Цвет
Фоновый цвет
Фоновое изображение
Цвет рамки
Тип шрифта
Размер шрифта

  1. 13-го січня 2022-го року, напередодні Святвечора, о 17.25. за київським часом, Україна й український нарід отримали без перебільшення подарунок астрономічних розмірів. Того, нині вже історичного дня, зі стартового комплексу Військово-Повітряних Сил Сполучених Штатів Америки, що на мисі Канаверал, було здійснено запуск українського космічного оператора "Січ-2-30". Космічний апарат вагою в 210 кілограм за межі земної атмосфери виводила ракета-носій «Falcon 9» (компанія «SpaseX» Ілона Маска), і він успішно від’єднався від розгінного блоку за 1 годину 23 хвилини й 06 секунд. Засобами Національного центру управління та випробувань космічних засобів, розташованого поблизу м. Дунаївці (Хмельниччина), після двох сеансів зв’язку, під час третього витка установлено стійкий зв’язок із космічним апаратом. Усі бортові системи супутника працюють у штатному режимі, сонячні батареї розкриті.Загальна вартість робіт, пов’язаних із запуском, становить 245 млн грн., вартість запуску ракетою-носієм – 2 млн дол. США. Модель штучного супутника не є найновітнішою або наймодернішою, але факт її вдалого виходу на орбіту та своєчасне налагодження зв’язку з пультом управління є дієвим доказом присутності України в колі космічних держав. Вітаю кожного небайдужого до долі Батьківщини.

    Нинішній незаздрісний стан справ в Україні змушує акцентувати увагу на виживанні. Поза увагою загалу залишаються справи та події, котрі гідно репрезентують Україну перед рештою світу, додають їй позитивного іміджу й дієво долучають до кола цивілізованих та передових держав світу. Аналізуючи зацікавлення загалу, із сумом доводиться констатувати, що «пересічний українець» жодним чином не акцентував власної уваги на факті дієвої участі національної наукової еліти в справі дослідження Всесвіту. Звістка про заяву очільника Державного космічного агентства України Володимира Тафтая про успішні випробування українського супутника «Січ-2-30» та його готовність до відправки була небагатослівною й не спровокувала жодного коментаря з числа читачів новинарних сайтів. Аналогічно без уваги залишились і коротенькі повідомлення про завершення митних формальностей та відправку супутника до місця запуску. Журюсь такими нерадісними реаліями й водночас радію, оскільки доля дарувала нагоду бути сучасником доленосних подій котрі торують українцям шлях у велике майбутнє.

    Наявність супутника на довколаземній орбіті, крім політично-іміджевих позитивів, дарує Україні значні економічні зиски, оскільки він є орієнтованим на допомогу аграріям, картографам, працівникам лісового та водного господарства, а також – на здійснення контролю надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру. Космічні технології шляхом здійснення високоточної фотозйомки уможливлюють нагляд за водоймами, земельними угіддями та малодоступними ділянками в малолюдних місцинах (як тут не згадати незаконні вирубки лісових масивів та варварські методи незаконного видобутку бурштину). Крім того, наш супутник буде інтегрований у програму Європейського Союзу зі спостереження за Землею «Copernicus». Вартим уваги є той факт, що запуск українського супутника «Січ-2-30» є лише частиною загальнонаціональної космічної програми, її перший крок. Найближчим часом Україна планує розширювати застосування космічних апаратів у царинах безпеки та оборони, що сприятиме Збройним Силам України фіксувати рух ворожих сил у районі бойових дій. До 2025 року Україна планує розгорнути на орбіті ще 6 апаратів високої просторової розрізненості (1 метр) та одного – надвисокої (0,5 метри). Загалом супутників буде 8.

    Останній свій супутник «Січ-2» Україна відправила на орбіту в серпні 2011 року за допомогою ракети-носія «Дніпро-1», який в ті часи виготовляли на Південмаші із залученням московитських компаній. Запуск відбувся на базі в Оренбурзькій області. Вже у грудні 2012 року зв'язок з супутником втратили. Пізніше з'ясувалося, що проблема виникла через елемент живлення московитського виробництва, що є доказом ненадійності продукції, котру виготовляють на підприємствах нашого північного і недружнього сусіда. Отже, «Січ-2» пропрацював лише рік з п’яти очікуваних розробниками. Зрозуміло що і кошти (а йдеться про мільйони) за втрачений штучний супутник ніхто Україні не повернув.


    Подяка і гараздів всим причетним до створення та виведення поза межі земної атмосфери «Січ-2-30». З великою вам подякою та найкращими побажаннями.

    Олесь Вахній

  2. Свідомість античної людини була пронизана містичним відчуттям єдності матеріального (явного) та потойбіччя. Земне буття в розумінні тогочасного люду було поєднанням реального і містичного-містерійного світів. Мандрівки царів і простих смертних задля отримання передбачень і порад (своєрідні праобрази нинішніх прощ) до віщунів Аполлона у Дельфах, до оракулів Дідіма, котрих згідно легенди щойно згаданий Аполлон наділив даром пророцтва, у Куми до храму, в якому пророкували сивіли, були проявом прагнення пізнати сакральність. Яскравим прикладом пошуку прогнозів, порад, пояснень і натхнення є мандрівка Олександра Македонського взимку 331 року до Різдва Христового до жерців єгипетського пальмового оазису Сіви. Мати Олександра Олімпія ще в дитинстві вселила йому, що єгипетський бог Амон – його справжній батько і тому ніколи не заподіє йому зла, захистить при необхідності від негараздів і викликів. Згідно оповіді історика Каллісто бог Амон вислав на допомогу Олександрові дощ і священних воронів, які провели його через пустелю до обраного кінцевим пункту.

    Релігійні вірування античних народів суттєво різнились і нерідко були цілком протилежними. Антропоморфні боги давніх греків, а згодом і римлян викликали подив, нерозуміння і навіть несприйняття у їхніх сучасників скіфів і кельтів, котрі практикували тотемічні культи й побудовану на них релігійну обрядовість. На відміну від елінів і латинян, уява яких наділяла богів хоч і надлюдськими спроможностями, але людською зовнішністю, скіфи обожнювали довклолишній світ. Олень, який згідно віри скіфів доправляв душу померлого до кола раніше переставлених предків, був провідником з матеріального (явного) світу у потойбіччя. Аналогічними містично-містерійними властивостями наділяли скіфи й інших звірів. Тотемічні вірування (де звірі, рослини й природні явища наділялись надприродніми можливостями) були потужною ідеологією, яка понад пів-тисячоліття утримувала світ наших предків в стані конструктивної, непереможної, конкурентноздатної і духовної єдності.

    Своєрідні, оригінальні й неповторні пейзажі українського степу неможливо уявити без своєрідних пірамід (скіфських курганів), проте світ донині не дав тверезої і повновартісної оцінки глибині їхньої без перебільшення космогонічної культури. Впродовж кількох тисячоліть поховальним насипам було відведено незаздрісну роль німих свідків давно минулих подій, про які людська пам`ять зберегла хіба-що гіперболізовані перекази.

    Скіфи жили напруженим життям й були природнім породженням власної географічної ніші. Боротьба з чужинськими впливами задля збереження власної ідентичності, опір завойовникам, захист від природніх катаклізмів гартували й кристалізували їхній дух й водночас були звичним і природнім ритмом буття. Сповнене небезпек і бурхливе життя змушувало або нападати самим і перемагати, або бути переможеними. Такі яскравість і насичення сприяли постанню такої ж і культури. Практиковане в часі тимчасової осідлості землеробство і скотарство скіфи поєднували з сезонним кочівництвом та полюванням на диких звірів.

    Скіфська культура не належала до числа локально функціонуючих. Вона була самобутньою для цілого світу землеробів, кочовиків і напівкочових племен, котрі проживали в І ст. до. н.е на теренах нинішнього Причорномор`я, Балкан, Кубані, Уралу, Алтаю і Південного Сибіру. Скіфський світ був набагато ширшим аніж кордони народів, котрі проживають нині на теренах їхнього розселення. Ареол замешкання – від Дунаю до Великої Китайської стіни. Попри суворо практиковану впродовж кількох століть замкнутість, скіфська культура все ж відчувала впливи на собі та впливала на культури оточуючих народів: на Півдні і Південному Заході грецької, на Заході з культурою кельтських племен, а на Сході з досягненнями народів Середньої Азії і Китаю.

    Скіфський світ – це не башти і не вражаючі стіни могутніх фортець. Це високі могильні кургани царів і простих воїнів. Дослідниками вже неабияк забутої старовини визнано, що верхівкою особливості скіфського мистецтва є «звіриний стиль» котрий духовно та фізично поєднував царів, орачів, мисливців, жерців, воїнів (І-ше тисячоліття до н.е.). Факт його притаманності всьому скіфському світу є дієвим доказом єдності народу, котрий заселяв величезні навіть в сучасних мірках території. «Звіриний стиль» скіфського мистецтва є оригінально-своєрідним і неповторним. Він відразу пізнається в силі й манері зображення тварин або ж частин їх тіл, в гостроті, а нерідко й драматизмі вибраних композицій. Образотворчість скіфів була максимально життєстверджуючою. Потужна, посилена фантазійними елементами уява, дарувала життя міфічно-фантастичним істотам. Простий і геть не претензійний, проте всеодно своєрідний глиняний ліпний посуд, золоті пластини (розмір яких не набагато перевищував величину людського нігтя) із зображенням хижого птаха, частина якого має продовження у вигляді лап котячого хижака, аналогічно виготовлена риба з дзьобом. Ці речі супроводжували наших предків від колиски до могили, і є дієвим доказом практикування ними власних критеріїв впорядкування життя та високорозвиненої матеріальної і духовної культури, котра гідно конкурувала з філософією античних Греції і Риму. Принципової уваги заслуговує й ливарна технологія виготовлення предметів «звіриного стилю».

    Життя наших предків було скрашеним містерійним світоглядом, де кожна істота, річ та явище мали чітке призначення. Він формував їхнє життя й готував до смерті. Сучасна людина спроможна провести чітку межу між реальністю й містерійною уявою, але в житті скіфів її просто не існувало. Обидва світи в їхньому світосприйнятті були настільки переплетеними, що перехід з одного в інший сприймався зрозумілим і належним. Містичне народження, сповнений містерій період земного буття, практика осмисленого дотримання духовних цнот, тотемні предмети, містична мандрівка після відходу душі з тіла за священним оленем, який доправляв до товариства достойних предків. Доказом містерійного трактування смерті є багаті на речі побуту і вжитку скіфські поховання.

