История Канева | Канів історія

Площадь Каневского района - 128 тыс. га, из них 47,9 тыс. га - пашни.
Действуют 29 сельских советов, которые объединяют 60 населенных пунктов. На территории района проживают 23,3 тыс. человек. в т. ч. женщин - 13,6 тыс. человек, трудоспособного населения - 10,1 тыс. человек. Общая численность занятого населения - 7,1 тыс. человек, в т. ч. женщин - 4,1 тыс. человек.
Географическое расположение района - удобно, выгодно, в определенной степени даже уникальное. Оно исторически определено расположением на древнем торговом пути "из варяг в греки" и наличием наиболее известного на Днепре Зарубинского броду. Район расположен в юго-западной части Русской равнины и разделен руслом Днепра на две части. Седьмую часть площади административного района занимают свыше 5000 оврагов. Большой Хмильнянський овраг, который входит в список крупнейших оврагов Европы, простирается на 10 километров, имеет более 500 ответвлений, а периметр его с вершины составляет 110 километров.

Каневский район образовался 7 марта 1923 г. путем объединения двух волостей - Куриловской и Пшеничниковской - в соответствии с Постановлением Президиума ВУЦИК "Об административно-территориальном делении Киевской и Полтавской губерний.

К 1930 Каневский район входил в состав Шевченковского округа.
С 1932 г. Каневский район вошел в состав новообразованной Киевской области. После образования Черкасской области, в 1954 г., Каневский район введен в ее состав.
В 1963 г. Каневский район был расформирован, а населенные пункты, которые территориально принадлежали Каневскому району, отошли к Корсунь-Шевченковскому.

04.01.1965 г. вновь создается Каневский район.

В 1965 г. в с. Межирич на глубине трех метров обнаружены и впоследствии раскопаны остатки жилья первобытных людей, которое построено из костей мамонта. Межречье на глубин трех метров обнаружено и впоследствиы раскопаны остатки жилья первобытных людей, которое построено из костей мамонта. Позднее рядом с этой стоянкой открыты еще три жилья каменного века. Межиричская стоянка - всемирно известный памятник старины. Следы жизни людей каменного века найдены в окрестностях Канева, вблизи сел Трощина, Поселки, Студенця. На Канивщине зарегистрировано около сотни поселений трипольской культуры (3 тыс. до н.э.).

На территории района расположено Трахтемиривське городище, которое в целом занимает 50 гектаров. Вал укрепления поднимается на 6 м и имеет ширину 15-20 м.

В 1999 г. возле села Зарубинцы раскопан могильник. Было открыто культуру, которую в научных кругах называют зарубинецкой (2 века до н.э. - II века н.э.). Всего на Каневщине зарегистрировано почти 150 раннеславянских поселений.

Торговое обслуживание населения осуществляется в 106 магазинах и 33 предприятиях общественного питания.

Сеть медицинских учреждений Каневщины составляют центральная районная больница, 4 участковые больницы, 45 фельдшерских пунктов и одна медицинская амбулатория.

Образовательная сеть района включает 27 общеобразовательных школ, в которых обучаются 2846 учащихся.

В с. Степанцы находится профессиональный аграрный лицей. Функционирует районный Дом школьников и юношества, в котором в 45 кружках занимаются 619 детей.
В районе насчитывается 47 учреждений культуры и 37 библиотек. Сейчас насчитывается более 200 клубных формирований, из них - 139 коллективов художественного творчества, 61 любительское объединения и клубы по интересам.
С Канивщиной связаны судьбы писателей, филологов, археологов, историка Михаила Максимовича, этнографа Николая Биляшивського, драматурга и режиссера Александра Ленского и многих других.

Каневская земля дала миру ученых: М.С. Заноздру, В.И. Кусенко, В.М. Оржехивську, А.К. Скороходька, Я.П. Ковельского, С.Я. Краевой, В.С. Наконечный, Я.И. Несвицького, Н.И. Нестеренко;
писателей: А.А. Андреевского, K.И. Арабижина, Григория и Олексу Варав, С.И. Воскрекасенка, Г.П. Донца, П.Х. Красюк, И.И. Диденко, В.К. Лагода, О.М. Мокровольського, Е.О. Поповича и Д.С. Чередниченко, С.Д. Скляренко, М.Я. Бесараба, Василия Пащенко - композитора Л.П. Саранского
художников: Г.М. Пустовойт, М.С. Слипченко, Николая Костирю;
Героев Советского Союза: П.Х. Гаркава, П.С. Головатенко, П.П. Жука, Я.Х. Михайленко, О.М. Правдзивого, К.С. Щербина и другие.

Жили (или находились) на Канивщине, трудились здесь на ниве науки, литературы и искусства Д.О. Бакуменко, В.Ф. Биляшивський, Марко Вовчок, И.И. Волошин, А.П. Гайдар, В.С. Гнилосиров, М.С. Лесков, А.С. Малышко, В.М. Сосюра, П.Г. Тычина, О.Я. Ющенко, Ванда Василевская, Владимир Винниченко, О.И. Бунин, П.Д. Бутурлин, В.С. Докучаев, Е.И. Крищенко, М.О. Максимович, В.В. Ризниченко, О.Т. Твардовский, Гнат Хоткевич.

село канев

Знаете что у нашего Канева есть родственник в России? Называется, станица Каневская.

Надо налаживать отношения с братьями и сестрами.

Та причем там станица Каневская. "однофамильцы" и не более того.

Всё может быть. Тогда наших козаков доля заносила и подальше, но сейчас говорить о родстве - смешно Если только иметь ввиду, что все люди братья, тогда согласна. Даже в Каневе уже не осталось коренных каневчан, кровь давно сто раз перемешалось, что там говорить о Каневской.

Никакой у вас фантазии!

Таварісчі, тут тема про історію Каніва, а у вас пустотреп якийсь.
Сюди заходять люди з інших міст, щоб дізнатися про Канів, а тут Канівчани сперечаються між собою!
Тему про Канів потрібно розвивати, а не сидіти в очікуванні що хтось це зробить, а самому відмовчуватися. Невже нічого розповісти про своє рідне місто?

Канівщина (місто Канів та Канівський район в сучасних межах)

Історична довідка

Вийняткове географічне становище і пов'язані з ним природничо–кліматичні умови (цей фактор і по нині ігнорується більшістю істориків) витворили для Канівщини цілком унікальну роль не лише в українській, але й в загальноєвропейській та світовій історії. Принаймі така роль має місце від часів пізнього палеоліту до кінця XVII ст.

Так, в період пізнього палеоліту, 40–12 тис. р. тому2 на території правобережної Канівщини виявлено 4 поселення. Серед них—Межиріцька стоянка із залишками чотирьох жител, споруджених з кісток мамонта та багатьма іншими унікальними знахідками (с. Межиріч, 22 км південніше Канева).

Відомі також пам'ятки раннього неоліту (Дніпродонецька)3 . В період енеоліту Канівщина була густо вкрита поселеннями Трипільської культури. Їх зараз виявлено близько 20. Місцеві краєзнавці–дослідники (М. Є. Іщенко) вважають, що на Канівщині склався особливий, локальний варіант цієї культури.

Всі трипільські пам'ятки Канівщини відносяться до пізнього періоду, 32–35 ст. до н. е., т. зв. періоду «протоміст». Враховуючи порубіжне становище Канівщини в материку трипільської цивілізації (далі на Схід та Південь поширювалась Середньостогівська культура), контактний характер пам'яток Канівщини (в т. ч., Канівського лівобережжя) та фактор «оберненої» теорії зародження держави, характерної для східноєвропейських, лісостепових народів, Канів можна вважати одним із перших «протоміст» Європи.

Численними на території Канівщини є поселення епохи бронзи, 27–10 ст. до н. е., здебільшого Яленої та Середньодніпровської культур4 (її вчені розглядають як варіант культури Шнурової кераміки, носіїв якої ототожнюють з аріями чи індоєвропейцями). Поширені й пам'ятки скіфо–сарматської доби (всесвітньо відомим є Велике Скіфське городище та Мале Скіфське городище на південно–східній околиці міста, і Трахтемирівське городище 6 ст. до н. е.5 ).

