Цвет
Фоновый цвет
Фоновое изображение
Цвет рамки
Тип шрифта
Размер шрифта
  1. Тверезий аналіз нинішнього незаздрісного стану в якому опинились українці, недвозначно вказує на його коріння. Ігнорація владними чинниками зокрема, та значною (проте, на щастя, не всією) часткою суспільства чесноти людяності (насправді Божої Заповіді любити ближнього) є причиною більшості бід і негараздів. Буття щодня подає приклади того, коли огидне претендує на статус гарного, жорстокість – величі, а брехня виряджається в шати правди. Запроваджений в березні Кабінетом Міністрів карантин був типовим прикладом імітації бюрократичним апаратом «захисту населення». Показовий, насправді нічим не виправданий формалізм спричинив астрономічну кількість негативу. Соціологи відразу зафіксували відчутне збільшення купівлі загнаним у вимушену відпустку «пересічним українцем» алкоголю (наслідок – збільшення пияцтва), вдарили на сполох медики, оскільки вимушені замкнутість та відсутність спілкування спричиняли психічні зриви, а органи МВС відзвітували про рекордну кількість внутрішньосімейних конфліктів. Цей ненормальний стан речей міг постати лише в донині не очищеному від намулу сав’єцького тоталітаризму суспільстві. Практика підміни краси (а вона завжди є ексклюзивною) створених конвеєрним способом вигідності і придатності породжує духовну пустку, негатив в душах і депресію.

    З Божої ласки, життя подає і кращі приклади. Цьогорічний фестиваль «Мельпомена Таврії», котрий традиційно відбувався в Херсоні 10-13 вересня, без перебільшення став іспитом сумління для причетних і задіяних. Подію, рівно як й пануючу на ній атмосферу, доречно порівняти з ковтком холодної води у спекотну днину. Відсутність змоги запросити, зустріти і задіяти колег-акторів з інших країн, лише скоротила час проведення мистецького проєкту, але жодним чином не нівелювала його ваги й часової доречності. Зрештою, попри суворий контроль пунктів міждержавного перетину, факт присутності на фестивалі директора театру «Малтеле» Кубілая Ерделікара (Туреччина), режисера Кахи Гогідзе (Грузія) та режисера і драматурга Андрія Курейчика (Білорусь) надали події міжнародної ваги. Посилаючись на карантинні заходи, влада самоусунулась від підтримки вагомого культурного проекту. Тягар здійснення заходу ліг на плечі місцевої влади (Херсонської міської й Херсонської обласної держадміністрацій) та кількох небайдужих до української культури меценатів.

    Сценічні постанови вистав та спектаклів писалися вже в часи карантину і були адаптованими до показу просто неба. Показ Донецьким академічним обласним драматичним театром за оповіданням Антіна Чехова «Вірочка» (м. Маріуполь) був четвертим за рахунком, себто ще «не обкатаним» перед глядачами. Аналогічно «свіжими» були й постановка київського «Малого театру» за автобіографічними нарисами Харукі Муракамі «120 ударів на хвилину» (прем’єра відбулась у серпні, режисер – двадцятилітній актор Станіслав Весельський) та Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша шекспірівський «Сон літньої ночі» (червень). Місцинами, де здійснювались покази, було обрано відкриті ділянки: вулична сцена театру ляльок, театральний двір драматичного театру, набережна міста, сквери та ін.