    Особливістю історичної епохи розквіту скіфської цивілізації є з`ява якісно нового джерела фіксації процесів, подій та явищ. Потужними ліхтарями сусідніх цивілізацій котрі висвітлили світ праукраїнської Скіфії стали письмові свідчення, авторами яких були античні літописці Геродот та Діодор Сицилійський. Дякуючи їм, до нас дійшли (щоправда в грецькій транскрипції) самоназви давніх народів котрі населяли терени нинішньої України, і скіфи в них згадуються одними з перших. Водночас, враховуючи важливість цих джерел, мусимо не перебільшувати їхню роль в справі дослідження давньої історії нашої Батьківщини, оскільки письмовий виклад набутої інформації здійснювали чужинці, котрі фіксуючи досліджене, з`ясоване або почуте не оминали нагоди засвідчити практикований вихідцями з Еллади шовінізм й відверто нарікали решту народів варварами. Важливо пам`ятати, що головною метою фундаментальної праці Геродота «Історія» було прагнення викласти в літописі опис греко-персидських війн. Згідно уяви тогочасних греків, це був зудар світового рівня й масштабу, до участі в якому були залученими всі народи ойкумени. Скіфи, котрі хоч і проживали у віддалених від основних бойових дій регіонах, грали в тій війні не останню роль. Саме з цієї причини, археологічні знахідки в справі висвітлення багатьох питань є вирішальними. Дослідження скіфських артефактів й грецьких письмових джерел, помножене на співставлення й аналіз, дарує нагоду з певною часткою ймовірності реконструювати дійсно забуті сторінки минулого.

    Хіба для українців не є підставою для гордощів той факт, що саме на теренах нинішньої України, скіфським царем Аріантом (приблизний час царювання 585-480 рр. до н.е.) було здійснено перший відомий в історії людства перелік населення? Відповідно до свідчень вже згаданого Геродота, на кожного скіфського воїна було покладено обов`язок принести до відповідно уповноважених бронзове вістря стріли. Підрахувавши кількісний склад чоловічого (а отже боєздатного) населення, Аріант наказав вилити з зібраної таким чином бронзи котел. Створений скіфськими майстрами виріб мав сакральне призначення і був встановлений у місцевості Екзампей (грецька назва), на гребені вододілу поміж верхніми витоками річок Мертвовод і Чорний Ташлик. Згідно нинішнього адміністративного поділу України, ця місцина розташована на межі сучасних Кропивницької та Миколаївської областей на висоті 269 метрів. Місце встановлення котлу було обрано Аріантом не випадково. Це найвища точка українського степового Правобережжя.

    Окремим в пантеоні визначних й таких що суттєво збагатили загальнолюдську скарбницю знань з числа скіфів, є один з семи класичних мудреців Еллади, сучасник Солона Анахарсіс. Доля була набагато прихильнішою до нього аніж до давньоєгипетського фараона Ехнатона. Обидва здійснили спроби релігійної реформації. Анахарсіс прагнув започаткувати серед скіфів поклоніння малоазійській богині-матері, за що і був скараним, а Ехнатон виокремив з пантеону давньоєгипетських богів Атона. Наступники останього стирали його висічене на камінні ім’я й зневажили започатковані реформи, а мудрість Анахарсіса (зафіксований в усних переданнях й письмовий спадок) вражала знаних грецьких філософів й політичних діячів і повчала як сучасників, так і нащадків. Факт встановлення в давніх Афінах статуї синові праукраїнських степів є дієвим визнанням його кмітливості, інтелекту й винахідливості (50 сентенцій Анахарсіса згадувались у творах багатьох філософів та істориків античного та візантійського часів).

    Знаючи власне минуле, ми спроможемось і на велике майбутнє.

    Олесь Вахній
  3. Нинішнє буття не є часом мовчанки творчої спільноти. Доля розпорядилась жити в добу технічного прогресу та людської закам`янілості, і не провина вченого люду та духовної еліти, що заклопотаному пошуком шляхів виживання загалові заклики до пошани національної гідності видаються пустопорожнім дзвоном. Суспільно-політична та духовно-моральна криза, помножившись на зухвалу ходу споживацької бездуховності, виштовхує чесноту національної самопошани до краю горизонту. Вражає і водночас обурює та легкість, з якою українці власне підмінюють чужорідним. В нинішньому урбанізованому й глобалізованому світі з його шаленою внутрішньою та зовнішньою міграцією дуже складно триматися рідного коріння. Окрім того, історичну пам’ять намагаються затерти й підмінити штучною упереджено-заполітизованою міфологією. Та попри те, земна мандрівка в сучасній історичній хвилині зробила нас свідками складних і водночас доленосних пертурбацій. Час виправляє помилки. В здавалось би вже безнадійний стан втручається Вища Сила, котра лагідно, і водночас наполегливо нагадує українцям про необхідність самоповаги та пошани вилоненого розумом та працею предків. І тоді пробуджується зацікавленість в збайдужілих і непоінформованих, з глибини єства зринають найсерйозніші запитання, а свідомі отримують заохоту до праці та підбадьорення для душі і тіла.

    Справжній письменник, рівно як і дослідник та митець ніколи не погодиться втішатись здобутим й скніти в межах комфорту, віруючи що осягнув найвищого рівня. Своєрідне «п’ятикнижжя» (себто наочний доказ праці котра має всі ознаки остаточного осягнення) для багатьох могло б стати доказом самодостатності й віри у здійснення суттєвого вкладу. Нині, можемо втішатись тим фактом, що для збирача й дослідника скіфського періоду української минувшини Миколи Гладкого (як і всякої непересічної та сформованої особистості) справу поступу є принциповою навіть тоді, коли чимало інших спотикалися спокусою спочинку в рамках зручного гетто. Мине небагато років, й насичені легендами та міфами проте потребуючі реальних доказів кількатисячолітньої історії українців, немов казку починатимуть наукові публікації словами:

    - У не такі віддалені часи, коли загал зневірювався й втікав з України в пошуках щастя на чужину, жив поміж нами дивний чоловік, для якого прагнення віднайти і врятувати від розпаду на іржавий пил створеного предками не було пустопорожнім дзвоном.

    Цьогорічна Покрова, скориставшись особою вже згаданого почесного доктора мистецтвознавства україно-американського інституту «Concordia» Миколи Гладкого збагатила Україну щедрим, ошатним, видрукованим на глянцевому папері енциклопедичним дарунком «Золоті обереги великої Скіфії». Кожне з п’яти попередніх видань пана Миколи зацікавлювало світлинами артефактів й змушувало до вивчення скіфського періоду. Новітнє видання суттєво різниться від попередніх наявністю описів, чим відразу дає належно непоінформованим (прикро, але таких чимало) немалий пласт інформації.

    Практикований світом вимір вже облишив практику визначення цивілізованості народу відсотком миючих руки перед вживанням харчу та належним користуванням вбиральнею, туалетним папером й зубною щіткою. Їх обов'язковість в побуті вже давно є аксіомою. Рівень освіченості й культури визначається знанням власної історії та ставленням до створенного прабатьками прабатьків. Нація (себто етнічна спільнота, котра здобула державність,) для якої матеріальні творіння предків є лише музейними експонатами, за огляд яких іноземний турист готовий заплатити ціну вартості вхідного квитка до кола праведних і передових народів ніколи не потрапить. Суспільство без національної пам`яті є здеградованим. Створене пращурами найбільше потребують нащадки. Без нього вони відкриті до асиміляції й вимираюча спільнота душевних інвалідів, поєднаних хіба-що спільним походженням.

    Справа вивчення та розуміння минулого, рівно як і опанування знань про процеси та їхні передумови, котрі формували наш історичний досвід, уможливить здійснити аналіз того, ким ми є, чого досягли, і яким можемо уявити та навіть планувати майбутнє. Мусимо вивчати історію, котра не обмежується знанням подій минулого, а й пояснює сьогодення та сприяє здоровому поступу. Поділене на раси та етнічні спільноти людство в кожній з них породило власне окреслення культури. Етнічність наших предків формувалась в специфічному довкіллі та конкретній географічній ніші. Ці історично зумовлені чинники суттєво вплинули на світосприйняття та спосіб вираження й кваліфікації світу.

    Трагічної ознакою української минувшини є знищення її матеріальних слідів. Що таке історія без реальних доказів? Розриті бульдозерами з ініціативи «дипломованих археологів» тисячолітні могили позбуваються призначення візуального нагадування про життя, котре колись вирувало. Звістка про знахідку селянином на городі або земельному паї виробу з бронзи, якому понад дві тисячі років, навряд чи потрапить на перші шпальти друкованих видань, але це жодним чином не свідчить про її реальну вагомість. Насправді, віднайдений голос давніх артефактів є джерелом або принаймні доказом глибини нашої цивілізації. В часи мало не всезагальної апатії та спустошення свідомості ця здавалось би буденна подія насправді є актом нагадування Матір`ю Землею українцям, що саме вони є автохтонами, й окрім споживання дарованих щедрим і родючим чорноземом плодів, мають обов`язок шанувати рясно политу кров`ю і потом землю предків.

    В колі історичних пам’яток мистецтва творіння скіфських майстрів посідають окрему нішу. Періоди в минулому України, котрі відносяться до-, або після скіфських часів, різняться суттєвою «бідністю» на вироби з золота. Правдоподібно скіфи перейняли в своїх попередників кіммерійців мистецтво лиття з бронзи, проте ані самі кіммерійці, ані сармати, котрі майже кількома століттями потому залюднили вже скіфські терени, не практикували масового «виробництва» з дорогоцінних металів. Певно саме ця обставина і зобов`язує кожного небайдужого до минулого та долі рідного народу уважніше придивитись саме до «золотого» періоду прадавньої України.

    Створені скіфськими майстрами вироби «звіриного стилю» (своєрідна «теологічна фауна») зачаровують фантазійною уявою та вмінням детально змалювати побачене. Здебільше золота, рідше срібна лита й тиснута торевтика вражає навіть нинішніх майстрів вмінням детально відобразити кожну частку тіла і кінцівок. На відлитих близько двох тисяч років тому пластинах (вага яких від чверті одного грама до кількох та розмірами від дійсно мініатюрних до кількох сантиметрів) донині без новітніх електронних пристроїв й склозбільшуваних засобів реально розглянути людські риси обличчя, напружені в часі руху м`язи звірів, без зусиль розрізнити горду поставу, спочинок або вираз страждання підданих нападу грифонами. Щоб зафіксувати в пам`яті образ нерухомого оленя, сполоханого зайця або ширяючого в небесній купелі птаха, рівно як і кожного мускулу завмерлої на поверхні води жабки, майстер мусив годинами, а можливо і днями непорушно (аби не злякати) спостерігати за ними, обтяжуючись через певний проміжок часу увіковічненням зафіксованого пам`яттю образу.

    Факт відсутності в скіфів літерної або ієрогліфічної писемності спонукає до більш уважного вивчення значінь створених їхніми майстрами образів. Вміння зафіксувати сучасним фотографом у світлині соту частку миті звичайно ж є мистецтвом, але мусимо визнати, що вміння передати настрій, відчуття і навіть емоції у виробі вимагає неабиякого таланту.

    Окремої уваги заслуговує вивчення і дослідження значінь створених скіфськими майстрами образів. Втішаючись вмінням предків підмічати та фіксувати тонкощі й водночас остерігаючись ризиків неправильного тлумачення, автор «Золотих оберегів великої Скіфії» вдається до пошуків джерела натхнення та з`ясування їхнього духовного змісту. Серед відтиснутих на золотих пластинах сцен побутового і батального жанру нерідко трапляються двоє воїнів, котрі міцно обійнявшись п`ють з одного рогу або чаші, та лучники з накладеними в натягнуті титяви стрілами, котрі, стоячи спиною один до одного, надійно перехрестили ноги аби в часі захисту від атакуючого ворога підбадьорюватись взаємним торканням (а отже не самотністю) і водночас не заважати вражати нападників. Хіба це не прототип практикованого вже в більш пізні часи козаками побратимства? Що може означати дерево з плодами, котре лучники прикривають власними тілами? Його важливість в скіфському світогляді не викликає сумніву, і факт готовності пожертвувати життям задля захисту це доводить. Сакральним значінням цієї сцени може бути захист чогось вкрай важливого у духовному вимірі. Рідна земля (себто територія замешкання) трактувалась скіфами спадком батьків і боргом перед ще ненародженими. Ось так започатковані у сиву давнину традиції (а з ними і світогляд) переживають своїх творців й надихають нащадків.