В 1899 р. Віконтієм Вячеславовичем Хвойкою була відкрита Зарубинецька культура—перша достовірно слов'янська цивілізація, названа так за першим місцезнаходженням могильника біля села Зарубинці6 (за 45 км на північ від Канева, в 1975 р. затоплене Канівським водосховищем).

З поміж більше 300 пам'яток цієї культури одне з найвагоміших є городище Пилипенкова гора у південно–східній частині Канева7 .

До найважливіших пам'яток Черняхівської культури (чи доби антів) належить Мартинівський скарб ювелірних виробів 6–7 ст., виявлений в 1909 р. в селі Мартинівка за 25 км південніше Канева (що містив 55 срібних, почасти позолочених предметів)8 . Реальне значення цього скарбу належно ще не оцінене—з ідеологічних міркувань. М. С. Грушевський та інші українські історики ототожнюють носіїв Черняхівської культури з антами, вважаючи їх прямими попередниками українців. У предметах цього скарбу, зокрема, чотирьох чоловічих фігурках, ці історики вбачають характерні ознаки українського етносу (нагрудні вишивки й самі сорочки, пояси з ознаками тризуба, специфічні довгі штани тощо)9 .

Менш відомі Малоржавецький10 та Грищинецький скарби, а всього ювелірні вироби Черняхівської культури виявлені не менш як в десяти селах Канівщини11 .

В самому Каневі в 2–6 століттях продовжували існувати поселення, що зберігали в основному традиції Зарубинецької культури12 . Це ще раз підкреслює феноменальну особливість Канівщини.

З початку 7 ст. Канівщина стає центром формування давньоруської (Київської) держави. Опосередковано про це свідчить гідроніміка краю: Рось і Росава. Ще дві річки—Роська і Раставиця, знаходяться «по сусідству», західніше Канівщини, і входять до басейну Росі. Річки Русава (басейн середнього Дніпра) та Руськова (басейн верхньої Тиси) окреслювали вже тоді південно–західні рубежі Русі, а тепер етнографічні межі України, відповідно річка Нерусса (басейн середньої Десни)—північно–східні рубежі.

На території Канівщини знаходились найдавніші літописні міста Русі: Родня, що згадується під 980 р., Заруб, Товарів. До кінця 10 ст. академік Б. О. Рибаков відносить заснування міста–фортеці з абсолютно непрозорою, загадковою назвою Ліпляве13 , яке з півдня прикривало підхід до Зарубинецького броду—єдиної пішої переправи на всьому протязі Дніпра.

В княжому місті Родня завершилась перемогою князя Володимира та загибеллю Ярополка майже 8–річна війна за владу між синами Святослава Хороброго.

Ініційована Ярославом Мудрим Пороська оборонна система, збудована остаточно в 1032 р., в значній мірі проходила територією Канівщини. На даний час виявлено 13 міст, що були укріпленими пунктами по всьому її периметру, в т. ч. м. Товарів (тепер с. Межиріч), городище на території сучасного села Кононча і, можливо, Родня (або Родень). Місцеві краєзнавці–дослідники (В. М. Тихонов) піддають сумніву існування цього міста із середини 11 ст. Відомі фахівці вважають, що «заснований у другій половині 11 в. Канів перейняв значення сусідньої Родні»14 . А М. С. Грушевський навіть зазначає: «Правдоподібно, стояв він тобто Канів, з 11 ст. на тій же Княжій горі, де стояла Родня, а далі на північ Канівський замок перенесено вже чи не за литовських часів»15 .

Перша письмова згадка про Канів (під сучасною назвою) наводиться в Києво-Печерському патерику. За дослідженнями історика Юрія Юхимовича Мариновського (м. Черкаси), ця загадка стосується подій 1084-1085 рр.16

Перша документальна (в Іпатіївському літописі) згадка про Канів належить до 1144 р.17 , коли за великого князя Київського Всеволода Ольговича було закладено на теперішній Замковій горі Юріївський собор. Він, із значними змінами, зберігся до наших днів, змінивши (після відбудови) назву на Успенський.

З цього часу Канів стає не лише одним з найважливіших торговельних центрів Київської Русі (бо стояв на перетині Грецького, Залозного та Соляного міжнародних торгових шляхів18 ).

Він є центром удільного князівства, «великим військово-феодальним центром, виняткова роль якого в історії Давньоруської держави визначалась вже самим розташуванням»19 .

Нарешті, Канів став центром єпархії, в ньому знаходилась єпископська кафедра. («Про їх тобто Канева та Юріїва—нині Біла Церква важливе значення можна судити з того, що обидва міста були центрами єпархій і в них сиділи єпископи.».20 ).

Канів стає центром збору руських дружин для походів проти степових кочівників, а з «1155 року він відомий як офіційне місце зустрічей (переговорів) руських князів з половецькими послами»21 .

Показово, що ні сюжет, ні основні персонажі світового шедевру—поеми «Слово о полку Ігоревім» не мають до Канівщини жодного відношення, але ім'я краю в творі все ж фігурує.

Канів, зокрема, був княжим уділом внуків Володимира Мономаха—Гліба (сина Юрія Долгорукого) та Мстислава (сина великого князя Київського Мстислава). Удільним князем в юні роки був і син останнього—знаменитий Роман, засновник (в 1199 р.) Галицько–Волинської держави, якого літопис називає великим князем, царем на Русі, самодержцем всея Русі (причому слово «самодержець» вперше в літописі застосовано саме щодо нього)22 .

Із когорти осіб некняжого роду, що пройшли через Канівщину і прославили всю Україну-Русь, слід назвати Климентія Смолятича, другого (після Іларіона) митрополита Київського і всієї Русі з числа корінних українців-русинів, в 1147–1154 рр., поборника незалежності (автокефалії) християнської церкви України-Русі (від Візантії), славного проповідника, оратора, книжника і філософа «такъ якоже въ Русской земли не бяшетъ» (Іпатіївський літопис)23 .

А ще, що особливо важливо для нас—К. Смолятич прийшов до Києва з Канівщини: до обрання першоієрархом церкви Климентій був ченцем Зарубського чоловічого монастиря Пресвятої Богородиці24 .

В літературі домінує думка, що в результаті нашестя військ Бату Саїн-хана в 1239—1240 рр. На Україну міста Канівщини були зруйновані і знищені. Сам же Канів був перетворений монголами Золотої Орди в резиденцію баскаків, ставши таким чином, символом прокляття для всієї колишньої імперії Київська Русь (від Біломор'я й Балтики до Чорного моря, Кавказу й Дунаю).

Сам факт перебування в Каневі колоніальної адміністрації (баскацтво було ліквідоване самою Золотою Ордою на початку 14 ст.) є певним застереженням щодо повної руйнації краю під час навали.

Між іншим, саме до цього періоду відноситься поява містечка Таганча (тепер село; назва, до речі, тюркського походження)25 .

З 1362 р. Канівщина опиняється в складі Великого Князівства Литовського, Жемайтійського і Руського, в якому сам Канів стає центром обширного староства, що розташувалось по обидва боки Дніпра, з укріпленою фортецею часів князювання Вітовта (1392—1430). Після падіння Константинополя (1453 р.), на який була орієнтована велика торгівля Канівщини, значення міста Канева підупадає26 . А Ю. Ю. Мариновський твердить, що на все 15 ст. нема жодної згадки Канева в документах27 .

Проте вже на рубежі 15/16 століть Канівщина стає, поруч із Черкащиною, одним із перших і найважливіших центрів формування українського козацтва.

Із прибуттям у край овруцького шляхтича Остапа Дашкевича (близько 1503 р.) та призначенням його канівським старостою в 1511 р. 28 (в 1514 р. він, за сумісництвом, став ще й черкаським старостою), Канівщина перетворилась в один з найбільших центрів опору турецько-татарській агресії.

Славу Дашкевичу принесла не лише успішна оборона краю, що спиралась на ним же відбудовані і збудовані замки. (Вона, за великим рахунком, не могла бути успішною). Найбільше прославився «Євстафій» своїми походами проти татар, турків та їхнього союзника—Московії (в 1515 і 1521 рр.). А в 1533 р. на Петровському сеймі в Польщі Дашкевич виступив з простою і геніальною ідеєю: зберегти Україну від повного знищення (а, разом з нею, і Польщу і Литву), необхідно спорудити твердиню-фортецю в пониззі Дніпра. Це була ідея Запорозької Січі!