    Номінантом фестивалю в частинах «Кращий акторський ансамбль» та «Краще сценічне оформлення» став київський «Дикий Театр» з п’єсою Наталі Ворожбит «Кайдаші 2:0». Дахом для глядачів були сосни Олешківського лісу, оскільки показ відбувався в «Лісовому театрі» бази «Чумацька криниця». Емоційні діалоги дійових осіб (сама назва вже дає зрозуміти, що за основу (хоча і з посередництвом серіалу «Спіймати Кайдаша) взято класичний твір української художньої літератури ХІХ ст.) час-від-часу різали слух невживаною в храмах термінологією, проте від болючої правди годі втекти. Щиро журюсь, але ця справді ненормальна форма спілкування почала унормовуватися в багатьох родинах ще за часів нашої бездержавності. Адаптовані до сьогодення події реально зображують сірий та одноманітний побут, котрий позбавляє змоги практикувати здорові стосунки у родині й вбиває душі мільйонів українців. Запобігання перед наділеними владою й грошима старшим сином Карпом, скигління за колгоспом, в якому можна було безкарно красти, батьком Омельком, незаздрісна доля нікому не потрібного байстрюка Івана, зрештою відсутність вибору, і як наслідок безвихідь, спричиняють далеку від традиційної для нашого народу поведінку. Попри ознаки морального розкладу й духовної деградації, причиною котрим є нинішня дійсність, навіть у теперішньому, безрадісному побуті постсав’єтського українського села, в дійових особах залишився і проявляється генетичний потяг до обнадійливих змін у бік кращого, світлого і людського.

    Спільний проект Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша та Київського національного академічного театру ім. Івана Франка моновистава за оповіданням Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи» не одного глядача змусила щиро просльозитися. Показ відбувався в напівзруйнованому часом і байдужістю влади міському Палаці Культури. Його стіни пам’ятають виставки футуристів (серед яких були й Володимир та Давид Бурлюки), концерти американського піаніста польського походження Йосифа Гофмана, корифеїв українського театру Панаса Саксаганського і Марії Заньковецької, голос Оксани Петрусенко. Відсутність вікон, омиті дощами стіни й бита цегла під ногами були докором для посадовців котрі неспроможні захистити від дочасної руйнації саму будівлю, і вдало асоціювались зі станом культури в Україні. «Відсутність коштів» для духовності породжує в людині внутрішню пустку. Перегук сцени з глядацькою залою (запитання дійової особи до глядачів та їхні відповіді) були чудовим підсилюючим ефектом. Монолог удови Юстини, котра самостійно спорядила себе до останнього шляху. Приклад замилування похованням і тризною, як гідним переходом до потойбіччя. Національні традиції нашого народу навіть в цій справі є вишукано-естетичними. Спогади та роздуми над подіями земної мандрівки й мрії про процес проводів тіла після розлуки з душею супроводжувались показом речей, котрі є обов’язковими на шляху до визначеного Творцем місця вічного спочинку. Заздалегідь заготована домовина, вишита національними візерунками сорочка, «придбана на дві пенсії» оздоблена китицями хустина, інше вбрання, власноруч зліплена свічка з ароматного воску, висушені, але так само чарівно пахучі навіть взимку квіти та гілки з ягодами калини, переймання аби вони були покладеними біля тіла у чітко визначеному місці. Оповідь уяви процесу спорядження та доправи до цвинтаря збагачена роздумами над мораллю і глуздом людського життя. Не вдаючись до осуду життєвого трибу вже померлих односельчан (керуючись ще однією Божою Заповіддю «не суди»), бабуся Юстина словами «яке в людини життя, така буде і смерть» вказує на наслідки їхніх гріхів та помилок. З тіла колишнього мисливця, котрий кохався в полюванні, крапала сукровиця, а нібито випадково перевернута труна іншого, була карою чоловікові котрий за життя жартував про байдужість до власного тіла після відходу душі. Нащадкам, які, можливо, навіть не підозрюють про наявність й регулярне оновлення необхідних (ні, я не обмовився, саме НЕОБХІДНИХ) для поховання речей, дається біблійна порада стримати власні вуста від лихослів’я й пустопорожньої балаканини. Намір сколихнути повітря злим або нечемним висловом нехай спиниться набраною до рота водою. Винагородою слухняним буде убезпечення від невідворотної кари.