    Нехай добрий приклад пана Миколи Гладкого надихає і нас в ці непрості часи.

    Олесь Вахній

    Вложения:

  4. Спроби заперечення Голодомору 1932-33рр., рівно як і прагнення подати його астрономічно далеким від дійсності образом, криються в політичній площині. Московщина (проголосивши себе правонаступником почилого геть не у Бозі Сав’єтського Союзу) відмовляється визнавати силове прилучення теренів колишніх «союзних республік» наслідком агресії та окупації, оскільки це зобов'яже взяти на себе відповідальність за всі акти насилля супроти поневолених народів. Офіційну точку зору кремлівських верховодів на події 1932-33рр. було оприлюднено в заяві Міністерства Закордонниих Справ так званої «Російської Федерації» на початку листопада 2006р., в котрій голод кваліфікується як «спільна трагедія всіх народів Радянського Союзу». Прагнення владних кіл Московщини зупинити відцентрові процеси й повернути цілковитий контроль над втраченими внаслідок розпаду соцтабору та Сав’єтського Союзу територіями штовхає оплачуваних Кремлем політологів до упередженого перекручення історичних подій. Водночас, оприлюднення Службою Безпеки України списків осіб, котрі безпосередньо віддавали спричинивші Голодомор накази, спровокувало окремі юдейські середовища вгледіти в цьому прояв антисемітизму. Причини, котрі спонукали євреїв активно долучатись до революційних пертурбацій в період царату на початку ХХ-го сторіччя, свого часу були предметом активного дослідження багатьох науковців й вже мають своє логічне пояснення. Відсутність власної національної держави, де євреї могли б реалізуватись без загрози бути з якихось причин переслідуваними, та запроваджена й практикована царським режимом “межа осілості”, що суттєво обмежувала їх в можливостях й заохочувала до асиміляції, провокувала до активної участі в діяльності середовищ, котрі прагнули докорінної зміни існуючого на той час соціально-політичного устрою Російської Імперії. Активна участь в революційному русі багатьох з них виштовхнула на чільні посади в комуністично-партійному середовищі та сав’єтських органах влади. Незнання, замовчування, а можливо і свідоме ігнорування цих фактів спричинилися до безпідставних звинувачень нинішньої української влади в антисемітизмі. Взявши брехню на озброєння, підконтрольні зовнішнім потугам й безперешкодно здійснюючі на території України антидержавну та антинаціональну діяльність середовища та засоби інформації засвідчили що є одним з знарядь втілення в життя політики подальшого духовного поневолення українців.

    Прийняття Верховною Радою постанови, котра визнала Голодомор 1932-33 років актом геноциду супроти українського народу, та ініційовані Президентом Ющенком заходи, котрі вшановували померлих, були наслідком кількарічних вимог та копіткої праці патріотично налаштованих громадян, окремих політичних партій та об'єднань. Проте нинішні вкрай недружні й цинічні спроби заперечити факт Голодомору, рівно як і його штучність та антиукраїнську спрямованість, зобов'язують свідомий люд докласти максимум зусиль задля убезпечення громадськості від цілеспрямованого дезінформування. Очевидці Голодомору (котрих щороку стає менше) вже засвідчили нащадкам правду про ті події. Усні перекази в часи комуністичного свавілля нерідко ставали причиною кримінального переслідування й репресій, а зібрані й задокументовані свідчення в часи незалежності навіки залишаться доказом злочинності й антинародності базованого на марксистсько-ленінській ідеології режиму. Проте наявні в архівах документи, рівно як і дослідження суті нівелюючого людську гідність комуністичного вчення, потребують принципового аналізу та осмислення науковцями, істориками, політологами, а зроблені ними висновки якнайширшого оприлюднення. Чимало архівних та історичних джерел донині не набули належного розголосу з причини незрозумілої засекреченості. Існуюча в Україні патріотична преса є вкрай заполітизованою, а її видавці й власники, коли з причини браку коштів, а здебільше внаслідок вимушеного (мовляв політичні обставини примушують) й свідомого відкладання “до кращих часів” матеріалів й публікацій наукового змісту, позбавляють широкий загал змоги отримати конкретну, й посилену фаховими висновками інформацію. Неналежне інформування загалу про результати досліджень науковців та комісій є суттєвим гальмом на шляху поступу українського суспільства. Ігнорування того факту, що переважна більшість бід і негараздів українського народу була наслідком його бездержавності, є вагомою і суттєвою загрозою в справі побудови реально, а не формально незалежної, самодостатньої, й спрямованої на всебічне задоволення потреб громадян країни. Насильницьке прилучення теренів України до інших, чужих за духом і суттю держав, нерідко провокувало українців до активного спротиву. Прагнучи утримати захоплені території й водночас використовуючи український нарід як знаряддя задля досягнення власних забаганок, окупанти вдавалися до найрізноманітніших форм упокорення та всебічного узалежнення. Одним з шляхів у справі досягнення цієї злочинної мети був і штучний Голод 1932-33 років.

    Значний відсоток фактів та подій донині цілковито не оприлюднені. Проте об'єктивні та зумисні перешкоди, котрі унеможливлюють отримання загалом адекватної дійсності інформації, жодним чином не нівелюють їхню вагу й потребу бути донесеною до відома загалу. Історики та дослідники минулого вже давно узгодили, що оціночні судження конкретних подій неможливі без дослідження реалій тогочасного суспільства. Станом справ на 1920-91рр. (в проміжок цього часу в Україні тричі поставали проблеми з нестачею хліба, наслідком котрих були масові вимирання) українці були бездержавною нацією, а терени, де вони компактно проживали, певний час були поділеними між недружно налаштованими один супроти одного державами. Розпочатий в підсов’єтській Україні інтелігенцією й підтриманий окремими націонал-комуністами процес коренізації (повернення до національної культури, котра насильно видавлювалась з побуту в часи царату) викликав серйозне занепокоєння в тогочасних кремлівських можновладців, котрі небезпідставно вбачали в цьому загрозу можливого постання питання про вихід України зі складу СССР або принаймні змаг за осягнення ширшої автономії та обмеження впливів Москви. Україна — найбільша житниця СССР — відповідно отримувала й найбільші хлібозаготівельні плани. Як свідчать архівні джерела та матеріали листування компартійної номенклатури в першій половині 30-их років, саме виконання цих нереальних планів визначило ставлення сталінської верхівки до керівництва «Української Соціалістичної Радянської Республіки» й до населення в цілому. Неможливість виконати плани, накинуті Україні з Москви, давала легальний привід втручанню у справи формально “суверенної” радянської республіки. Політика кремлівських очільників була спрямована на цілковиту концентрацію влади у власних руках. Будь-які дії, що поставали не з ініціативи Кремля, спричиняли цькування і репресії. Доречно згадати про незаздрісну долю колаборантів з числа націонал-комуністів Панаса Любченка, Віталія Приймакова, Миколи Хвильового, Юрка Коцюбинсього.

    Тектонічним наслідком комуністичного терору 30-их років у «Радянській Україні» були й репресії супроти національно-свідомих українців у середовищі керівної верхівки УСРР (УССР). Як зазначав американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс, “репресії попередніх кадрів КП(б)У і радянського апарату, починаючи з кінця 1932р. аж до арешту майже всього ЦК в 1938р., добивали навіть відносну політичну самодіяльність керівництва УСРР попереднього періоду. Це уможливило створення нових кадрів, позбавлених будь-яких стосунків з попередньою українською історією. Вони були цілковито продуктом сталінського конструювання, повністю сприймали цінності та безумство ортодоксальності. Внаслідок цього УСРР як республіка була практично позбавлена національного змісту”.

    Колосальні демографічні втрати України в часі голоду 1932-33рр. призвели до залюднення її території переселенцями (переважно з РСФСР). Усіляко заохочувані Кремлем з осені 1933р., вони прибували передовсім до степових районів УСРР (УССР), де внаслідок вимирання дефіцит робочої сили був найбільшим. Масова міграція москвинів стала можливою ще й завдяки тому, що Політбюро ЦК КП(б)У у жовтні 1933р. в черговий раз піддалося тиску Москви і погодилося з пропозицією Всесоюзного Комітету Переселення “про відстрочку проведення внутріукраїнського переселення на І-ий квартал 1934р. в зв'язку з тим, що в ІV-му кварталі цього року проводиться намічене переселення в степові райони України з РСФРР”. Саме ж “намічене переселення” означає не що інше, як заздалегідь спланований офіційною Москвою терор голодом, метою якого було винищення українського селянства і заміна його етнічно чужим елементом. У той час, як українське селянство стало об'єктом найбільшого в новітній світовій історії геноциду, 20 тис. сімей, переселених в обезлюднену степову Україну москвинів, отримали низку пільг. Їх було звільнено терміном на два роки від сільськогосподарського податку, “самообкладання” і 50% страхових платежів, а ще на рік — від сплати м'ясного податку. Переселенців з Московщини направляли насамперед до Харківської, Донецької, Дніпропетровської та Одеської областей, тобто саме до тих регіонів, нинішнє населення яких найголосніше вимагає від владних структур уже незалежної України надати москвинській мові статусу другої державної.

    Возведені в ранг державної політики нівелювання й занедбання людської гідності та приватної власності колективізація й так звана індустріалізація (коли шляхом нав'язування великої будови українців відлучали від традиційних форм господарювання) були чужими та ворожими духові й звичаям українського народу. Логічно, що українці вдавались до найрізноманітніших форм спротиву. Збройний опір доповнювався ігноруванням закликів до вступу в колгоспи, а примусова й підневільна праця була вкрай неефективною.

    Практикована імперськи налаштованою комуністичною верхівкою політика “експорту революції” вимагала “створення передреволюційних умов” в інших країнах. Світова економічна криза подарувала нагоду вплинути на геополітику. Доказом цинічності практиків матеріалізму є економічне втручання у внутрішні справи Німеччини. Нав'язані внаслідок програшу в Першій Світовій Війні зобов'язання суттєво обмежували німецький уряд в справі захисту від кризи й потребували “фінансових вливів” ззовні. Жонглюючи складнощами та прагнучи люмпенізувати й пролетаризувати німецьких селян, Сталін зумисне розпочав політику “червоного демпінгу”, себто за безцінь продавати відібране в українських селян зерно німецьким урядовцям. Неспроможність німецьких селян належно продати зерно державі спричиняло розорення й виїзд до міст в пошуках заробітку, де долучаючись до лав робітничого класу (котрий згідно марксового вчення є “основним рушієм революції”) піддавались відповідній ідеологічній обробці комінтернівських агітаторів.