З огляду на сподвижницьке життя народна традиція називає О.Дашкевича першим козацьким гетьманом29 . Хоч більшість своїх звитяжних походів Дашкевич організував спільно з іншими старостами, зокрема, братами Лянцкоронськими: Предславом (Хмільник) та Станіславом (Кам'янець) 30 .

Ймовірно, коли в битві з татарами в 1516 р. «запорожці» вперше в Європі застосували порохові ракети31 , брали участь і козаки Канівщини. Непрямим, але дуже вагомим доказом того, що канівці спричинились до цього, є одна з найвищих концентрацій в краї таких, тепер уже незвичних, найменувань: Гута (Михайлівська, Межиріцька, Стара …), Буда (Горобіївська, Поташнянська), Рудка, Ржавець (Малий, Великий) і, що особливо важливо, Гамарня. Правда, відсутні «Бурти», але вони розміщені не так далеко звідси—села з такою назвою є в Кагарлицькому, Яготинському, Кременчуцькому та Шполянському районах (тобто половина всіх по Україні!).

Слід підкреслити обставину, яка особливою мірою спонукала канівців та черкасців шукати вихід перед постійною загрозою турецько-татарської агресії. Справа в тім, що саме повз ці міста тягнувся із пониззя Дніпра і далі повертав на Захід правим берегом Росі (аж до Львова і Кракова) найбільший в той час у світі шлях (шлях мук і крові), яким ординці гнали наших бранців на ринки работоргівлі—це Чорний шлях.

Лівобережну Канівщину «досягав» інший кривавий шлях—Муравський. Третій, Кучманський, проходив лівим берегом Південного Бугу, четвертий, Волоський (чи Покутський), прямував лівобережжям Дністра… Всі вони були дорогами стогону і сліз знедоленої України, але найбільшим був Чорний…32

О. Дашкевич помер в 1535 р. і похований, найімовірніше, біля Успенського собору в Каневі. Його ідея (Запорозької Січі) була реалізована лише в червні-липні 1556 р., іншим славетним канівцем, князем Дмитром Івановичем з містечка Вишнівець (тепер Тернопільська обл.). Бл. 1550 р. він був призначений канівським і черкаським старостою, почав розбудовувати замки—і швидко впевнився в малокорисності цієї справи. Зібравши канівських і черкаських козаків, він і реалізував ідею Дашкевича, змурувавши кам'яну фортецю на острові Мала Хортиця33 .

Хоч цей замок татари з турками незабаром зруйнували, а самого Байду–Вишневецького, за наказом султана, стратили (після 15 жовтня 1563 р.)34 , Січ вже не припиняла свого існування в пониззі Дніпра аж до чорної ночі 4 червня 1775 р.

Заснування реєстрового козацтва відбулося виключно на Канівській землі – остаточно в 1578 р., коли королівським універсалом були сформовані перші два полки на державному утриманні, виділена резиденція (м. Трахтемирів), призначений гетьман і, за усною традицією, козацтво наділялось клейнодами.

Характерно, що ця подія відбувалась на тлі двох інших і, безсумнівно, була ними продиктована. Перша—це Лівонська війна, що затягувалась, і потребувала нових сил—козацьких. Друга—це поспішна страта з відома польського короля козацького лицаря Івана Підкови (Івоніки Нікоари, з молдавського знатного роду), що мала місце у Львові 18 червня 1578 р. Страта мала нечуваний резонанс: вона вилилась в загальнонаціональну скорботу: І.Підкову як першого народного героя, несли, відспівуючи, через всю Україну й поховали в Каневі. Стефан Баторій мав підстави боятись вибуху загального гніву, і «трахтемирівський» універсал був своєрідним громовідводом у справі втихомирення козацтва і всього народу.

Дещо пізніше на Чернечій горі заповів себе поховати наставник і побратим І.Підкови—козацький гетьман Яків Жах (Шах).

В 1602 р. Канів став місцем вічного спочину гетьмана Самійла Кішки, запорізького характерника (за походженням, очевидно, брацлавського шляхтича35 ), оспіваного в народній думі, згідно якої 25 років був прикований до турецької галери. Вирвавшись звідти в 1599 р., в найтяжчий час для козацтва зумів підняти Січ, добився реабілітації реєстровців та повернення Трахтемирова. (Після страти Северина Наливайка козацтво опинилось фактично під забороною). Здійснивши кілька походів Самійло повернув і примножив міжнародну славу козацтву.

М. С. Грушевський вважає С. Кішку попередником П. Сагайдачного у справі творення української козацької державності.36 Із Трахтемировим пов'язана діяльність визначного гетьмана Петра Сагайдачного та його соратників: церковного діяча й дипломата Єзекіїля Курцевича, архімандрита Трахтемирівського монастиря (1616—1620 рр.), «людини світової, освіченої, бувалої»37 , та Михайла Дорошенка, полководця й майбутнього гетьмана.

За умовами Куруківської угоди 26 жовтня 1625 р. у центрі України утворювались 6 полків-окрýг із внутрішнім самоуправлінням, що разом склали особливу адміністративно–територіальну систему в складі Речі Посполитої. Причому загальновійськові артилерія з обслугою та військова музика розташовувались в Каневі38 . Цілком очевидно, що загальнореєстрова військова старшина начолі з гетьманом—Михайлом Івановичем Дорошенком, також розміщувались в Каневі. Фактично це означає, що Канів ставав столицею реальної територіальної козацької автономії України, що зароджувалась.

В 1630 р. Канівщина стала ареною жорстоких боїв: королівські війська Речі Посполитої в особі Тараса Трясила (Федоровича) та його повстанської армії зустріли гідного суперника. Це було найвище піднесення українського національно-визвольного руху кінця 16—першої третини 17 ст. Воно увінчалось визначною перемогою39 . Шкода, що наступникам Т. Трясила—гетьманам І. Кулазі, І. Сулимі, П. Павлику, Я. Острянину не вдалося ні примножити слави Тараса, ні навіть утримати вже здобуті Трясилом досягнення. Всі чотири козацькі вожді були пов'язані із Канівщиною, а Кулага й Острянин, як припускають, знайшли у Каневі свій трагічний—і вічний спочинок.

В роки Національно–визвольної війни 1648—1657 рр. (під проводом Б.–З. Хмельницького) Канівський полк, як військова одиниця, був одним з найбільших в українській козацькій армії. Він налічував 16 сотень і 2957 козаків40 .

Як адміністративна одиниця Канівський полк займав винятково важливе стратегічне становище в центрі України, маючи 4 великі переправи через Дніпро41 .

Саме із 6 первісних полків (в т. ч. Канівського), що постали за Куруківською угодою, розпочав Богдан Хмельницький творення Української козацько-гетьманської держави в 1648—1649 рр. В самому Каневі Богдан побував, принаймні, двічі42 .

Канівське козацтво, очолюване полковниками Юрієм Голубом, Семеном Савичем (Савицьким, з липня 1648 р.), Федором Стародубом (з липня 1653 р.), Андрієм Бутенком (з січня 1654 р.) брало участь в битвах під Пилявцями та Зборовом, в облогах Львова, Замостя, Збаража та в інших боях визвольної війни.

В часи Руїни (1657—1687 рр.) Канівщина стала місцем запеклих боїв як між різноманітними претендентами на гетьманську булаву, так і між чужоземними зайдами—агресорами (Польща, Московія, Крим і навіть Молдавія).

Причому в цій ганебній гризні за булаву сходились по обидва боки барикади і найближчі родичі. Так, 26 липня 1662 р. на Канівському Лівобережжі, в районі села Решітки, відбулася жорстока битва між лівобережними козаками та їх союзниками московитами на чолі з Якимом Сомком та правобережними козаками із ляхами на чолі з Юрієм Хмельницьким. Формально дядько, Яким, переміг свого рідного небожа. Фактично ж обидва зазнали страшної поразки.