    У монолозі побожної бабусі, котра вже приготувалась до відходу по вічну винагороду, проте жодним чином не нудить світом, чітко прослідковується доля всього українського народу. Згадки про голод, силову колективізацію, грабунки нелюдською комуністичною системою, вибачення перед дітьми, які народились мертвими внаслідок вимушеної непосильної праці. Але навіть ця, трагічна частка минулого українців, котру героїня доносить до загалу через призму особистого життя, подається не сльозами і наріканнями. Моновистава стала поштовхом до роздумів, тож режисер (заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк), акторка (народна артистка України Лариса Кадирова) й дирекція фестивалю (народний артист України Олександр Книга та Директор ТОВ «Фестивальний центр» Олександр Могилевський) тішаться здійсненим та застерігають сучасників і нащадків від болю, котрий випав на долю наших предків.

    Людяність. Її неможливо підмінити уподібненими до пустопорожнього дзвону гучними фразами про «необхідність покращити соціальні умови населення». Це реальна, підкріплена діями любов до ближнього.

    Олесь Вахній

    Вложения:

  2. Бий москаля.jpg Суспільство, в якому існуючі механізми розв`язання викликів часу і посталих проблем уже не є ефективними або й взагалі не діють, потребує докорінних реформ й оновлення. Гальмування або ігнорування цих чинників нерідко штовхають небайдужих до долі рідного народу на радикальні вчинки.

    Станом справ на весну 1992-го року, дві досить-таки чисельні київські громади Української Греко-Католицької Церкви не мали в своєму розпорядженні жодного храму для відправи духовних потреб вірних. Літургії правилися просто неба. Письмові звернення до державних установ та публікації в ЗМІ цинічно ігнорувалися неочікувано для самої себе суверенізованою постколоніальною адміністрацією. Ця обставина свідчила про байдужість до долі платників податків й не давала жодних сподівань на позитивне вирішення проблеми. Підозрюю, що тогочасне небажання клиру УГКЦ йти на компроміс з постокупаційною адміністрацією, відмова від участі в ініційованих режимом підлих ігрищах, були причиною відмовлянь й прагнення обмежити юрисдикцію УГКЦ виключно західними теренами України. Цей ненормальний стан речей змушував до активної протидії.

    Напередодні Свята Воскресіння Христового, квартет активістів київського осередку Спілки Української Молоді (автор цих рядків був серед них), разом з в'язнем комуністичних таборів Ігорем Бондарем, завітали до Київської Міської Державної Адміністрації. Відверто кажучи, ми не мали чіткої уяви з ким конкретно доведеться спілкуватися. Отримуючи перепустки, з'ясували, що справою контакту з релігійними громадами займається особа на прізвище Соловей. Пошуки останнього в коридорах установи зайняли близько двадцяти хвилин. Не відрекомендовуючись й не обтяжуючи себе поясненням причин нашого візиту, ми вивели його з службового кабінету, завели до туалетної кімнати й відчинили вікно. Якщо мені не зраджує пам'ять, дійство відбувалося на сьомому поверсі. Пославшись на ігнорування поданих раніше звернень, Ігор Бондар декілька разів стусанув бюрократа по обличчю й в тіло, після чого запитав, яким саме чином проблема надання сакральних споруд вірним обох громад УГКЦ буде вирішена. Неабияк наляканий перспективою бути виштовхнутим з вікна, посадовець мало не плачучи запевнив що в найкоротший строк докладе титанічних зусиль задля вирішення кількарічної проблеми. Умовляння справили на Бондаря враження, тож град стусанів припинився, а пану Солов'ю було запропоновано відразу зайнятися вирішенням взятого на себе зобов'язання. Прощаючись, я запевнив, що в разі скарги до органів міліції, я особисто, і вкрай жорстоким способом, позбавлю його та членів родини життя.

    Увечері того ж дня, “відповідальний за зв'язки” зателефонував втомленому довготерпінням політв'язневі й повідомив про рішення надати “для задоволення духовних потреб на період релігійного святкування” дзвіницю Церкви Миколи Доброго, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Покровська 6, та ротонду на Аскольдовій Могилі. В тій же телефонній розмові, пан Соловей порекомендував не повертати його підлеглим ключі від храмів а продовжувати “здійснювати там релігійні обряди” й запевнив, що незабаром влада прийме окреме рішення про передачу сакральних споруд у власність громад на довший час. Цим здобутком, вірні УГКЦ користуються і нині. «Нецивілізований» метод дав практичну користь.