    Ще одним свідченням цілеспрямованого винародовлення українців голодом в 1932-33рр. є “Директива” ЦК ВКП(б) й РНК СССР “Щодо запобігання масового виїзду голодуючих селян Кубані та України до Росії та Білорусі” за підписом Молотова й Сталіна, котра вимагала унеможливити виїзд українських селян “на Волгу, Московську область, Західну область й Білорусію”. Даний документ спростовує нісенітниці про “голодуюче Поволжжя”. Вартими уваги є й документи про форми та методи, котрими окупаційний режим узаконював грабунок українського народу. 7-го серпня 1932р. був прийнятий закон, згідно котрого створене з відібраного в селян інвентарю колгоспне майно вважалось державним. 1-го січня 1933р. Сталін звернувся до українських селян з погрозою, що за невиконання нав'язаних планів ним і розплатяться. Конфіскований внаслідок цих законів ренамент українських колгоспників безкоштовно передавався колгоспам РСФСР. Нинішня Москва не бажає визнавати факт узаконеного пограбування українців на користь москвинів. Жахливим свідченням масштабів трагедії було й порівняння кількості померлих від голоду з кількістю загиблих в часі Другої Світової Війни. Наприклад в одному з сіл Фастівського району, що на Київщині, війна скоротила кількість населення майже на дев'яносто осіб, а голод знищив більше чотирьохсот. Постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СССР від 14-го грудня 1932р. констатує, що в значній частині районів “куркулі, колишні офіцери, петлюрівці, прихильники Кубанської Ради та інші” заволоділи відповідальними посадами в колгоспах та сільрадах і намагаються організувати саботаж хлібозаготівель. Підписаний Сталіним і Молотовим документ вказував, що “найзлішими ворогами партії, робітничого класу і колгоспного селянства є саботажники хлібозаготівель з партквитком в кишені” й наказували засуджувати всіх запідозрених на п'ять-десять років ув'язнення в концтаборах, висилати разом з “куркулями” у північні райони СССР і навіть розстрілювати. Прагнення уникнути такої незаздрісної долі штовхало посадовців на прояви жорстокості стосовно селян. В цій же постанові вказано, що українізація в Україні та Північному Кавказі дозволила “буржуазно-націоналістичним елементам” створити собі легальне прикриття, й вимагалось негайно перевести на Кубані діловодство радянських і кооперативних органів, усі газети й журнали та навчання в школах з української мови на москвинську. Цей факт засвідчує цілеспрямовану боротьбу Москви супроти всього українського. Третього червня 1933 року заступник наркома охорони здоров'я УСРР (УССР) К. Хармадарян доповідав генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіору, що офіційні цифри померлих у Київській області значно занижені. Так, з 1-го січня по 1-ше березня 1933-го року у Сквирському районі, згідно з офіційними звітами, померло 802 людини. Перевірка встановила, що в дійсності було 1773 смертних випадки. У Володарському районі за цей же час зареєстровано 742 смерті. А насправді померло понад три тисячі осіб. Поза сумнівом, що реальні цифри померлих перевищують офіційні. До того ж слід пам'ятати, що й тут не враховано тих нещасних, які залишили рідне село в пошуках порятунку і померли далеко від домівки.

    Аналізуючи голод в інших частинах Сав’єтського Союзу, впадає в очі, що він в першу чергу торкнувся заселені етнічними українцями регіони, (згадана Кубань, прикордонні райони Курщини й Орловщини). Цілеспрямоване винищення автохтонів й уможливлення безперешкодного заселення території завезеним елементом є актом геноциду. Цілком іншими були причини голоду в Казахстані. Спроби примусити казахів осісти спричинили порушення їхнього традиційно кочового укладу життя. Позбувшись отар й осівши на неродючих піщаниках, казахи звичайно ж не змогли відразу навчитись вирощувати зернові культури. Проте в часі голоду їм ніхто не забороняв виїздити до інших регіонів СССР. Більше того: казахські компартійні діячі звертались з листами-проханнями до керівників прикордонних районів й областей РСФСР всебічно полегшити побут прагнучих перечекати голод казахів й забезпечити їх роботою. Відомі й випадки, коли окремі казахські племена без жодних перешкод з боку сав’єтських прикордонників відкочовували в Китай і там очікували сприятливих для повернення часів. «Білою плямою» є й доля мешканців Смоленщини, котра також не виконала непомірний план з хлібозаготівлі. Проте в замешканих там москвинів й білорусів ніхто не відбирав посівні запаси, як це чинили в Україні, й не зачиняли білоруських шкіл та газет, як це чинили з українськими школами й газетами на Кубані.

    Як відомо будь-яка подія, що відбувається вперше, може бути випадковістю, вдруге вона вже є тенденцією, а втретє — засвідчує закономірність. Вартими уваги мусять бути несправедливо замовчувані або вкрай рідко згадувані нині голоди 1921-22рр. й 1946-47рр. Теоретично один голод міг-би бути наслідком природного неурожаю, але три є нічим іншим, як цілеспрямованою політикою. Як засвідчили факти, інтернаціоналістична риторика очільників СССР була лише маскуванням москвинського шовінізму. За ширмою формування “радянського народу” відбувався процес асиміляції. Прагнення унеможливити будь-які форми спротиву нав'язуванню поневоленим народам нівелюючої національну ідентичність зокрема й людську гідність в цілому ідеології, штовхало сповідуючих марксове вчення керівників компартії до найрізноманітніших злочинів. Тоталітарний устрій, адміністративно-наказні форми управління, нівелююча людську гідність зокрема й національні культуру та особливості в цілому матеріалістична ідеологія, прагнення будь-що поширити світом комуністичний світогляд, провокувало тогочасне керівництво Сав’єтського Союзу до витворення найрізноманітніших постанов, указів й навіть законів, спрямованих на фізичне винищення незгідних й непідконтрольних системі. Дослідження архівних документів переконують, що події 1932-33рр., котрі з часом отримали назву Голодомору, були актом цілеспрямованого нищення незпролетаризованого й нелюмпенізованого українського селянства.

    Олесь Вахній

    Вложения:

  5. Неспроможність нинішніх галасливих політиканів та посадовців подолати виклики часу (наприклад штучну, посталу геть не з нашої вини й накинуту ззовні економічну кризу), безпринципні й продажні політологи пояснюють кількасотлітньою бездержавністю українського народу, браком державницьких традицій й засиллям корумпованого елементу в усих гілках влади. Насправді, ця вкрай примітивна теза позбавлена глузду й логіки. Політично-економічний стан невеликих за розмірами, проте послідовних у справі відстоювання власних національних потреб балтійських держав (Литви й Естонії) свідчить, що балачки довкола відсутності в українських посадовців належного досвіду є звичайнісіньким виправданням продажності й недолугості. Зарозумілим і самозакоханим можновладцям бракує волі, принциповості, а головне —прагнення і бажання усвідомити суть власного призначення й причин буття людини в цьому світі. Звідкіля візьметься любов до України у вчорашнього комсомольського або компартійного функціонера? Залишена у спадок від почилого геть не в Бозі Сов'єтського Союзу окупаційна адміністрація (котра після проголошення незалежності узурпувала владу й проголосила себе економічною та політичною елітою) спромоглась виховати гідних собі наступників. Цинічних, безідейних, безпринципних і вкрай меркантильних. Освіта фахових бюрократів жодним чином не свідчить про їхнє розуміння суті нинішніх суспільних процесів, уміння давати гідну відсіч проявам зовнішньої агресії (згадка про формально програні Румунії в міжнародному суді, а насправді подаровані на вимогу третьої сторони газові та нафтові родовища довкола острова Зміїний буде доречною) та викликам часу. Звідсіля й усі нинішні негаразди. Безпринципність й запопадливе запобігання міністерських челядників перед найвищими посадовцями є шляхом просування щаблями ієрархії. Посади дарують матеріальний добробут, нагоду покрасуватися перед телекамерами, засвідчивши власну вагомість, й уможливлює, безкарно ігноруючи реальні потреби та прагнення народу, вирішувати його долю.

    Новітні міждержавні та міжцивілізаційні конфлікти (не обов'язково аби вони були збройними) кількох світових надпотуг за своєю суттю є боротьбою за майбутній устрій світу. Це жорстока й підла війна, в якій лише показово дотримуються загальновизнані правила й зобов'язання. Прикро визнавати, але нещирість, недотримання взятих на себе зобов'язань, ігнорування потреб незадіяних у "глобальній грі" держав і народів, нині перетворилися в норму. «Великі гравці» перекроюють карту світу на власний розсуд, тож єдиним шляхом порятунку ігнорованих й зневажених (Україна, певно, очолює перелік тих, кому випала ця незаздрісна доля) є чітке й усвідомлене протиставлення існуючому свавіллю власної організованості, консолідованості, чіткого усвідомлення причин змагу та його кінцевої мети.

    Згадані вище продажні (проте вкрай галасливі) «політологи» свідомо уникають публічних обговорень причин виникнення держав, наявності в корені назви самоназви автохтонів та їх покликання. Існують французи (попри поділ на гасконців, бургундців, шампанців, нормандців та ін.) й існує Франція, існують німці (попри поділ на швабів, баварців, сілезців та ін.) й існує Німеччина, існують грузини (попри поділ на аджарців, мінгрелів, сванів та ін.) й існує Грузія, існують українці (попри поділ на гуцулів, лемків, бойків, волинян, слобожанців, поліщуків, надніпрянців та ін.) й існує Україна. Поділ людства не є чимось випадковим й неприроднім. Етнічні спільноти (нації) формувалися протягом тисячоліть на чітко окреслених територіях. Клімат, побут, флора й фауна, наявність або відсутність тих чи інших компонентів в їжі й питві, хімічний склад вживаного харчу, географічне розташування (наявність або відсутність гір, річок, лісів, степів), температура повітря безпосередньо впливали на формування генетичної особливості, менталітету, мови, культури, традицій й вдачі осідлої на них людності.


    Досвід минулого й здоровий глузд (логіка) свідчать на користь необхідності існування в природі різномаїття. Одноманітність (для людей відсутність альтернативи) спричиняє всебічне зубожіння, унеможливлює поступ (прогрес) й викликає деградацію. Водночас, природа й всі її складові функціонують відповідно до певних, чітко окреслених законів і норм, переступ котрих загрожує зникненням природніх видів як на певних територіях, так і в цілому. Аналогічна ситуація стосується й створеного за Божим Образом людства. Практика засвідчила що найкращі й найідеальніші закони, згідно з котрими можливе життя, викладені в Біблії. Переступ, занедбування, ігнорація або відхилення норм (моральна деградація) спричиняють всебічну розбещеність і загрожують дестабілізацією та зникненням цілих народів та цивілізацій.