«І так там згибло войска, з руки Хмельницького так козаков, як і ляхов тисячей болше двадцяти, же аж от смраду трупу єго ку Днепру трудно было приступити, а инній труп аж на Запорожже позаносило»—так прокоментував підсумки битви анонімний літописець (промовчавши, звичайно, про втрати відверто симпатизованого ним Сомка)43 .

Цей кривавий епізод лише започаткував епоху Руїни в нашому краї. В 1664—1665 рр. польськими військами та їх козацькими союзниками (підлеглими гетьмана П.Тетері–Моржковського, зятя Б.Хмельницького) був стертий з лиця землі славнозвісний Трахтемирів з околицями. Навесні 1664 р. військами лівобережного гетьмана І. Брюховецького (при житті Б. Хмельницького—ординарця гетьмана, якого Богдан любив, як рідного сина) в компанії з московськими військами були спалені Черкаси. А з 31 травня 1664 р. Брюховецький захопив Канів44 . В умовах облоги та майже безперервних боїв лівобережні козаки та московити утримували наше місто аж до Андрусівського перемир'я 30 січня (9 лютого) 1667 р. Надалі контроль над Правобережною Канівщиною—імовірно, батьківщиною своїх діда і батька, встановлює знаменитий гетьман Петро Дорофійович Дорошенко, прозваний Сонцем Руїни. (Праправнучка його, Наталія Миколаївна Гончарова, була дружиною Сонця російської поезії О. С. Пушкіна).

Під час одного з приїздів у «отчий край» П.Дорошенко, без достатньої охорони, наткнувся на татарську орду і змушений був закритись в замку містечка Кононча. Лише волею випадка великий гетьман залишився живим.

В 1669 р. в Канівському монастирі перепоховано прах митрополита української православної церкви Діонісія Балабана, а сам Канів на 5 років (до 1674 р.) став місцеперебуванням митрополита Йосипа Нелюбовича–Тукальського45 , послідовного прихильника незалежності української церкви і держави та Петра Дорошенка.

Становище Канівщини невпинно погіршувалось, особливо з 1672 р., в результаті безперервних бойових дій та набігів татар, московитів та поляків з їхніми маріонетками—гетьманами П. Суховієм, Д. Многогрішним (з 1672 р. І. Самойловичем) та М. Ханенком.

19 лютого 1674 р. Правобережна Канівщина була зайнята військами І. Самойловича та Г. Ромодановського.

В серпні того ж року відбулась 5–а за рахунком Переяславська рада, яка уп'яте возз'єднала Україну з Московським царством.

Проте чергове возз'єднання призвело до великої війни з Туреччиною, яка (з 1669 р.) протегувала П.Дорошенкові. Ареною війни стала Правобережна Україна, і без того зруйнована, спустошена й обезлюдніла більш як чвертьстолітньою війною. Московія зазнала поразки.

В ході другого Чигиринського походу Турків частина татар та козаків Ю.Хмельницького (на чолі з Павлом Яненком) 14 (4) вересня 1678 р. штурмувала м. Канів. «В страшному бойовиську полягли майже всі канівці» 46 . 7 (17) вересня був взятий монастир, можливо, останній оплот оборони. При цьому мученицькою смертю загинув архімандрит Макарій Токаревський, уродженець м. Овруча. Пам'ять його вшановується 20 вересня (в т. ч. й Московською церквою, до якої Макарій не мав ніякого відношення, будучи ставлеником Д. Балабана та Й. Нелюбовича–Тукальського—непримиренних противників Москви).

Успенський собор було зруйновано, а Канів—стерто з лиця землі, як перед цим—Чигирин, Черкаси, Трахтемирів. В 1680 р. Московія провела кампанію «великого згону» на придніпровському Правобережжі—рештки уцілілого населення силоміць переганялись на лівий берег47 .

За умовами «Вічного миру» між Московським царством та Річчю Посполитою 6 (16) травня 1686 р. широка смуга землі вздовж правого берега Дніпра між Стугною й Тясмином оголошувалась нейтральною, безлюдною зоною, а 12 колишніх міст в цій смузі (в т. ч. Канів, Cтайки, Ржищів, Трахтемирів, що входили до Канівського полку, а також Мошни, Черкаси, Чигирин) не підлягали відновленню48 .

Прикордонні війська з боку Москви та Польщі жорстко стежили за дотриманням режиму цієї зони, час від часу влаштовуючи (особливо Москва) набіги та облави на поодиноких поселян у Правобережній пустелі. Так трагічно завершилась велика історія Канівщини.

(Спроби багатьох дослідників виявити якусь причетність правобережної частини нашого краю до будь–яких історичних подій між 1680 і 1750 роками серйозних підстав не мають. Дуже сумнівні і спроби виявити відголоски великої історії в нашому краї з 1750 р. й по нині).

Нове відродження міста й околиць почалось з 1714 р., коли Правобережна Україна остаточно перейшла до Польщі (разом з «нейтральною зоною»). Залюднення й відбудова Канівщини були дуже повільними, кволими й суперечливими. Канів став центром однойменного староства, проте вище становища третьорядного містечка він вже ніколи не піднімався.

Залюднювався Канів частково за рахунок повернення втікачів та репатріантів з Лівого берега. (І сьогодні карту України прикрашають села Великі та Малі Канівці біля Чорнобая, Канівщина біля Золотоноші, Канівщина біля Прилук, Канівське під Запоріжжям, Канівцеве за Харковом і навіть станиця Канівська на Кубані.)

Частковому поверненню канівців сприяло посилення кріпосництва та свавілля російської колоніальної адміністрації на Лівобережжі у 18 ст., а також надання магдебурзького права Каневу в 1742 р.49 та деяких пільг (на перших порах) населенню Канівщини польською владою.

В подальшому часі круговерть великих подій певним чином зачіпала й Канівщину.

Так в 1750 р. містечко Таганча було взято загоном гайдамаків О.Ляха (з Корсуня).50 Поступово гайдамацький рух охопив все Правобережжя України і навіть перекинувся на Лівий Берег, поневолений в той час Росією.

Зокрема, 15 років на Полтавщині (аж до 1783 р.) діяв гайдамацький загін овіяного легендами Семена Гаркуші. Кілька разів С. Гаркуша навідувався у Ліпляве; причому одного разу здійснив напад, за іронією долі, на маєток заможних козаків Лівицьких51 , правнуком яких був один з керівників Української Народної Республіки (останнй глава уряду) в 1918—1921 рр., соратник і спадкоємець С. В. Петлюри—Андрій Миколайович Лівицький.

Під час Коліївщини правобережну Канівщину звільнили від польсько–шляхетського панування загони отаманів Микити Швачки, Андрія Журби, а 20 червня 1768 р. загін гайдамаків на чолі з Семеном Неживим штурмом оволоділи канівським замком.52 Сам замок був дерев'яний, згорів, і після цього вже не відновлювався.53 Нащадкам «на пам'ять залишилось урочище «Варшавка»—як переповідають старожили, ще гігантська воронка—яр, що утворився в результаті потужнього вибуху порохового складу в арсеналі замку (підірваного козаками С.Неживого). Пізніше у воронці виник цілий куток «Варшавка», який більшовицькою владою на поч. 1920-х р. був перейменований у вулицю Пролетарську.

Крім Канева, пам'ятки Коліївщини збереглися в козацькому селі Голяки (руїни укріплень).

Поразка Коліївщини (з–за зради донських козаків під Уманню) прискорила дві події світового значення: падіння Польщі як держави та загибель Запорозької Січі.

Як останній шанс мирним, дипломатичним шляхом порятувати Річ Посполиту слід оцінювати подію, яка мала відбутись у Каневі, на Грецькій горі 25 травня 1787 р.

В цей день відбулась помпезна зустріч з останнім польсьмким королем Станіславом Августом Понятовським всемогутньої на той час російської цариці Катерини (справжнє ім'я Софія–Фредеріка–Августа Ангальт–Цербет). Ескорт цариці, що плив з Києва по Дніпру, складався із 22 мачтових галер та кількох сотень менших і дрібних суден і човнів, що ледве вмістились у «три версти»54 .