    Нинішнє буття засвідчило, що аналогічні події відбуваються і у великій політиці. Цілеспрямовано населені у Латвію в період окупації та донині так і не депортовані на історичну батьківщину москвини та євреї, зібрали упродовж 2011 року близько 170-ти тисяч підписів з вимогою надати державний статус москвинській мові. Формальним ініціатором того паскудства виявився навіть не громадянин Латвії Владімір Ліндерман. Зрозуміло що зухвалість знахабнілих від безкарності приблуд та приходьків викликала серед латишів обурення. Згідно Конституції, зібрані підписи зобов'язували президента Андріаса Берзіньша подати на розгляд сейму відповідне подання. Виконуючи 20-го грудня минулого року бюрократичну формальність, він рішуче засудив ідею зрівняння мов автохтонів та вчорашніх окупантів, і заявив про готовність піти у відставку в разі її схвалення.

    Замах на мову звичайно ж шокував латишів і викликав адекватну реакцію. “Для всіх патріотів Латвії, латвійська мова – святе! Вона була, є і буде єдиною державною мовою", - заявив, депутат сейму Райвіс Дзинтарс. “Ми прагнемо щоби Латвія була національною країною, а не малою Московією”, - підтримала його колега Вінета Пориня. На відміну від України, в присязі депутата сейму присутнє речення що захищає державний статус латвійської мови. Конституція Латвії містить 5 статей а латвійське законодавство ще й декілька законів, які захищають національну ідентичність та регламентують використання мови. Неналежне володіння, як і будь-яке порушення, караються справедливим штрафом.

    Варто визнати, що населені всупереч волі автохтонів москвини Латвії, перебувають в суттєво кращому становищі аніж їхні єдинокровні брати в сусідніх Литві та Естонії. На відміну від останніх, де більшість окупантів так і не отримали статусу громадян, внаслідок шаленого тиску кремлівських чинників, керівництво країни пішло на поступки, й визнало громадянами цілеспрямовано оселену за часів вже почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Союзу погань. Як і передбачали політологи та аналітики, поступку латвійського керівництва москвини сприйняли проявом слабкості, й зажадали більшого. Під сучасну пору, завдячуючи грошовій підтримці Кремля та міжнародно-кримінальній діяльності (статус латвійського громадянина для москвинів та членство Латвії в міжнародних європейських структурах цьому суттєво сприяють) уможливили налагодити незалежний від державних чинників спосіб життя. У Латвії функціонують москвомовні газети, радіо, телебачення й освітні заклади. Чужинці мають всі можливості ігнорувати латвійські закони, не володіючи латвійською мовою здобувати освіту та мати інформацію. Таке собі безтурботне життя в непередбаченій для них Богом і природою країні.

    Дискутуючи довкола подання президента, активісти патріотичних середовищ заявили про готовність знайти кожного парламентарія, який проголосує за надання москвинській мові статусу державної, й фізично за це покарати. Запевнення стосувалися, в першу чергу, депутатів прокремлівської фракції “Центр Згоди”. Голосування (депутати-латиші навіть на обтяжували себе зайвими дебатами) відбулося 22-го грудня того ж року. Зі ста парламентаріїв, 60 проголосували проти, решта, не бажаючи бути битими прямо в сесійній залі, від участі в голосуванні завбачливо відмовилися. Не в кращому становищі опинилися й ті, хто підтримав авантюру Ліндермана. Кожному з них, організатори акції ставили в паспорт штамп синього кольору. Факт його наявності, латиші роботодавці вже оцінюють шляхом звільнення підлеглих москвинів з роботи. Цинічна зухвалість й наруга над пам'яттю знищених в часи окупації не повинні лишатися безкарними.