    Дружні, навіть приятельські стосунки між колишніми Президентами України та Грузії Віктором Ющенком та Михайлом Саакашвілі багатьма безпринципними посадовцями сприйнялись як керунок до “всебічного поглиблення добросусідських відносин”. Проте сумні реалії засвідчили: щира українська гостинність та плебейська натура посадовців уможливили проростання на українському грунтові зерен притаманного азійським та напівазійським народам хамовитого й брутального зловживання добротою. Українці (і це до нашої честі) так і не стали законодавцями мод у злодійській царині. Народна мудрість “ліпше бути окраденому, аніж злодієм” та Божа Заповідь “не вкради” є надійною перепоною перетину межі, за котрою відвіку практиковані чесноти сприймаються у збоченому й цілковито протилежному значенні. Попри один з найвищих у світі відсотків від загальної кількості населення засуджених та “конфліктуючих з законом”, українці не здеградували на радість недоброзичливцям остаточно. Сумне тому підтвердження — жахлива кількість жебраків. Зневірившись у пошуках правди, втомившись очікувати обіцяне “налагодження внутрішньої ситуації”, нащадки чубатих запорожців визбирують на узбіччях битих шляхів копійки й ховаються від реалій буття в алкогольній нірвані. Різати горлянки задля привласнення створеного працею ближніх майна (принаймні поки що) ніхто не вважає ознакою героїзму.


    Уважні й непозбавлені вміння відрізняти полову від пшениці вже зауважили, що переважна більшість відверто паразитуючої на тілі нашого народу кримінальної еліти (“узаконені крадії”, москвинською “вори в законє”) є вихідцями з причорноморської частки Кавказу. Аби зрозуміти причини ідеалізації розбишацьких, шахрайських та крадійських традицій у кавказькому регіоні й серед грузинів зокрема, варто дослідити його історичне минуле. Кам'янистий й неродючий грунт, брак прісної води, а головне безугавні наскоки войовничих сусідів, провокували до адекватної реакції. Кровна помста й збройне заволодіння чужою отарою худоби перетворилися на форму й засіб виживання. З часом грабунок і жорстокість стосовно інших почали трактувати не гріхом, а хвацькою чеснотою. Злодійські традиції (“поняття”) для багатьох грузинів стали формою світосприйняття й загрожують стати часткою національної культури. Показово драконівські (для цивілізованого світу), проте цілковито виправдані методи поборення організованого крадійського руху в Грузії режимом Саакашвілі (здійснювані на вимогу міжнародних інституцій) насправді виявились методом експорту кримінальної еліти. Загрожуючи арештом «крадіям у законі», влада Грузії сприяла їхній еміграції та створенню поза межами етнічної батьківщини кримінальних угрупувань. Велика частка здобутого неправедним шляхом у країнах Європи та постсав’єтського простору (й Україні зокрема) пересилалась родичам кримінальників. І грузинські посадовці жодним чином не обурювалися цими аморальними «вливаннями в економіку». Значний відсоток затриманих за вчинення кримінального правопорушення «крадіїв» на прохання грузинських владних структур депортовувалися до Грузії, де за дивних й незрозумілих обставин звільнялись з-під варти й, повернувшись в Україну, продовжили злочинну діяльність. Цей факт перед всим світом засвідчив корумпованість і продажність грузинської номенклатури.


    Аналіз сучасного стану речей засвідчує: прибулі з Грузії “крадії в законі” щораз більше опановують в Україні кримінальну ієрархію. Трагічна для українців і ганебна для грузинського народу статистика свідчить: переважна більшість представників грузинської діаспори в Україні так чи інакше причетні до криміналу. Грузини опановують усі царини злодійського ремесла. Шахрайство, крадіжки, продаж наркозілля, розбійні напади, викрадання людей задля шантажу рідних, здирництво, зваблення й розбещення неповнолітніх, гендлярство контрабандно завезеним крамом... Запровадження у травні Радою Національної безпеки і оборони санкційного списку з 111 осіб, яким заборонено в’їзд до України, є малорезультативною напівмірою. Лише візовий режим та перевірка законності отримання вихідцями з Грузії українського громадянства буде захистом від свавілля закоханих у несправедливість і злочин.


    Ігнорація здорового глузду й реальних (а не надуманих й штучно створених) потреб є свідченням байдужості до долі народу. Поборювати посталі проблеми й зло в найрізноманітніших його проявах є ознакою мудрості й переймання майбутнім. Задля збереження власної ідентичності та неповторності українці мусять очистити Батьківщину від некликаних й паразитуючих на її тілі чужинців. Щоб там не було, але всьому є межа. Терпінню українців — також.


    Олесь Вахній

    Вложения:

  6. Сучасне українство постало перед черговим викликом іспиту власного сумління. Лишена у спадок з часів брутального поневолення колоніальна адміністрація та породжена нею бюрократично-управлінська «зміна» (недолуга і нездарна діяльність котрих спричиняє чимало бід і негараздів) продовжують ганебну практику утримання українців у рамках фальшивих стереотипів часів сталінського ленінізму. Справа реалізації обнадійливих оновлень, де традиція поєднується зі стремлінням до майбутнього, рівно як і природнє прагнення українців зберегти власну ідентичність, донині не опинились в пріоритеті. Натомість, немов додатком до свавілля вчорашніх окупантів, котрі систематично вдаються до маніакальних дій, спрямованих на перекручення історії та привласнення чужих історичних здобутків, в Україні продовжують культивувати ідеї розмивання і руйнування притаманного менталітетові автохтонів суспільного устрою, а прагнення жити гармонійним, базованим на тисячолітньому досвіді життям тлумачать «замкнутою обмеженістю» та «націоналістичною непоступливістю».

    Особа нащадка абіссинських канібалів Олександра Пушкіна, попри вроджену приналежність до дворянської касти, для творців кривавої «безнаціональної та безкласової культури» виявилась вкрай доречною. Запровадивши несмак та непохитну одноманітність у царині імітації творінь людського інтелекту, заляканий і затурканий загал змушували поклонятись астрономічно далеким від дійсності постулатам. Культ Пушкіна започаткувався в комуністичній імперії зла наприкінці 30-х років минулого століття. «Безкоштовна» шкільна освіта Сав’єтськогоСаюзу мала призначення виховання бездумних і слухняних виконавців постанов і наказів. Обмежена людина є ідеальним гвинтиком системи. Завдячуючи тому, квітли безальтернативні догми його «геніальності», котрі насправді є актом неосмисленої данини написаному під невсипущим оком КГБістської цензури в підручниках неукраїнської літератури. Справа дослідження родової генеалогії «передового трибуна революційних стремлінь» обмежувалась звісткою про африканське походження прадіда по матері Абрама Петровича Ганібала. Від нього успадкувалась негарна (зі спогадів знайомих) хамітська зовнішність (однокурсники нарекли його мавпою) та імпульсивна натура. На згадку про генетично-спадкові психічні розлади в роду батька (прадід (також Олександр) в хвилини істеричного припадку вбив власну дружину) було накладено табу. Відсталість в навчанні й безпричинні з’яви надмірної енергійності в дитинстві штучного «генія», зафіксовані в листах бабці Марії Олексіївни Ганібал. Маючи змогу читати в бібліотеці царськосельського ліцею поетичні твори, Пушкін навчився копіювати таланти інших. Зрештою, він і сам визнавав, що «засвоїв» віршовану «манеру» Дениса Давидова. На більше так і не спромігся.

    Відразу після випуску з ліцею, майбутній ідол письмово заприсягнув служити цареві й був зарахованим на дійсну службу до Колегії іноземних справ. Знайомство з однолітками, котрі згодом виявились учасниками руху «декабристів», щоправда, позначилось на його кар’єрі. «Революційність» Пушкіна обмежувалась приналежністю до масонської ложі, захопленням атеїстичними вченнями та карикатурними натяками на кліриків та окремих високопосадовців. Проте прагненнями дворян-революціонерів принципово не переймався, про що безугавно стверджував у листах та свідченнях. Факт поклоніння Пушкіним ідеям москвинського месіанства зазвичай оминався увагою. В шовіністичних панегіриках, котрі вкупі з аналогічною писаниною Жуковського видались брошурою «На взятіє Варшави», він аплодує придушенню дикою царською армією польського повстання 1830-31рр. За висновками критика і письменника Георгія Федотова, світогляд Пушкіна коренився у вже минулому XVIII столітті, оспівуючи імперію, він поступався правдою грубій силі, а спільнота спроможних критично міркувати постає лише за рік до його смерті. Запопадливо-підлабузницьку стосовно царату позицію, рівно як і примітивність його «творчості», свідомі згубності політики поневолення народів сучасники нарекли святотатством. Після скиглійського запевнення начальника ІІІ відділення імператорської канцелярії генерал-ад’ютанта Бенкендорфа у вірності імператору Ніколаю І (літо 1831-го року), Пушкіну пробачили «гріхи молодості», повернули на службу, й нагородили дозволом(«соізволєнієм») на «збір матеріалів» в царських архівах. Ці факти сав’єтські «науковці», котрі захищали дисертації «досліджуючи» його духовну блекоту, старанно заретушовували, позаяк вони не вписувались в образ «борця з рабовласницько-кріпацьким режимом».

    Вчинки людини є проявом її внутрішньої сутності. Слабини Пушкіна не обмежувались закоханістю в азартні ігри (які позбавили значної частки родових статків), розбещенні закріпачених «дворових дівок» (від яких мав позашлюбних нащадків) й аморальним залицянням до вже заміжніх. Справедливо обурених збезчещених чоловіків зухвало викликав на герць. Зрештою, практикований спосіб інтриганства, п’яні бешкети й блудні походеньки до жінок аморальної поведінки стали причиною розпрощання душі з тілом.

    Теза про «народність» пушкінської писанини (яку ширили в жахливі часи тоталітаризму) в колі його біографів (першим з них був українець Пантелеймон Куліш) відразу знаходила логічні заперечення і спростування. Критики відкрито лаяли «народну поему» «Руслан і Людмила» за вінегрет несумісних стилів віршування. Аналогічно прохолодою зустріли й «Полтаву», в якій Пушкін приписував бузувіру Петру Романову героїзм, і брехливо та негативно змальовував постать Івана Мазепи.

    Значний відсоток новітніх «істориків» вже формально незалежної України, пишучи історію національного відродження, обмежуються згадками виключно про культурологічні середовища. Насправді, український визвольний рух не був беззубим. Окрім театрів й видання творів українською мовою, практикували й силові акції. 1-го листопада 1904-го року боївкарями «Оборони України» вибухом було ушкоджено погруддя Пушкіну в Харкові, який незадовго до події був встановлений з нагоди «воз’єднання Малоросії» й московського царства. В пояснювальній прокламації стверджувалось, що на силоміць загарбаній території «не має бути нікому і ніякого монумента з чужинців», а лихої пам’яті витесаному з граніту закинули «тенденційне перебріхування історичних подій всього світу». Тогочасна українська еліта спромоглась на правильне розташування пріоритетів.Ав нинішніх, зациклених на сьогоденних питаннях політиків, ці першочергові і принципові осмислення фундаментальних істин чомусь «очікують свого часу».

    Наразі адепти приреченого історією, проте донині отруйного відлуння часів бездержавності, свідомо уникають неупередженого аналізу «створеного» нікчемною «знаменитістю». Практиковане ним тлумачення категоріями підпорядкування є суголосним свавіллюновітніх політичних ретроградів Московії, тож приписуючи самозакоханому нарцисові «всесвітню відомість» та «репутацію найвеличнішого національного поета», ідеологи «величі москвинського світу» («вєлічіярускага міра») продовжують, послуговуючись зримістю імені Пушкіна, утримувати формально незалежні народи в тенетах атавістичного анахронізму.