Серед осіб, що супроводжували царицю були незмінний в останні роки фаворит князь Потьомкін, князь Барятинський, граф Безбородько, граф Чернишов і т. п., за даними місцевого історика–дослідника В. Є. Загорулька, Олександр Суворов, відомий полководець, який під час цієї подорожі навіть зійшов на берег в містечку Прохорівка, щоб привітати свого відставного солдата.

Польський король, по пам'яті колишнього фаворита цариці, хотів добитись відстрочки падіння агонізуючої Польщі. Проте Катерина навіть не зійшла на берег, не осквернивши тим самим священної землі гетьманів і Тараса. Доля Польщі вже була вирішена.

А в пам'ять про перебування московської володарки в краї Грецька шора, на якій з веління Понятовського, було споруджено бутафорний палац, стала називатись Московкою55 .

В 1793 р., в результаті другого поділу Польщі, Правобережна Україна перейшла до Росії. На становище Канева зміна окупанта не позначилась.

Хоча в 1793—1796 рр. (конаючи, Катерина II встигла підписати акт про скасування статуса повійтового центру в Каневі) та в 1837—1921 рр. Канів був центром повіту, він і далі залишався третьорядним містом. Про це свідчить не лише відсутність значних підприємств, культурних, освітніх, медичних закладів, але й кількість населення—5168 жителів в 1849 р56 . Це майже в два з половиною рази менше, ніж в далекому і грізному 1622 р. (Коли Канів був більший, ніж, наприклад, Черкаси). Інші міста Центральної України за цей час, навпаки, зросли у 2—4 рази (Черкаси, Умань, Полтава, Біла Церква, Чернігів, Київ).

Влітку 1845 р. пароплавом по Дніпру вгору плив Тарас Шевченко. Незрівнянна краса Канівських гір глибоко полонила вразливу душу поета … Дещо пізніше пережиті враження вилились на папір у чарівній поезії «Сон» («Гори мої високі»), що став довічною мрією співця про Канівські гори. Прибувши в Переяслав, поет восени того ж року несподівано тяжко захворів. Про всяк випадок він навіть написав «Заповіт» (25 грудня 1845 р.). Поетів приятель лікар Андрій Йосипович Козачковський вилікував, виходив Тараса. Але вже іншого заповіту Шевченко (ні усно, ні письмово) не створював.

Ось так, за наполяганням Варфоломія Шевченка та Григорія Честахівського, Канівська Чернеча гора стала 10 (22) травня 1861 р., о 19-й годині місцем вічного спочинку народного поета—Кобзаря57 .

(В літературі, в т. ч. й енциклопедичній58 , гуляє хибна за змістом і дещо принизлива для міста Канева думка, нібито Чернеча гора з могилою та музеєм Т. Шевченка знаходяться поблизу, під чи біля Канева. Насправді з найдавніших часів і по цей день територія Чернечої гори входила у межі міста. Інша справа—так це ділянка під забудову, яку Шевченко збирався купити в межиріцького поміщика Никодима Павловича Парчевського. Вона знаходилась справді за межами міської риски, ближче до Пекарів. Але ж це зовсім різні речі!)

Майже всі наступні, хоч скільки–небудь значні події, що відбувались на Канівщині чи стосувались Канівщини, пов'язані з іменем Тараса Шевченка.

Так, 8 (20) червня 1891 р. на Чернечій горі харківськими студентами Іваном Липою, Михайлом Базькевичем, Миколою Байздренком та київським студентом Віталієм Боровиком було започатковано Братерство Тарасівців59 —таємну організацію, якій в близькому майбутньому судилось стати попередницею («предтечею») всіх найважливіших національних партій, течій і рухів, що незабаром, після епохи українофобних актів і терору 1862—1894 рр., розбурхали, розворушили всю Україну, а дещо пізніше, в 1917—1921 рр., очолили Визвольні змагання українського народу.

Безпосередніми діячами цього Братерства стали найпослідовніші українські патріоти, неперевершена (й понині) еліта інтелігенції, нації в Наддніпрянській Україні: Борис Дмитрович Грінченко, Микола Іванович Міхновський, Михайло Михайлович Коцюбинський, Володимир Іванович Самійленко.60

Активними прихильниками тарасівців стали представники майже всього цвіту інтелігенції Східної (Підросійської) України початку 20 ст. (М. В. Лисенко, С. В. Петлюра, Леся Українка …), і, навіть, на певний час, у «громадівський» період своєї діяльності майбутній «більшовик № 1» в Україні Микола Олексійович Скрипник.

На тлі щирого паломництва до могили Тараса Шевченка в кінці 19—на початку 20 століть (яке нерідко вимагало від людей мужності і навіть жертовності—не те, що в нинішні часи), якось зовсім неприродно виглядає незвично криклива кампанія напередодні 100-річчя з дня народження Кобзаря. Її підняли великоросійські більшовики…

…Особливо великий клопіт мали місцеві ленінці із вулицею: назвати дорогу від центру до Чернечої гори ім'ям свого вождя було незручно й неефектно, бо в народі її давно називали «шляхом до Тараса». Вона і стала вулицею імені Шевченка. Та хіба може бути вулиця національного поета (хай навіть і Шевченка) бути рівною, чи, навіть, довшою за вулицю вождя світового пролетаріату ?!

Вихід було знайдено оригінальний: в невеликому тоді Каневі, розтягнутому вздовж Дніпра, за осноу було взято іншу дорогу, що перетинала Канів з центру на захід. До неї було приєднано Бобрицький узвіз (проходив вниз мимо лікарні), частину вул. Київської (до магазину Краковича), частину вул. Дунайської (до р. Дунаєць), завулок, що веде до райсільгоспуправління, нарешті, в західній околиці Канева—завулок, що веде до ветлікарні та частину шосе у бік Бобриці (що в межах селища). Вийшла справді гігантська вулиця, імені Леніна (набагато довша, ніж Шевченка!) і ця епопея з вулицею в Каневі є теж феноменом української історії. В Києві навіть після всіх перетурбацій, пов'язаних із вкороченням бульвару імені Шевченка (між іншим, він і сьогодні починається пам'ятником Леніну), вулиця Леніна була все-таки коротшою на кілька метрів.

© 2000 Я. І. Стрибко. Публікується зі скороченнями.


--------------------------------------------------------------------------------


1 Із дня включення 12.XI.1971 р. до Канівського району (від Переяславської) п'яти сіл Григорівської сільської ради.

2 Тут і нижче хронологічні рамки археологічних епох подаються за істориком Миколою Олександровичем Чмиховим.

3 М. М. Бондар. Минуле Канева та його околиць. Видавництво Київського університету, 1971. Стор. 16-17.

4 М. М. Бондар. Минуле Канева та його околиць. Видавництво Київського університету, 1971. Стор. 26, 28.

5 Енциклопедія українознавства (ЕУЗ). Т. 9 (Париж—Нью-Йорк, 1980). Стор. 3.252. История Украинской ССР. Т.1 (Киев 1981). Стор. 160.

6 Українська Радянська енциклопедія (УРЕ), т. 4 (Київ—1979), стор. 216.

Радянська енциклопедія історії України (РЕІУ), т. 2 (Київ—1970), стор. 195-196.

ЕУЗ, т. 2 (Київ 1994),стор. 756.

П.Н.Третяков. Восточнославянские племена. Издательство Академии Наук СССР. Москва—1953. Стор. 112-115.

7 РЕІУ, т. 3 (К. 1971), стор. 379.

УРЕ, т. 8 (К.1982), стор. 312-313. (Стор. 312: … укріплене поселення (понад 1,5 га) кін. 3 ст. до н.е., один з племінних центрів зарубинецької к-ри. Досліджували П.г. 1948, 1966-70. … відкрито залишки 44 невеликих прямокутних заглиблених жител … ).

История Украинской ССР. Т. 1. Киев 1981. Стор. 261.

В ЕУЗ довідка про П. г. відсутня.

П.Н.Третяков. Восточнославянские племена. Издательство Академии Наук СССР. Москва—1953. Стор. 115.

8 РЕІУ, т. 3 … Стор. 95.

М. М. Бондар. Минуле Канева та його околиць. Видавництво Київського університету, 1971. Стор. 56-57.

УРЕ, т. 6. (К.1981), стор. 382 (із фото 9 предметів, серед яких фігурка «стилізованого» коня, що стрімко біжить риссю, фігурка чоловіка, що злегка присідає, взявшись за боки).