    Олесь Вахній
  3. Прагнення пізнавати і творити красу є неодмінним атрибутом людства. Від самих початків виокремлення всього, що крім практичної користі, викликало ще й відчуття захвату й дарувало естетичну насолоду, відбувався діалог між людиною-митцем (творцем) і людиною, для якої (або яких) річ, котра викликала позитивні емоції, була створеною. Недаремно періоди присутності її в особистому і суспільному житті прийнято вважати періодом духовного піднесення. Відгуком первісної людини на красу життя було творення малюнків на (або в) стінах священних місць. Примітивні зображення на скелях та в неолітичних печерах завжди хвилюватимуть закоханих в історію та надихатимуть художників.

    Краса конкретна, і є притаманною кожній людині. Здебільшого вона визначається відразу, рідше – через пізнання чогось передуючого. Більшість інформації, яку людина отримує від світу, надходить візуальним шляхом. Зображення, знаки і тексти по-своєму комунікують з глядачем та передають закладені в них образи і змісти. Нинішній світ є непогано поінформованим про життя античних греків, котрі досить вдало фіксували в скульптурах красу гармонії тіла і духу. Та що знає світ про тогочасне життя азовсько-причорноморських степів та праукраїнського лісостепу? Ці терени ніколи не були безлюдними, а факт відсутності інформації про життя замешканих народів у той історичний відрізок часу в шкільних підручниках є формою духовного окрадення.

    Скіфи. Землероби і сезонні кочівники, позбавлені страху воїни і творці самодостатнього світогляду, котрий впродовж багатьох століть унеможливлював духовне та фізичне поневолення. А ще – творці речей і предметів, котрі і через дві з половиною тисячі років не можуть залишити закоханих у рукотворну чарівність байдужими. Власними виробами з бронзи та золота, котрі були засобами передачі змістів, скіфські майстри розмовляли не лише зі своїми одноплемінниками та чужинцями-сучасниками. Тримаючи в руках золоту пластину з зображенням грифона або зайця в часі руху, мимоволі відчувається прагнення майстра розповісти нащадкам про свій світ та власне в ньому «я». Та чи гідні ми бути для них співрозмовниками? Невміння бачити красу є проблемою не лише митця. Неспроможність адекватно відреагувати гукові предків, відкритися їм, прийняти послання і ввійти в діалог з тими, хто власними творіннями вийшов до своїх нащадків на зустріч, є великим гальмом в справі подальшого поступу. Кличу схаменутись, вибратися з трясовини споживацтва й егоцентризму та спробувати зрозуміти і почути написані нелітерними знаками послання.

    Модерна культура кохається у вмінні фотографа зафіксувати соту частку миті з використанням найновітніших технологій. Це справді мистецтво. Аналогічно, нинішній люд (рівно, як і більшість еллінів часів Гомера, Езопа та Трої) милується анатомічно правильно виділеними м’язами скульптурних олімпійців. Але нинішній світ чомусь не бачить (а можливо – просто не знає), що сучасні еллінським скіфські майстри (кров яких нині тече в жилах українців) також створювали неповторні і неперевершені мистецькі об’єкти. Для самих скіфів термін «естетика» мав практичний зміст. Краса завжди є ексклюзивною. Спробую роз’ятрити уяву читача золотими нашивками, вага яких всього 0,02 грама, розміри дещо більші від людського нігтя, на яких зображено напад котячого хижака на оленя або вівцю, полювання орла на зайця, або двобій вепрів. Зафіксувати на золотій пластині напружені частини звірячих тіл, зобразити страждання жертви, передати дух часу… Хіба це не гідна подиву й захопленню майстерність? Наразі відома здебільше поціновувачам старовини скіфська звірина символіка характеризується реальними, з водночас стилізованими, згідно з художніми законами декоративності, зображеннями. Котячі хижаки, птахи, вепри, коні, зайці… Візитною карткою скіфського звіриного стилю є золоті та бронзові зображення оленів з жертовно підігнутими ногами та орнаментальними рогами. На окрему увагу заслуговують фантастичні грифони (своєрідне уособлення злих сил у вигляді напівлевів-напівптахів), котрих нерідко зображували роздираючими коней або оленів. Весь довколишній світ наші предки вважали одухотвореним. Їхнє уявлення про світоустрій знаходило відображення в повсякденній поведінці, реакції на виклики умов, часу і обставин, в образотворчому мистецтві.

