрів. Днище чайки видовбували зі стовбура дерева, до якого прикріпляли опруги, тобто шпангоути, на які нашивали дерев’яні борти. Днище забивалося дошками, і під такою палубою зберігалися харчі і зброя.

    На чайці встановлювали до 15 – 20 пар весел, вітрило та 4 малі гармати – фальконети, які могли стріляти у різних напрямках. Упродовж бортів чайку обв’язували очеретом, що надавало їй впевненої плавучості та охороняло борти від куль і стріл. Така чайка брала в похід 40-70 козаків екіпажу.

    Зібравши ескадру чайок, Самійло Кішка вперше вийшов у Чорне море в 1567 році і протягом двох років штурмував кримське місто Козлов та придунайські міста Ізмаїл, Кілію, Білгород та Очаків, громив турецькі галери в морі. Поголос про ці походи та втрати турків були такими, що вже в 1568 році турецький султан грозився Польщі великою війною а для припинення козацьких походів у море направив до Очакова регулярний флот. Боротьба козацьких чайок з важко озброєними турецькими галерами була надзвичайно тяжкою і нерівною. Турки володіли не лише галерами і великими гарматами. За ними був і великий досвід морських походів і перемог.

    Тактика ж морського бою козацького флоту народжувалася в кривавих боях, в перемогах і поразках. Про це свідчить і доля самого гетьмана Самійла Кішки.
    В одному з походів, в 1573 році, ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон до турків і був прикутий ланцюгом до весла на галері. „Хотів плавати в Чорнім морі – плавай досхочу”, – глузували з гетьмана яничари.

    Цілих 26 років продовжувалася тяжка неволя українського флотоводця, організатора перших морських походів українських ескадр козацького флоту.
    Та каторга не вбила в серці гетьмана любові до рідної землі, козацької наснаги і жаги до боротьби за волю. Народна дума через віки донесла до нас, як Самійло Кішка, вже постарілий і посивілий, зробив неможливе – підняв повстання на тюрмі-галері, визволився сам, визволив братів-невільників і щасливо прибув на захопленій галері на рідну Січ. Це сталося 1599 року. У думі розказується, як біля Тендри гетьман Скалозуб мало не потопив галеру Кішки, прийнявши її за ворожу. Так, при таких обставинах, зустрілися в поході молодий і посивілий в неволі старий гетьмани – флотоводці.

    У цей же рік запорожці запрошують Самійла Кішку на Січ і вдруге обирають гетьманом.Самійло Кішка одразу ж взявся організовувати великий похід у Чорне море, рятувати братів-запорожців, які напередодні разом з гетьманом Скалозубом зазнали в поході поразки і потрапили в турецьку неволю.

    За народними переказами, помста Самійла Кішки туркам була страшною. У зустрічному морському бою запорожці знищили турецьку ескадру і поруйнували турецькі міста на південному березі Чорного моря. Вперше сягнули шаблею запорожці тих далеких міст і вже більше ніколи, здавалося б, внутрішні турецькі міста Трабзон і Синоп не почувалися в безпеці.

    Похід завершився успішно, хоча Скалозуба знайти не вдалося. З походу Самійло Кішка повернувся на кількох турецьких галерах з визволеними невільниками та великою здобиччю.
    Це був останній морський похід запорожців під керівництвом Самійла Кішки. Успішний похід в Чорне море примирив низових козаків з реєстровими, зміцнив славу старого гетьмана: наприкінці 1599 року та в 1600 році гетьман проводить успішні військові походи в Молдову, після яких домігся від польського сейму реабі¬літації українського козацтва.

    Перебуваючи в Києві, на честь свого визволення з турецької неволі Самійло Кішка збудував церкву Миколи Доброго, яка збереглася і до сьогодні.
    Зусиллями гетьмана запорозьке козацтво було поставлене на міцний матеріальний і юридичний ґрунт. Без козацької сили вже не міг обходитись і польський король, особливо у війні зі шведами.

    Після неодноразових звернень польського уряду і короля до Січі, Самійло Кішка в 1601 році все ж таки вирушив з військом на Лівонську війну допомагати полякам. Там гетьман особисто водив у бій своїх козаків.

    В одному з боїв під містом Феліним взимку 1602 року Самійло Кішка загинув зі зброєю в руках. Як і належало козацькому лицарю, він загинув у бою славною козацькою смертю.
    Оплакавши тяжку втрату, козаки з великою шаною перевезли тіло гетьмана до його рідного Канева і поховали за козацьким звичаєм – під залпи гарматного салюту на горі Старий клад, яка пізніше дістала назву Чернеча гора і де з часом був похований Тарас Шевченко.

    Гетьману Самійлові Кішці належить видатна сторінка в історії вітчизняного флоту. Він перший флотоводець, який відкрив козацькому флоту шлях в Чорне море і опанував чорноморський район плавання. Самійло Кішка вдосконалив і пристосував козацьку чайку до морських походів, створив тактику бою козацької ескадри з турецьким флотом та тактику штурму морських фортець.

    Йому випала важка доля і велика слава ще за життя. Він дав козацтву такий потяг до моря, який потім, протягом віків не змогли знищити ні турецький султан, ні польський король, ні російські царі. У великого вчителя були й гідні учні. Серед найвидатніших – Фока Покотило, Григорій Лобода, Петро Сагайдачний...

    Автор: Мирослав МАМЧАК

Загрузка...
Возможно имеются похожие темы
  1. ozon
    Ответов:
    3
    Просмотров:
    2.051
  2. ROBERT
    Ответов:
    5
    Просмотров:
    2.987
  3. P.S.
    Ответов:
    11
    Просмотров:
    12.778
  4. Aвотия
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    4.782
  5. Mobik
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    4.519
  6. Настя
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    546
  7. Настя
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    406
  8. Настя
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    402
  9. Настя
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    496
  10. Настя
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    570