ЕУЗ, т. 4 (Львів—1994), стор. 1.479, стаття «Мартинівка»: … у 1909 р. викопаний багатий скарб срібних чол. та жін. прикрас 6-7 вв. місц. виробн. У ньому серія дуже цікавих чоловічих (з вишивкою на грудях) і тваринних бляшаних фігурок до нашивання на одіж (?), дві чаші (одна з клеймом на дні, візант. Майстерні 6 в.), пальчаста фібула та прикраси поясів з ритими, подібними до тризубів. Більшість знахідок зберігаються у Київ. Держ. Іст. Музеї.

П. Н. Третяков. Восточнославянские племена. Издательство Академии Наук СССР. Москва—1953. Стор. 184.

9 ЕУЗ, т. 4 (Львів—1994), стор. 1.479.

10 М. М. Бондар. … Стор. 57.

11 М. М. Бондар. … Стор. 51.

12 М. М. Бондар. … Стор. 54.

13 Б. А. Рыбаков. «Слово о полку Игореве» и его современники. Издательство «Наука». Москва. 1971. Стор. 164.

14 ЕУЗ, т. 3 (Львів—1994). Стор. 949.

15 Михайло Грушевський. Історія України–Руси. Том II. Київ. Наукова думка. 1992. Стор. 284—285.

16 Мариновський Ю. Ю. Писемні джерела XI—XIV ст. про Канів. Український історичний журнал. № 9 (354), 1990 р. Стор. 11—18.

До 1097 р. належить наступна згадка про Канів: «Въ ревизии воеводства Кіевскаго 1789 года сказано, что Володаръ, сын Всеволода князя Переяславскаго, основалъ здъсь монастырь около 1097 года». Газ. «Кіевскія губернскія въдомости. № 34. 20 августа 1860 года. Статті Каневскій у'ъзд. Каневъ».

17 В «Большой Советской энциклопедии. Т. 11 (Москва 1973)», стор. 326, вказ.: «Известен с 12 века».

В РЕІУ, т. 2 (К. 1970), стор. 303, помилково вказано 1147 рік.

В Истории Укр. ССР, т. 1 (К.—1981), стор. 376, помилково вказано 1149 рік.

В брошюрі Кілессо С. К. Канів. Київ «Будівельник» 1969 на стор. 6 теж вказано 1147 р. (з посиланням на Іпатіївський літопис). Але на стор. 8 вказано і 1144 р., як рік, коли Чернігівським князем Всеволодом Ольговичем було закладено собор.

18 Наприклад, Мариновський Ю. Ю. … Стор. 14.

19 История Укр. ССР, т. 1. Стор. 376.

20 Б. А. Рыбаков. … Стор. 167.

21 І. І. Сорокопуд. Канів. (Стаття в книзі) Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. Київ—1972. Стор 324.

22 Історія України. Київ. Видавничий дім «Альтернатива» 1997. Стор. 51.

23 УРЕ, т. 5 (К.—1980). Стор. 225.

24 ЕУЗ, т. 2 (К.—1994). Стор. 756.

25 В. І. Дорошенко. Таганча. Стаття, ст. 343-350, в кн. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. Київ—1972. Стор 343.

26 ЕУЗ, т. 3 (Львів—1994), стор. 11.

27 Мариновський Ю. Ю. … Стор. 11.

28 І. І. Сорокопуд. Канів. Стаття, ст. 323-337, в кн. Історія … Стор. 324.

29 ЕУЗ, т. 2 (К.—1994), стор. 490.

30 ЕУЗ, т. 4 (Львів—1994), стор. 1.401.

31 Книга рекордов Гиннеса. Москва—Лондон. «Тройка», 1993. Стор. 90.

32 Див. Микола (Миколайович) Аркас. Історія України—Русі. Одеса «Маяк» 1994. Стор. 143-144.

Іван Климентійович Рибалка. Історія Української РСР. Дорадянський період. Київ «Вища школа». 1978. Стор. 569 (картосхема).

33 История Украинской ССР. Том второй (К.1982). Стор. 182, 367-368.

34 История Укр. ССР. Том 2-й … Стор. 370.

35

36

37

38 Історія Української РСР. Том перший, книга друга (Київ 1979). Стор. 254.

39 Там же, стор 256.

40 Юрій Андрійович Мицик, Іван Сергійович Стороженко. Засвіт встали козаченьки. Нариси. Дніпропетровськ, 1990. Стор. 102.

41 Там же, стор. 6.

42 І. І. Сорокопуд. Канів. В кн. Історія міст і сіл УРСР …. Стор. 325.

43 Літопис Самовидця. К. Наукова думка. 1971 р. Стор. 86.

44 Юрій Мицик. Канів козацький. Канів «Родень» 1997. Стор. 6.

45 Там же, стор. 27.

46 М. Є. Іщенко, Леонід Григорович Мотов, Іван Іванович Сорокопуд. Канівщина. Дніпропетровськ «Промінь». 1969. Стор. 36.

М. О. Максимович зазначає, що «город Канев с монастирем, в начале сентября 1678 года, потерпел страшное разорение» (М.А.Максимович. Бубновская сотня. Вирізка із журналу в Центральній бібліотеці Академії Наук України імені В.Вернадського, шифр ВИ 15851. Журнал Министерства Внутренних Делъ. СПб. 1848, 1849. Стор. 12.

47 ЕУЗ, т. 7 (Париж—Нью-Йорк: 1973), стор. 2700.

Дмитро (Іванович) Дорошенко. Нарис історії України. Том II. Київ 1991. Стор. 93.

48 Дмитро (Іванович) Дорошенко. Нарис історії України. Том II. Київ 1991. Стор. 97.

49 М. Є. Іщенко, Л. Г. Мотов, І. І. Сорокопуд. … Стор. 37.

50 Василь Іларіонович Дорошенко, Таганча. Стаття в книзі «Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська облась. Київ—1972. Стор. 344.

51 Протокол допиту гайдамаки Семена Гаркуші, Публікація з передмовою в журн. Український історичний журнал. №11, 1990 р. Стор. 119, 128, 129.

52 М. А. Максимович. Бубновская сотня. … Стор. 7.

53 Там же. У словнику Брокгауза–Єфрона вказано, що замок в Каневі існував до 1786 р. Энциклопедический словарь. Издание: Ф. А. Брокгаузъ, И. А. Ефронъ. Лейпциг, С.–Петербург, 1895. Стор. 285.

54 Михайло Олександрович Максимович. Бубновская сотня. Стор. 16—18.

Давні звичаї Українського народу


Про виникнення українського етносу в науковому світі існує багато суперечок. Одні доводять, що наші корені сягають не менше 15-20 тисяч років, інші — що український етнос сформувався лише у 15 ст. нашої ери. Та будь-яка точка відліку часу не може цілком задовольнити людство, бо ніхто не може точно знати, як і коли насправді був сотворений світ.
Давні місцеві хлібороби України — засновники Трипільської культури — започаткували проукраїнське літочислення. Протягом тривалого часу грунтовних досліджень нашого язичницького календаря не велося. Згодом на практиці використовували язичницькі обряди, але з наданням їм християнської символіки. Найбільше недоречностей у теоретичному осмисленні бачимо тоді, коли намагаємося пов’язати етнічний звичай певного народу з пануючою релігією.
Якщо християнство, виникнувши в єврейському етнічному середовищі і силоміць впроваджене в Україні, проіснувало тут тисячу років, то це аж ніяк не означає, що українці перейняли етнічні звичаї євреїв. Першу серйозну публікацію язичницького календаря здійснила український народознавець Галина Лозко. Якщо б стало питання визначити сутність, ментальність якогось народу, то мабудь, найпростіше подивитись на ті свята, які відзначає цей народ.
Нарікаємо на те, що погано живемо, що втрачена духовність, втрачається культура. А подивіться, що ми сьогодні святкуємо, що для нас святе, які святкові дні нашого календаря? Це трагедія наших днів, вичерпна картина нашої духовності, а вірніше — бездуховності.