    Фіксування в топоніміці поневоленого етносу імен та подій, котрі пов’язують з окупантом, є злочинною формою нищення національного довкілля. Шляхом встановлення «символів панування» здійснюється прилучення до чужого світогляду та руйнується природня ідентичність. Століттями ігнорований здоровий глузд вимагає від українців дбайливо ставитись до життєдайних зерен відвічно-довічного та відсіювати кукіль вбивчої дочасності. Ламаючи списи в дискусіях про минуле, котре безпосередньо стосується сучасного та перспектив розвитку, мусимо усвідомлювати, що тверезе осмислення історії є першочерговим на шляху до майбутнього. Приналежність до стану національної інтелігенції не обмежується неухильним дотриманням кодексу поведінки і моральних законів та приписів. Обов’язком свідомого свого призначення люду є ширення правди. Навіть тоді, коли її не хочуть чути, коли вона змушує напружуватись збайдужілих і навіть коли це загрожує життю. Нинішні кремлівські верховоди, не позичивши в Сірка очей, продовжують трактувати період окупації народів постімперського та постсав’єтського простору «часом спільної історії». Справа відкриття прихованих граней дійсності про які загал позбавляють змоги знати, а тим паче думати, зобов’язує відмовити необ’єктивній оцінці процесів та подій минулого. Очищення свідомості українців від намулу часів поневолення та москвинської багнюки, часткою якої є й чванливий нікчема Олександр Пушкін, рудиментів комуністичної ортодоксії, пропагандистських штампів та матеріалістичних гасел є прогресивним поступом, а не пустопорожнім дзвоном. Діймо.


    Олесь Вахній

    Вложения:

  7. Зусиллями бездуховних матеріалістів, нинішній світ переживає шокуючу “переоцінку вартостей”. Світоглядам і поведінці, котрі споконвіку осуджувались й вважались неприродніми та аморальними, підшуковують “наукові пояснення”, й окрім права на існування уможливлюють перетворитись в гегемона у людських взаємостосунках. Явище егоїзму (скрайня форма себелюбства, потурання примхам, ігнорування здорового глузду та потреб оточуючих), завжди викликало осуд й адекватний остракізм. Віднещодавна, збочений розум випестуваної й пригодованої когорти політологів, пустив гуляти світом новий “політологічний термін” “національний (або державний) егоїзм”. Нещиро та завуальовано, світовій спільноті намагаються пояснити причини нереагування на донині практиковане окремими країнами та фінансово-світоглядними корпораціями свавілля в стосунках з упереджено вибраними й рештою світу.

    Невблаганний в своєму плинові час ставить перед людством жорсткі й недвозначні виклики. Реагуючи на них, світові інституції (зокрема ООН), запровадили в міждержавних стосунках низку норм та правил. Журимось, але угоди та домовленості про заборону урядам країн самостійно втручатися у внутрішні справи інших, не завжди стають керунком до дій на практиці.

    Сучасний світ поділений на “терени впливу” («зони інтересів») кількома національними та наднаціональними надпотугами. Посталий по Другій Світовій Війні світоустрій влаштовував переможців, держави нейтралітету, і навіть переможених. Призвичаївшись до стабільності як до абсолюту, країни довколоатлантичного регіону кількадесят років навіть найрадикальніші зміни сприймали тимчасовим відхиленням від непохитно-сталого стану. Саме егоїстичними міркуваннями керувалися західні ліберали, реагуючи на розпад СССР й з’яву нових країн в Східній Європі та Середній Азії. (Доречними будуть згадки про недружні щодо України висловлювання президентом США Бушем-старшим, канцлером ФРН Гельмутом Колем, прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер). В уяві наділених владою, зміна політичного напрямку комуністичної Москви в бік демократизації та ринкової економіки, мусили вгамувати й прагнення поневолених народів. Навіть після 1991-го року, в їхній поведінці відчувалося підсвідоме роздратування «новими гравцями», а значний відсоток радників донині ностальгують за практикованими в часи існування “імперії зла” простими рішеннями.

    Сита Європа потребує прогнозований схід континенту, передбачуваний, без підстав для хвилювання. Але земне буття має власні закони. Глобальні пертурбації зобов`язали змінити риторику, й не лише на словах визнати право звільнених народів брати участь у вирішенні проблем регіонального і навіть планетарного масштабу. Проте західний обиватель, вкупі з впливовим меркантильним олігархатом, продовжували трактувати українців навіть не різновидом москвинів, а саме москвинами. Національне самоусвідомлення та постання (нехай насправді і формально) незалежної України сприймались фантомом, а голос істориків, котрі науково спростовували брехливо-упереджену тезу “єдиного коріння трьох східнослов’янських народів” залишався непочутим. Існуванню такого ненормального стану речей, сприяла й неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація в Україні. Власною безхребетно-підлабузницькою поведінкою та імітацією діяльності, вона лише законодавчо оформлювала стан справ, який виникав і складався не за її участі, а тим паче усвідомлення та ініціативи.

    Західний світ не лінується вустами державних мужів запевняти, що прагне справедливості в цілому світі, обстоює свободу окремої людини й національних спільнот. Насправді, майже вся його політико-мілітарна стратегія спрямовується виключно на власний захист та експорт сповідуваного світосприйняття. Навіть у своїх доповідях про право на свободу решти світу й покривджені права людини, «правозахисники» першочергово переймаються власною безпекою, а не моральним християнським обов’язком протидіяти свавіллю. Перенасичене суспільство опановане релігійною індиферентністю й надмірною толерацією різних форм збочень. Ідеалом цього суспільства є виключно матеріальний добробут, який, на його думку, забезпечить безугавний технічний поступ.

    Тверезий аналіз явища “національного (державного) егоїзму” пророкує йому згубний кінцевий результат. Він не толерує здоровий змаг (який в свою чергу є джерелом і натхненником поступу), оскільки це загрожує втратою стабільності. Але він започатковує кінець позитивній першочерговості витворених європейцями вартостей з усіма випливаючими економічними і культурними наслідками. Тенденція до безвихідного індивідуалізму, який раніше чи пізніше призведе до знищення суспільства в цілому, є підставою для занепокоєння. Замість підтримки новопосталих держав Східної Європи, котрі стали б заборолом азіятській експансії (зокрема й шовіністично-агресивному наступу китайського комунізму), Захід їх просто ігнорує, чим риє могилу й решті цивілізації.

    Нерішучістю, безугавним перейманням фальшивим розумінням стабільності та страхом перед змінами, нині вдало користають й маніпулюють прагнучі домінування не лише на євразійському просторі кремлівські чинники. Попри розпад СССР та підконтрольного йому «соціалістичного табору», Москва продовжує вірити у власну місію надлюдського масштабу, претендує на монополію в царині духовності й не відреклася мети опанувати світ. Головним аргументом кремлівської камарильї є твердження про необхідність втримати мир і порядок на території де проживає “понад сто народів”. Чи можете, кажуть великодержавники, уявити собі хаос і ту боротьбу та різанину, якби не стало впорядковуючої сили Росії? Ви, західні народи, не обтяжитеся вгамуванням розбурханого Сходу Європи, тож не перешкоджайте країні, котра є членом Ради Безпеки ООН. Прагматичний західний матеріаліст, не бажаючи ускладнень, розмірковує приблизно так: сто народів, великих і малих, боротьба всих проти всих... Хто тут може дати раду? Яка мілітарна потуга з Заходу опанує незрозумілий і неспокійний простір? Досить з нас етнічних війн в колишній Югославії. Тож дідько з ним. Московщина впродовж століть «доглядала» за цим регіоном. Нехай тримає в своїх пазурах і в подальшому.

    Вимушене застосування Заходом методів “психологічної війни” відносно Московії внаслідок інтервенцій на терени вже незалежних Грузії в 2008-му й України нині, насправді є лише формою самозахисту. Західні достойники чудово поінформовані, що соціальним та політичним устроєм імперії є тоталітарна тиранія з необмеженою владою над всіма регіонами, проте продовжують вірити, що наслідком “експорту західних вартостей” з часом буде прихід до влади суттєво демократичнішого диктатора, свавілля якого в свою чергу обмежить демократичний парламент. Час засвідчує, що ці сподівання є помилковими, марними, і вкрай шкідливими.

    Теза про необхідність законсервувати існуючу систему рівноваги «центровими державами», й таким чином зберігати планетарний мир і спокій, насправді не витримує критики. ХХ-те століття, якщо дивитися з точки зору військової стратегії, було побудоване на принципах “стіни” й “діалогів”. (Згадка про Берлінський мур та “залізну заслону” (унеможливлення контактів з рештою світу) є доречною.) Військові дії в Криму та прикордонні України є поверненням до ідеології “стіни”. Мета Москви – розділити людей, а штучний кордон з часом зіштовхне їх лобами.

    Спричинені окупацією Криму незначні санкції та звернення Заходу до Кремля насправді є малоефективними. Дії шукачів діалогу з кремлівськими узурпаторами, (байдуже якими міркуваннями вони керуються) доречно наректи злочинною бездіяльністю. Практикуючі їх, змушені будуть заплатити набагато більшу ціну. Мова не йде про співчуття несправедливо покривдженій Україні. Знахабніла від безкарності Московія загрожує безпеці решти світу. Тішимось, що світова спільнота декларує своє обурення свавіллям кремлівської хунти, співчуває Україні, і натякає на прихильність. Але в суті речі, реальна свобода ще три десятки років тому підсав’єтських народів її жодним чином не турбувала. Даремно. В гібридній війні проти Заходу Україна стала форпостом європейських вартостей, й стримує імперські амбіції вчорашніх КГБістів. Раціональний пошук спільного добра зобов’язує до далекоглядності.

    Попри штучні рамки, реалії життя унаочнюють існування сил і середовищ котрі не бажають миритися з несправедливістю. Ідеалістичне світосприйняття покривджених, насправді є великою зброєю. Новітні технології (зброя Заходу) не завжди здатні конкурувати з винахідливістю і завзяттям (зброєю зневажених). Окрім віри в Господа, великою силою й невичерпним джерелом натхнення та енергії є Ідея Нації. Націоналізм ставить постулат власної національної держави найвищою формою організації. Її головним призначенням є захист автохтонів (державотворчої етнічної спільноти) від проявів зовнішньої агресії, унормування взаємостосунків та уможливлення реалізації закладених (дарованих) Творцем талантів.

    Обов’язком українських націоналістів є протидія наступу нівелюючих людську гідність й національну ідентичність підлості, брехні й несправедливості. Матеріалістичному егоїзмові ми протиставимо духовно здоровий ідеалістичний фронт всієї Європи. Ця боротьба не є примітивним протестом утискам і зневазі. Ми прагнемо суттєво більшого. Усвідомлення, якою має бути кінцева мета, відчутно зміцнює сили. З тим і переможемо.