    Аналогічного захвату заслуговують й зображення самих скіфів, як цілої постаті, так і в багатофігурних композиціях побуту (лікування, братання, полювання з луком або списом, хліборобство, приручення коней, доїння овець, дублення шкіри і навіть батальні сюжети). Відсутність збільшуваного скла, яке нині до послуг кожного ювеліра, не було для скіфських майстрів перешкодою в справі вдалої передачі рис обличчя, одягу, дій та настрою зображених. Нинішні дослідники старовини визнають, що скіфські ювеліри часто перевищували своїм артистизмом вироби своїх колег з Південних Балкан (Давньої Греції) та розкиданих по узбережжях Чорного, Азовського та Середземного морів колоній.

    Ще одним витвором мистецтва скіфських майстрів є бронзові котли з ніжкою та ручками (а нерідко ще й орнаментом, нащадком якого є українські вишиванки), розмір котрих сягав від мініатюрних прикрас або невеличких амулетів, які швидше всього мали магічно-сакральне призначення, до одного метра. Його призначення не обмежувалось посудом, в якому готували страву.

    Кличу заплющити очі і уявити скіфський степ. Вечір. Сонце ось-ось сховається за горизонтом, тому й не шле вже променів. Довкола багаття, в центрі якого стоїть котел, зібрались всі, крім вартових. Вдягнутий в полотняну або конопляну сорочку старійшина вислуховує звіти старших родів. Поступовий перехід від світлого часу доби до ночі спричиняє характерний відблиск золотих нашивок на його вбранні. Ряди стрімко втікаючих зайців, хижаків, що їх переслідують, оленів, де зображення самців нескладно відрізнити від самок, воїнів, котрі захищають стійбище від чужинців… Відблиски золота від язиків багаття заворожують і зачаровують. Після вечері, де зварену страву ділили між всіма, слово бере найстарший за віком. З його вуст линуть неодноразово почуті оповіді про славне минуле. Щоразу вони збагачуються новими деталями та завжди доречними висновками і повчаннями. Так жили наші предки впродовж тисячі років. Вони були господарями землі, котру спромоглися захистити від орд перського царя Дарія, не дозволили талановитому співплеміннику Анахарсісу запровадити чужинський і аморальний культ. Під оповідь найстаршого засинали найменші і наймолодші. Старші і сильніші мотивовувалися почутим. Мужнє і водночас мудре лице старійшини не видавали жодних ознак надмірного хвилювання і турботи. День минув у праці, вдале полювання та засіяні ділянки давали впевненість у неголодній зимі. Але душу ятрили думки про далеких нащадків. Чи матимуть вони пам’ять, самоусвідомлення, гідність і чи зрозуміють болі та переймання своїх предків? Чи лишаться вірними їхній боротьбі? Чи шануватимуть здобуте в кривавих сутичках і тяжкій праці? Шануватимуть кургани, в одному з яких у визначену долею днину поховають і його, чи нещадно розорють? Як поставляться до невбитих часом творінь його родичів? Потрактують несмаком і викинуть як потворний непотріб, переплавлять у цяцьку сумнівної вартості, чи таки замилуються красою?

    Українці, агов! Почуйте голос предків!

    Олесь Вахній

    Скіфське мистецтво.jpg
  4. Базована на досвіді століть і навіть тисячоліть народна мудрість «не все золото, що блищить» навчає оцінювати людей та події не за їхньою зовнішньою ознакою або барвами рекламування, а за якістю і суттю. Відразу після звалу до пекельної прірви сатанинської імперії зла (Сав’єтськаго Саюзу) воїни лукавого накинули на шию українцям тугий аркан лібералізму, злочинною суттю якого є ігнорація здорового глузду та моралі й толерація найогидніших збочень. Керуючись звірячою ненавистю до впродовж століть позбавленого власної державності українського народу, так і не усунена від владних важелів окупаційна адміністрація заходилась виховувати і формувати гідну себе самої зміну. Постала в часи формальної незалежності «політико-економічна еліта» та слугуюча їй зграя безпринципних «держслужбовців» продовжують започатковану ще москвинським царатом політику фізичного та духовного винародовлення українців. На щастя, навіть після років фізичного терору, голодоморів, силових примушень брати участь в загарбницьких війнах та нав’язуванні збоченого світогляду, серед українців залишились ті, для кого чесноти самоповаги й національної гідності не є пустопорожнім дзвоном.