Перекручені обряди

Візьмемо для прикладу новий рік. Чому за останню тисячу років дата цього святкування змінювалась сім разів? Колись день Новоліття, або Новий рік в Україні — Русі розпочинався з появи на небі першого весняного місяця — Молодика, який з’являвся у день, найближчий до весняного рівнодення — Великодня, коли пробуджувалась природа після зими.
Після християнізації Русі-України (аж до 1492 року) наші Предки зустрічали Новоліття вже 1-го березня, оскільки, не спромігшись викорінити прадавню традицію, пояснили його відзначення подією християнської міфології „Створення Адама”. Нині церковний календар же не має того свята 1(14) березня і відзначає його, як день поминання мучеників.
Святкування Нового року у 1492 році перенесли на перше вересня. Свято розповсюдилось по всій Європі. Російський цар 19 грудня 1699 року підписав указ про те, що вслід за 31-м грудня 7208 року наступить 1-ше січня 1700 року. Але до чого тут України з її прадавніми традиціями?
Світ існує мільйони років. 2008 рік нової ери, або 4005 рік біблійного сотворення світу — це дати несерйозні. Також недоречно говорити сьогодні про візантійський 7516 рік від сотворення світу. Нам слід скористатися літочисленнім наших літописів, лише назвати його не від сотворення світу, а від Трипілля. Тоді у нас буде 7516 рік від Трипілля, і така дата буде обгрунтована історично.
У 1918 році більшовички ввели Григоріанський календар. Тоді з’явилось взагалі безглузде поняття „Старий новий рік”. І ось люди 1-го січня, інші — 14-го січня кладуть під стіл плуг і господарське начиння, „посівальники” посівають сніг і долівку в хаті зерном, замість посівання полів, тягнуть борону до хати і співаютьщедрівки, якими закликають прилетіти ластівку, мабуть, аби та замерзла на снігу. А ще щедрують: „Ой сивая твоя зозуленька, щедрий вечір, добрий вечір добрим людям”...адже всім відомо, що зозуля появляється в нас весною.
А чому виникла назва “григоріанський календар”? Він би мав називатись Ліліанським ,бо створив його Луїджі Ліліо, а папа Григоріан тільки ввів його в дію.
Свято Нового року — це свято надії і віри в краще майбутнє. Усі дії новорічної ночі — це магічні дії. За віруванням наших далеких Предків, у ніч напередодні Нового року Щедрий Бог сходить з неба на ниви, іде в господарство, до хат людських, до худібки. Його зустрічають в хаті Дід-Ладо та Духи Предків, що прийшли з поля і є в цей час у Дідові-Снопові.
Обрядові свята скеровані до Щедрого Бога (звідки і назва Щедрий Вечір, щедрівка, щедрувати), аби Бог дав в наступному році добрий врожай, гарний приплід худоби, птиці, багато років і багато меду. Адже саме в цю ніч для прохань „відкрите небо”. У Новорічну ніч люди не сплять, бо злі сили блукають по світу.
Насиченість поетичних текстів в піснях образами весняного пробудження природи, розквітаючих дерев, буйних трав та пташиних співів — важливий і незаперечний аргумент на користь того, що зустріч Нового року повинна припадати на весну. Щедрівки і Новий рік ніколи в історії святкового календаря не розлучалися. Тому тепер на зиму разом з щедрівками перейшли і весняні мотиви, теми пісень, і навіть священні обряди засівання, обходи щедрувальників з плугом чи ралом.
Щедрівки співали вечором, бо всі вони переповнені зверненням до Щедрого Вечора, Місяця, Зорі. Практично вся структура свята і обрядів підпорядковувалась основній ідеї зустрічі весни і перелітних птахів, першому виходу в поле. Усі ці елементи аграрної магії були покликані збудити Землю.
На значному просторі України — від Карпат до Слобожанщини — Новоліттю притаманний Величезний обряд „засівання”. Зранку першими йдуть „посівати, з Новим роком вітати” хлопчики — символ багатства, добра, чистоти, сили, надії і любові. Зерно посівне мусить з’їсти лише птиця, бо в яйці — зародок життя. Вдень — ходять дорослі посівальники — чоловіки. На Новоліття не можна сваритись, бути злим, спогадувати”злого”; не можна нічого позичати і дарувати — за винятком посівальників.

Сила наших предків

Шлях до досконалості спирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди. У язичників не існувало „страху Божого”. Це було вигадано згодом, щоб страшити народ. Кожна справді українська людина поводиться правильно не з примусу чи страху, а з власного усвідомлення, що треба жити чесно і справедливо. Таку людину не треба страшити гріхом, вона і інших застереже від гріха. Людина є часткою природи, і це якнайкраще відчували наші Предки. Усе їхнє життя було тісно пов’язане з природою та з календарем.
Строго дотримувались обряду праукраїнські волхви. Вони широко застосовували свої знання в лікуванні, рятували беззахисних, викривали злочинців, залагоджували сварки, оберігали від злих духів, вчили мудрості. Вони зробили неоціненний внесок у збереження самобутності нації. Свої нагромаджені тисячоліттями знання волхви і характерники суворо охороняли, а якщо і передавали їх, то тільки надійним, добре перевіреним, добрим людям.
Переосмислюючи знання волхвів і характерників крізь призму сучасного світогляду, можна стверджувати, що їм була відома магія, телепатія, гіпноз, сугестія — те, що тепер досліджують інститути парапсихології. Магія — це чаклунство. Телепатія — володіння здатністю передавати думки, почуття на відстані. Гіпноз — це сила впливу, властива людині. Сугестія — вплив на волю і почуття людини через навіювання. Відомо, що волхви могли розганяти хмари, викликати громовиці, страх у ворогів, вміли замовляти стріли, шаблі, кулі, годинами перебувати під водою, дихаючи через очерет.
Основним видом лікування була народна медицина, коріння якої сягає сивої давнини. Віра в магічну силу трав надавала особливого сенсу селянському побуту, підсилюючи цілющість самих лікарських рослин. В кожному селі були люди, котрі спеціально займалися лікуванням людей і тварин. Існувало кілька категорій народних лікарів: костоправ, баба-повитуха, знахарка, лікар.
З прийняттям християнства була знищена дуже цінна медична література, яка базувалась на досвіді багатьох поколінь. Після втраченого і до нині доводиться набувати нового досвіду роками, століттями. На сьогоднішній день тільки 28 відсотків лікувальних трав України використовує наша наукова медицина.
Знищена була не тільки медична, але й суспільно-політична література. Наші Предки були авторами винятково цінних книг, таких як „Острологія”, „Звездочот”, „Громовик”, „Колядник”, „Волховник”, „Травник” та багатьох інших, які не дійшли до наших днів.
Мінялися календарі, стиралися народні звичаї та традиції. Колядувати забороняли ще у 17 столітті. А коли переконалися, що безсилі остаточно заборонити народу його культурно-релігійні надбання, стали нашаровувати на них свої, тобто чужі нам коляди, обряди, свята і інше.
Так свято Купала стало святом Івана Хрестителя, Великдень став Воскресінням, День пастухів — Петра, Водосвяття перейменовано на Йордан і так далі. Замість славити Бога своїх Предків і Героїв, славимо юдеїв, греків, латинів і їхніх ідолів.
Перед Великоднем Наші Предки приводили все в порядок. Білили хату, стіни прикрашали рушниками і квітами. Особливою прикметою Великодніх свят були писанки і крашанки. На Великдень люди йшли на цвинтар в гості до Предків, несучи з собою писанки, крашанки, вар, печиво, квіти.
На Зелені свята та свято Купала хати прикрашали живими квітами, зелами, овочами. Ці трави освячували і протягом року використовували для лікування, вважаючи, що вони мають магічну силу. У Купальську ніч — найкоротшу в році — шукали квітку папороті, квітку щастя і сили...
На початку серпня святкували Медово-Маковий Спас, в середині серпня — Хлібний Спас. В двадцятих числах грудня було свято Різдво Коляди. Молоді ходили від хати до хати колядувати, а в сім’ях готували Кутю, ячмінну або пшеничну кашу з горіхами, маком, медом, яка присвячувалась богу Сонцю та духам, як подяка за минулий врожай...