    Олесь Вахній

    Вложения:

  8. Тверезий аналіз нинішнього незаздрісного стану в якому опинились українці, недвозначно вказує на його коріння. Ігнорація владними чинниками зокрема, та значною (проте, на щастя, не всією) часткою суспільства чесноти людяності (насправді Божої Заповіді любити ближнього) є причиною більшості бід і негараздів. Буття щодня подає приклади того, коли огидне претендує на статус гарного, жорстокість – величі, а брехня виряджається в шати правди. Запроваджений в березні Кабінетом Міністрів карантин був типовим прикладом імітації бюрократичним апаратом «захисту населення». Показовий, насправді нічим не виправданий формалізм спричинив астрономічну кількість негативу. Соціологи відразу зафіксували відчутне збільшення купівлі загнаним у вимушену відпустку «пересічним українцем» алкоголю (наслідок – збільшення пияцтва), вдарили на сполох медики, оскільки вимушені замкнутість та відсутність спілкування спричиняли психічні зриви, а органи МВС відзвітували про рекордну кількість внутрішньосімейних конфліктів. Цей ненормальний стан речей міг постати лише в донині не очищеному від намулу сав’єцького тоталітаризму суспільстві. Практика підміни краси (а вона завжди є ексклюзивною) створених конвеєрним способом вигідності і придатності породжує духовну пустку, негатив в душах і депресію.

    З Божої ласки, життя подає і кращі приклади. Цьогорічний фестиваль «Мельпомена Таврії», котрий традиційно відбувався в Херсоні 10-13 вересня, без перебільшення став іспитом сумління для причетних і задіяних. Подію, рівно як й пануючу на ній атмосферу, доречно порівняти з ковтком холодної води у спекотну днину. Відсутність змоги запросити, зустріти і задіяти колег-акторів з інших країн, лише скоротила час проведення мистецького проєкту, але жодним чином не нівелювала його ваги й часової доречності. Зрештою, попри суворий контроль пунктів міждержавного перетину, факт присутності на фестивалі директора театру «Малтеле» Кубілая Ерделікара (Туреччина), режисера Кахи Гогідзе (Грузія) та режисера і драматурга Андрія Курейчика (Білорусь) надали події міжнародної ваги. Посилаючись на карантинні заходи, влада самоусунулась від підтримки вагомого культурного проекту. Тягар здійснення заходу ліг на плечі місцевої влади (Херсонської міської й Херсонської обласної держадміністрацій) та кількох небайдужих до української культури меценатів.

    Сценічні постанови вистав та спектаклів писалися вже в часи карантину і були адаптованими до показу просто неба. Показ Донецьким академічним обласним драматичним театром за оповіданням Антіна Чехова «Вірочка» (м. Маріуполь) був четвертим за рахунком, себто ще «не обкатаним» перед глядачами. Аналогічно «свіжими» були й постановка київського «Малого театру» за автобіографічними нарисами Харукі Муракамі «120 ударів на хвилину» (прем’єра відбулась у серпні, режисер – двадцятилітній актор Станіслав Весельський) та Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша шекспірівський «Сон літньої ночі» (червень). Місцинами, де здійснювались покази, було обрано відкриті ділянки: вулична сцена театру ляльок, театральний двір драматичного театру, набережна міста, сквери та ін.

    Номінантом фестивалю в частинах «Кращий акторський ансамбль» та «Краще сценічне оформлення» став київський «Дикий Театр» з п’єсою Наталі Ворожбит «Кайдаші 2:0». Дахом для глядачів були сосни Олешківського лісу, оскільки показ відбувався в «Лісовому театрі» бази «Чумацька криниця». Емоційні діалоги дійових осіб (сама назва вже дає зрозуміти, що за основу (хоча і з посередництвом серіалу «Спіймати Кайдаша) взято класичний твір української художньої літератури ХІХ ст.) час-від-часу різали слух невживаною в храмах термінологією, проте від болючої правди годі втекти. Щиро журюсь, але ця справді ненормальна форма спілкування почала унормовуватися в багатьох родинах ще за часів нашої бездержавності. Адаптовані до сьогодення події реально зображують сірий та одноманітний побут, котрий позбавляє змоги практикувати здорові стосунки у родині й вбиває душі мільйонів українців. Запобігання перед наділеними владою й грошима старшим сином Карпом, скигління за колгоспом, в якому можна було безкарно красти, батьком Омельком, незаздрісна доля нікому не потрібного байстрюка Івана, зрештою відсутність вибору, і як наслідок безвихідь, спричиняють далеку від традиційної для нашого народу поведінку. Попри ознаки морального розкладу й духовної деградації, причиною котрим є нинішня дійсність, навіть у теперішньому, безрадісному побуті постсав’єтського українського села, в дійових особах залишився і проявляється генетичний потяг до обнадійливих змін у бік кращого, світлого і людського.

    Спільний проект Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша та Київського національного академічного театру ім. Івана Франка моновистава за оповіданням Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи» не одного глядача змусила щиро просльозитися. Показ відбувався в напівзруйнованому часом і байдужістю влади міському Палаці Культури. Його стіни пам’ятають виставки футуристів (серед яких були й Володимир та Давид Бурлюки), концерти американського піаніста польського походження Йосифа Гофмана, корифеїв українського театру Панаса Саксаганського і Марії Заньковецької, голос Оксани Петрусенко. Відсутність вікон, омиті дощами стіни й бита цегла під ногами були докором для посадовців котрі неспроможні захистити від дочасної руйнації саму будівлю, і вдало асоціювались зі станом культури в Україні. «Відсутність коштів» для духовності породжує в людині внутрішню пустку. Перегук сцени з глядацькою залою (запитання дійової особи до глядачів та їхні відповіді) були чудовим підсилюючим ефектом. Монолог удови Юстини, котра самостійно спорядила себе до останнього шляху. Приклад замилування похованням і тризною, як гідним переходом до потойбіччя. Національні традиції нашого народу навіть в цій справі є вишукано-естетичними. Спогади та роздуми над подіями земної мандрівки й мрії про процес проводів тіла після розлуки з душею супроводжувались показом речей, котрі є обов’язковими на шляху до визначеного Творцем місця вічного спочинку. Заздалегідь заготована домовина, вишита національними візерунками сорочка, «придбана на дві пенсії» оздоблена китицями хустина, інше вбрання, власноруч зліплена свічка з ароматного воску, висушені, але так само чарівно пахучі навіть взимку квіти та гілки з ягодами калини, переймання аби вони були покладеними біля тіла у чітко визначеному місці. Оповідь уяви процесу спорядження та доправи до цвинтаря збагачена роздумами над мораллю і глуздом людського життя. Не вдаючись до осуду життєвого трибу вже померлих односельчан (керуючись ще однією Божою Заповіддю «не суди»), бабуся Юстина словами «яке в людини життя, така буде і смерть» вказує на наслідки їхніх гріхів та помилок. З тіла колишнього мисливця, котрий кохався в полюванні, крапала сукровиця, а нібито випадково перевернута труна іншого, була карою чоловікові котрий за життя жартував про байдужість до власного тіла після відходу душі. Нащадкам, які, можливо, навіть не підозрюють про наявність й регулярне оновлення необхідних (ні, я не обмовився, саме НЕОБХІДНИХ) для поховання речей, дається біблійна порада стримати власні вуста від лихослів’я й пустопорожньої балаканини. Намір сколихнути повітря злим або нечемним висловом нехай спиниться набраною до рота водою. Винагородою слухняним буде убезпечення від невідворотної кари.

    У монолозі побожної бабусі, котра вже приготувалась до відходу по вічну винагороду, проте жодним чином не нудить світом, чітко прослідковується доля всього українського народу. Згадки про голод, силову колективізацію, грабунки нелюдською комуністичною системою, вибачення перед дітьми, які народились мертвими внаслідок вимушеної непосильної праці. Але навіть ця, трагічна частка минулого українців, котру героїня доносить до загалу через призму особистого життя, подається не сльозами і наріканнями. Моновистава стала поштовхом до роздумів, тож режисер (заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк), акторка (народна артистка України Лариса Кадирова) й дирекція фестивалю (народний артист України Олександр Книга та Директор ТОВ «Фестивальний центр» Олександр Могилевський) тішаться здійсненим та застерігають сучасників і нащадків від болю, котрий випав на долю наших предків.

    Людяність. Її неможливо підмінити уподібненими до пустопорожнього дзвону гучними фразами про «необхідність покращити соціальні умови населення». Це реальна, підкріплена діями любов до ближнього.

    Олесь Вахній

    Вложения:

  9. Бий москаля.jpg Суспільство, в якому існуючі механізми розв`язання викликів часу і посталих проблем уже не є ефективними або й взагалі не діють, потребує докорінних реформ й оновлення. Гальмування або ігнорування цих чинників нерідко штовхають небайдужих до долі рідного народу на радикальні вчинки.

    Станом справ на весну 1992-го року, дві досить-таки чисельні київські громади Української Греко-Католицької Церкви не мали в своєму розпорядженні жодного храму для відправи духовних потреб вірних. Літургії правилися просто неба. Письмові звернення до державних установ та публікації в ЗМІ цинічно ігнорувалися неочікувано для самої себе суверенізованою постколоніальною адміністрацією. Ця обставина свідчила про байдужість до долі платників податків й не давала жодних сподівань на позитивне вирішення проблеми. Підозрюю, що тогочасне небажання клиру УГКЦ йти на компроміс з постокупаційною адміністрацією, відмова від участі в ініційованих режимом підлих ігрищах, були причиною відмовлянь й прагнення обмежити юрисдикцію УГКЦ виключно західними теренами України. Цей ненормальний стан речей змушував до активної протидії.

    Напередодні Свята Воскресіння Христового, квартет активістів київського осередку Спілки Української Молоді (автор цих рядків був серед них), разом з в'язнем комуністичних таборів Ігорем Бондарем, завітали до Київської Міської Державної Адміністрації. Відверто кажучи, ми не мали чіткої уяви з ким конкретно доведеться спілкуватися. Отримуючи перепустки, з'ясували, що справою контакту з релігійними громадами займається особа на прізвище Соловей. Пошуки останнього в коридорах установи зайняли близько двадцяти хвилин. Не відрекомендовуючись й не обтяжуючи себе поясненням причин нашого візиту, ми вивели його з службового кабінету, завели до туалетної кімнати й відчинили вікно. Якщо мені не зраджує пам'ять, дійство відбувалося на сьомому поверсі. Пославшись на ігнорування поданих раніше звернень, Ігор Бондар декілька разів стусанув бюрократа по обличчю й в тіло, після чого запитав, яким саме чином проблема надання сакральних споруд вірним обох громад УГКЦ буде вирішена. Неабияк наляканий перспективою бути виштовхнутим з вікна, посадовець мало не плачучи запевнив що в найкоротший строк докладе титанічних зусиль задля вирішення кількарічної проблеми. Умовляння справили на Бондаря враження, тож град стусанів припинився, а пану Солов'ю було запропоновано відразу зайнятися вирішенням взятого на себе зобов'язання. Прощаючись, я запевнив, що в разі скарги до органів міліції, я особисто, і вкрай жорстоким способом, позбавлю його та членів родини життя.

    Увечері того ж дня, “відповідальний за зв'язки” зателефонував втомленому довготерпінням політв'язневі й повідомив про рішення надати “для задоволення духовних потреб на період релігійного святкування” дзвіницю Церкви Миколи Доброго, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Покровська 6, та ротонду на Аскольдовій Могилі. В тій же телефонній розмові, пан Соловей порекомендував не повертати його підлеглим ключі від храмів а продовжувати “здійснювати там релігійні обряди” й запевнив, що незабаром влада прийме окреме рішення про передачу сакральних споруд у власність громад на довший час. Цим здобутком, вірні УГКЦ користуються і нині. «Нецивілізований» метод дав практичну користь.