До оборони свого

Ці та інші звичаї і традиції сягають ще трипільських патріархальних часів, про які радянська історія мовчала. Нині офіційна наука в Україні вже потроху наважується писати про трипільців, як про наших Предків. Але ми ще й досі боїмось на весь голос заявити світові про нашу історію, оглядаємось як на це зреагують Америка, Росія чи Ізраїль, в цей час, коли вони найбруднішими методами втручаються в наші справи.
На даний час в Україні і за її межами ведеться посилена інформаційна війна проти української державності та її народу. Штучно перекручуються історичні факти. Москва дуже болісно реагує на те, українці є спадкоємцями Трипільської культури. Московія вже раз вкрала нашу історію. Своєї вони не знають і не хочуть знати, а нам хочуть диктувати нашу історію. Московські історики вже доводять, що арії (які споконвіку жили від Карпат до Дніпра) походять з Півночі Росії. Звичайно в шкільних підручниках Індії сказано, що арії прийшли до них з Півночі і принесли туди свою мову, віру і культуру, але до чого тут Росія?..
Нам відомо, що в українській і індійській мовах є понад тисячу споріднених слів. Нашу Трипільську культуру, створену добрих 6-7 тисяч років тому (державу Оратту чи Аратту) вже собі хочуть приписати семіти, яких в той час взагалі не існувало, а якщо й були (чого історії не відомо), то лише дикими кочівниками на півдні Аравійської пустелі...
А де наші інформаційні джерела? Ми в нашій державі за 17 років незалежності навіть не налагодили нормального випуску газет, журналів, книжок, кінофільмів українською мовою. Проти нас ведеться відверта агресія (яку ми дозволяємо по відношенню до себе, бо ж такі добрі та толерантні). Де ще у світі є держава, яка б терпіла такий агресивний наступ на свою націю?
„Вставай хто живий, в кого думка повстала — година до праці настала! Не бійся досвітньої мли, досвітній вогонь запали, коли ще зоря не заграла” (Леся Українка).
Як пише український політик Євген Марчук: „... Зруйнувати тенета, що накинули на українське суспільство творці антисвіту, можливо... треба побачити велику облуду і цинізм, які огортають суспільство. Труба знайти в собі мужність відкинути штучно створювані примари і побачити весь трагізм того, що відбувається.”

Автор: Володимир Дмитрик

Михайлова гора

Мало хто з людей, які прийшли на могилу Кобзаря знає, що майже навпроти Тарасової гори є гора Михайлова. Височіє вона на лівому березі Дніпра над стародавнім козацьким селом Прохорівкою.

Краєвиди тут вражаючі, вони сповнені якоїсь дивовижної, чаклунської краси...

На вершині Михайлової гори старий парк, що переходить у сосновий бір. Міцні, могутні, величаві сосни стоять як пушкінські богатирі — усі як на підбір. На високому чолі гори, відкриті для вітрів з усіх чотирьох сторін світу, вкорінилися два дерева — дуб-патріарх і старезна сосна. Розлого, на десятки метрів розкинув могутнє гілля дуб. Самому тримати не під силу: під найдовші гілки довелося підставляти міцні опори. Залізні обручі скріплюють порослий зеленим мохом стовбур, щоб бурі не зламали, не знівечили старе дерево. А стовбуром, ніби жили, звиваються глибокі шорсткі борозни. На дереві мармурова табличка: «Дуб Тараса Григоровича Шевченка».

Неподалік височіє величезна сосна. Її могутній стовбур оживає і золотиться у променях призахідного сонця. Напис: «Сосна М.В.Гоголя».

Стоять обидва дерева майже на краю урвища, а внизу рясно зеленіє ліс, за ним чисті білі хатки Прохорівки, далі широкі заплавні луки і Дніпро з його кручами, далекими селищами, прибережними гаями та затонами.

Поглянеш на цю безкраю широчінь — і вже не можеш зупинитися, надивитися на неї...

Колись тут, на горі, був невеликий маєток відомого українського вченого Михайла Максимовича — першого ректора Київського університету. Зараз лежать свіжі квіти на його могилі під чорним гранітним пам’ятником.

Максимович — природознавець, філософ, історик, фольклорист, бібліограф, автор близько 300 книжок, трактатів, статей, видавець альманахів «Киянин», «Десниця», «Українець», перекладач «Слова о полку Ігоревім». Найосвіченіша людина свого часу. Друг Пушкіна і Гоголя, В’яземського і Щепкіна, Киреєвского і Шевченка. «Друже єдиний і коханий», «щирий, єдиний земляче» — так звертається до нього Шевченко у своїх листах.

У 1841 році через хворобу Максимович виходить у відставку і невдовзі оселяється на Михайловій горі. Тут він прожив близько тридцяти років.

...Велика повінь була на Дніпрі, коли Гоголь гостював у Максимовича. Місцеві краєзнавці стверджують, що тут і написав Микола Васильович знамениті рядки: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои»...

Відвідував Гоголь і старе прохорівське кладовище, що виступами піднімається на Михайлову гору. В сутінках таємниче шумлять на ньому вікові сосни. Налетить вітер — і, як крила птаха, затріпочуть рушники на могилках...

Раніше при кладовищі була дерев’яна церква, побудована козаками зі своїх човнів-«чайок» після скасування Запорізької Січі.

Можливо, саме одна з почутих ним місцевих бувальщин і розбурхала уяву Гоголя для написання «Вія». Пригадайте: «Посредине церкви стоял черный гроб. Свечи теплились пред темными образами. Свет от них освещал только иконостас и слегка середину церкви. Отдаленные углы притвора были закутаны мраком...» Епізод закінчується словами: «Так навеки и осталась церковь с завязнувшими в дверях и окнах чудовищами, обросла лесом, корнями, бурьяном, диким терновником, и никто не найдет теперь к ней дороги».

Довго простояла прохорівська церква без вікон і дверей, заселена, за твердженнями місцевих жителів, нечистою силою. А тепер ніхто не знайде й самої церкви — згоріла в 1943 році. Збереглася вона лише на давніх фотографіях. З них і намалював Тарас Франко, син великого письменника, акварель, яку подарував жительці Прохорівки — Софії Олефір.

І ще. Поміщики Деркачі, що жили за два кілометри від Михайлової гори в селі Сушки, стали прототипами Панаса Івановича та Пульхерії Іванівни в гоголівських «Старосвітських поміщиках».

У гості до Максимовича приїжджав і Шевченко, він проводив тут щасливі дні, такі нечасті у його житті. У Максимовича він писав багато, добре, на повну силу.

Перебуваючи у засланні, Тарас Григорович мріяв про ці місця на Канівщині:

Гори мої високі
Не так і високі
Як хороші, хороші
Блакитні здалека...

Під зеленим шатром 600-літнього дуба Шевченко написав поему «Марія», присвячену дружині Максимовича — Марії Василівні. Першими слухачами були Максимовичі. Збереглися мальовані олівцем портрети Максимовича та його дружини роботи Шевченка. На них дати, написані його ж рукою, — 19 червня 1859 р. і 22 червня 1859 р.

Влітку 1859 року Тараса було заарештовано біля Прохорівки і заслано до Петербурга. Там він напише:

...мені і досі сняться Дніпро і
темний ліс попід горою.

Вже тяжко хворий поет ще раз напише:

Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі
Хоч на малюсенькій горі.

Шевченко помер у Петербурзі 10 березня 1861 року і був похований на Смоленському кладовищі. Але, виконуючи «Заповіт» поета, друзі домоглися дозволу на перевезення його останків до Канева. 22 травня 1861 року народ на руках поніс свого Кобзаря на високу Чернечу гору. Попереду йшли дівчата й квітами, рутою-м’ятою встеляли останній Тарасів шлях. Отут він мріяв оселитися. Тут він залишився навіки. І назвав народ Чернечу гору Тарасовою.

На могилі Шевченка Максимович прочитав вірш, що закінчувався словами: «Твоя пісня, твоя слава не вмре, не загине».

Михайло Максимович на дванадцять років пережив свого друга і був похований на горі Михайловій. І стоять гори одна навпроти одної — Михайлова і Тарасова.

Невисокі канівські гори, а далеко їх видно — за океанами, морями й континентами — по всій землі, для всіх народів...

Автор: Анатолій ЗОЛОЗОВ