    Нинішнє буття засвідчило, що аналогічні події відбуваються і у великій політиці. Цілеспрямовано населені у Латвію в період окупації та донині так і не депортовані на історичну батьківщину москвини та євреї, зібрали упродовж 2011 року близько 170-ти тисяч підписів з вимогою надати державний статус москвинській мові. Формальним ініціатором того паскудства виявився навіть не громадянин Латвії Владімір Ліндерман. Зрозуміло що зухвалість знахабнілих від безкарності приблуд та приходьків викликала серед латишів обурення. Згідно Конституції, зібрані підписи зобов'язували президента Андріаса Берзіньша подати на розгляд сейму відповідне подання. Виконуючи 20-го грудня минулого року бюрократичну формальність, він рішуче засудив ідею зрівняння мов автохтонів та вчорашніх окупантів, і заявив про готовність піти у відставку в разі її схвалення.

    Замах на мову звичайно ж шокував латишів і викликав адекватну реакцію. “Для всіх патріотів Латвії, латвійська мова – святе! Вона була, є і буде єдиною державною мовою", - заявив, депутат сейму Райвіс Дзинтарс. “Ми прагнемо щоби Латвія була національною країною, а не малою Московією”, - підтримала його колега Вінета Пориня. На відміну від України, в присязі депутата сейму присутнє речення що захищає державний статус латвійської мови. Конституція Латвії містить 5 статей а латвійське законодавство ще й декілька законів, які захищають національну ідентичність та регламентують використання мови. Неналежне володіння, як і будь-яке порушення, караються справедливим штрафом.

    Варто визнати, що населені всупереч волі автохтонів москвини Латвії, перебувають в суттєво кращому становищі аніж їхні єдинокровні брати в сусідніх Литві та Естонії. На відміну від останніх, де більшість окупантів так і не отримали статусу громадян, внаслідок шаленого тиску кремлівських чинників, керівництво країни пішло на поступки, й визнало громадянами цілеспрямовано оселену за часів вже почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Союзу погань. Як і передбачали політологи та аналітики, поступку латвійського керівництва москвини сприйняли проявом слабкості, й зажадали більшого. Під сучасну пору, завдячуючи грошовій підтримці Кремля та міжнародно-кримінальній діяльності (статус латвійського громадянина для москвинів та членство Латвії в міжнародних європейських структурах цьому суттєво сприяють) уможливили налагодити незалежний від державних чинників спосіб життя. У Латвії функціонують москвомовні газети, радіо, телебачення й освітні заклади. Чужинці мають всі можливості ігнорувати латвійські закони, не володіючи латвійською мовою здобувати освіту та мати інформацію. Таке собі безтурботне життя в непередбаченій для них Богом і природою країні.

    Дискутуючи довкола подання президента, активісти патріотичних середовищ заявили про готовність знайти кожного парламентарія, який проголосує за надання москвинській мові статусу державної, й фізично за це покарати. Запевнення стосувалися, в першу чергу, депутатів прокремлівської фракції “Центр Згоди”. Голосування (депутати-латиші навіть на обтяжували себе зайвими дебатами) відбулося 22-го грудня того ж року. Зі ста парламентаріїв, 60 проголосували проти, решта, не бажаючи бути битими прямо в сесійній залі, від участі в голосуванні завбачливо відмовилися. Не в кращому становищі опинилися й ті, хто підтримав авантюру Ліндермана. Кожному з них, організатори акції ставили в паспорт штамп синього кольору. Факт його наявності, латиші роботодавці вже оцінюють шляхом звільнення підлеглих москвинів з роботи. Цинічна зухвалість й наруга над пам'яттю знищених в часи окупації не повинні лишатися безкарними.

    Олесь Вахній
  10. Прагнення пізнавати і творити красу є неодмінним атрибутом людства. Від самих початків виокремлення всього, що крім практичної користі, викликало ще й відчуття захвату й дарувало естетичну насолоду, відбувався діалог між людиною-митцем (творцем) і людиною, для якої (або яких) річ, котра викликала позитивні емоції, була створеною. Недаремно періоди присутності її в особистому і суспільному житті прийнято вважати періодом духовного піднесення. Відгуком первісної людини на красу життя було творення малюнків на (або в) стінах священних місць. Примітивні зображення на скелях та в неолітичних печерах завжди хвилюватимуть закоханих в історію та надихатимуть художників.

    Краса конкретна, і є притаманною кожній людині. Здебільшого вона визначається відразу, рідше – через пізнання чогось передуючого. Більшість інформації, яку людина отримує від світу, надходить візуальним шляхом. Зображення, знаки і тексти по-своєму комунікують з глядачем та передають закладені в них образи і змісти. Нинішній світ є непогано поінформованим про життя античних греків, котрі досить вдало фіксували в скульптурах красу гармонії тіла і духу. Та що знає світ про тогочасне життя азовсько-причорноморських степів та праукраїнського лісостепу? Ці терени ніколи не були безлюдними, а факт відсутності інформації про життя замешканих народів у той історичний відрізок часу в шкільних підручниках є формою духовного окрадення.

    Скіфи. Землероби і сезонні кочівники, позбавлені страху воїни і творці самодостатнього світогляду, котрий впродовж багатьох століть унеможливлював духовне та фізичне поневолення. А ще – творці речей і предметів, котрі і через дві з половиною тисячі років не можуть залишити закоханих у рукотворну чарівність байдужими. Власними виробами з бронзи та золота, котрі були засобами передачі змістів, скіфські майстри розмовляли не лише зі своїми одноплемінниками та чужинцями-сучасниками. Тримаючи в руках золоту пластину з зображенням грифона або зайця в часі руху, мимоволі відчувається прагнення майстра розповісти нащадкам про свій світ та власне в ньому «я». Та чи гідні ми бути для них співрозмовниками? Невміння бачити красу є проблемою не лише митця. Неспроможність адекватно відреагувати гукові предків, відкритися їм, прийняти послання і ввійти в діалог з тими, хто власними творіннями вийшов до своїх нащадків на зустріч, є великим гальмом в справі подальшого поступу. Кличу схаменутись, вибратися з трясовини споживацтва й егоцентризму та спробувати зрозуміти і почути написані нелітерними знаками послання.

    Модерна культура кохається у вмінні фотографа зафіксувати соту частку миті з використанням найновітніших технологій. Це справді мистецтво. Аналогічно, нинішній люд (рівно, як і більшість еллінів часів Гомера, Езопа та Трої) милується анатомічно правильно виділеними м’язами скульптурних олімпійців. Але нинішній світ чомусь не бачить (а можливо – просто не знає), що сучасні еллінським скіфські майстри (кров яких нині тече в жилах українців) також створювали неповторні і неперевершені мистецькі об’єкти. Для самих скіфів термін «естетика» мав практичний зміст. Краса завжди є ексклюзивною. Спробую роз’ятрити уяву читача золотими нашивками, вага яких всього 0,02 грама, розміри дещо більші від людського нігтя, на яких зображено напад котячого хижака на оленя або вівцю, полювання орла на зайця, або двобій вепрів. Зафіксувати на золотій пластині напружені частини звірячих тіл, зобразити страждання жертви, передати дух часу… Хіба це не гідна подиву й захопленню майстерність? Наразі відома здебільше поціновувачам старовини скіфська звірина символіка характеризується реальними, з водночас стилізованими, згідно з художніми законами декоративності, зображеннями. Котячі хижаки, птахи, вепри, коні, зайці… Візитною карткою скіфського звіриного стилю є золоті та бронзові зображення оленів з жертовно підігнутими ногами та орнаментальними рогами. На окрему увагу заслуговують фантастичні грифони (своєрідне уособлення злих сил у вигляді напівлевів-напівптахів), котрих нерідко зображували роздираючими коней або оленів. Весь довколишній світ наші предки вважали одухотвореним. Їхнє уявлення про світоустрій знаходило відображення в повсякденній поведінці, реакції на виклики умов, часу і обставин, в образотворчому мистецтві.

    Аналогічного захвату заслуговують й зображення самих скіфів, як цілої постаті, так і в багатофігурних композиціях побуту (лікування, братання, полювання з луком або списом, хліборобство, приручення коней, доїння овець, дублення шкіри і навіть батальні сюжети). Відсутність збільшуваного скла, яке нині до послуг кожного ювеліра, не було для скіфських майстрів перешкодою в справі вдалої передачі рис обличчя, одягу, дій та настрою зображених. Нинішні дослідники старовини визнають, що скіфські ювеліри часто перевищували своїм артистизмом вироби своїх колег з Південних Балкан (Давньої Греції) та розкиданих по узбережжях Чорного, Азовського та Середземного морів колоній.

    Ще одним витвором мистецтва скіфських майстрів є бронзові котли з ніжкою та ручками (а нерідко ще й орнаментом, нащадком якого є українські вишиванки), розмір котрих сягав від мініатюрних прикрас або невеличких амулетів, які швидше всього мали магічно-сакральне призначення, до одного метра. Його призначення не обмежувалось посудом, в якому готували страву.

    Кличу заплющити очі і уявити скіфський степ. Вечір. Сонце ось-ось сховається за горизонтом, тому й не шле вже променів. Довкола багаття, в центрі якого стоїть котел, зібрались всі, крім вартових. Вдягнутий в полотняну або конопляну сорочку старійшина вислуховує звіти старших родів. Поступовий перехід від світлого часу доби до ночі спричиняє характерний відблиск золотих нашивок на його вбранні. Ряди стрімко втікаючих зайців, хижаків, що їх переслідують, оленів, де зображення самців нескладно відрізнити від самок, воїнів, котрі захищають стійбище від чужинців… Відблиски золота від язиків багаття заворожують і зачаровують. Після вечері, де зварену страву ділили між всіма, слово бере найстарший за віком. З його вуст линуть неодноразово почуті оповіді про славне минуле. Щоразу вони збагачуються новими деталями та завжди доречними висновками і повчаннями. Так жили наші предки впродовж тисячі років. Вони були господарями землі, котру спромоглися захистити від орд перського царя Дарія, не дозволили талановитому співплеміннику Анахарсісу запровадити чужинський і аморальний культ. Під оповідь найстаршого засинали найменші і наймолодші. Старші і сильніші мотивовувалися почутим. Мужнє і водночас мудре лице старійшини не видавали жодних ознак надмірного хвилювання і турботи. День минув у праці, вдале полювання та засіяні ділянки давали впевненість у неголодній зимі. Але душу ятрили думки про далеких нащадків. Чи матимуть вони пам’ять, самоусвідомлення, гідність і чи зрозуміють болі та переймання своїх предків? Чи лишаться вірними їхній боротьбі? Чи шануватимуть здобуте в кривавих сутичках і тяжкій праці? Шануватимуть кургани, в одному з яких у визначену долею днину поховають і його, чи нещадно розорють? Як поставляться до невбитих часом творінь його родичів? Потрактують несмаком і викинуть як потворний непотріб, переплавлять у цяцьку сумнівної вартості, чи таки замилуються красою?

    Українці, агов! Почуйте голос предків!

    Олесь Вахній

    Скіфське мистецтво.jpg