    Посталий внаслідок вимог нездеградованого люду Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» (від 9 квітня 2015 року) дав чітку і недвозначну оцінку символам вбивств і людомору. Підставою для журби є той факт, що вимоги згаданого закону свідомо ігноруються. Яка різниця бюрократам постколоніальної адміністрації до болю українського народу? Царина її зацікавленості – гін за особистим зиском і славою. Причетні до неї не є першими в історії людства вцілому й України зокрема, проте усвідомлення потреби очиститись від нездорового атавізму має бути керунком в діях небайдужих і принципових патріотів.

    Згідно розповіді парубків, котрі надіслали мені світлину потоптаної червоної ганчірки з зображенням перехрещених серпа і молота, її власник не приховував ностальгійних поглядів за часами комуністичного тоталітаризму. Події відбувались в одному зі спальних районів української столиці. Спробу переконати в помилковому розумінні минулого України й дійсності москвомовний виродок потрактував втручанням у особисте життя. Я не обтяжувався уточненнями деталей виховної роботи, проте кілька зіткнень його нікчемного тіла з асфальтом позбавили бажання вдаватись до подальших проявів українофобії. Нехай не забуває, хто в Україні господар.

    Випадок, про котрий оповім нижче, відбувався на іншому континенті, в інших географічних широтах, але його головним героєм також є Українець.

    Наприкінці 90-их, після років переслідувань в часи безбожного атеїзму та втрати сподівань на позитивні зміни вже в часи формальної незалежності, родина віруючих християн вимушена була емігрувати до Сполучених Штатів. Вже в новій країні оселення і без того немала родина поповнилась хлопчиком. Осілі поза межами етнічної батьківщини українці не поспішали ассимілюватись й долучились до життя українського євангельсько-баптиського братства. Зрозуміло, що і виховання дітям родина та церква дали відповідне.

    Життя християнина не обмежується спілкуванням з однодумцями, тож безбожний світ кинув народженому вже на чужині нащадкові запорізьких козаків глумливий виклик. Знаючи, що світогляд християнина зобов’язує його до активної протидії гріху, викладач американської загальноосвітньої школи поставила вимогу синові емігрантів сісти за одну парту з трансвеститом. Відмову викладач потрактувала ознакою ксенофобії й відіслала учня до директора, аби той покарав його за «гендерну зневагу». Вислухавши пояснення героя цієї коротенької оповіді, директор викликав викладачку і поцікавився в присутності учня, чи питала вона в нього згоди змінити парту, за якою здобуває знання. З’ясувавши, що спроба пересадити є лише ініціативою самої викладачки, директор прочитав їй майже півгодинну лекцію про необхідність поважати думки і бажання народжених в Сполучених Штатах й попередив, що в майбутньому за аналогічні дії він поставить питання про доцільність її перебування на викладацькій посаді. Кількома днями пізніше, зустрівши героя оповіді в шкільному коридорі, директор загальновідомим жестом і посмішкою засвідчив власну підтримку поведінці народженого вже в Америці українця.

    Ось так. Нібито і нічого особливого. Але… Лише віра рухає горами, а сміливість і міста бере. Зло не вічне. Власними небайдужістю і принциповістю його і здолаємо.

    Олесь Вахній

    1555245555431.jpg
  5. Серія з чотирьох книжок вихід кожної з яких ставав причиною непідробної зацікавленості та наукового дискурсу в колі науковців та істориків, і про котрі наразі йтиме мова, заслуговує власною унікальністю не лише на увагу та повагу. Беручись до праці, Директор Центру Праісторичних Студій Микола Гладкий ставив перед собою за мету засвідчити тяглість історичних процесів на теренах нинішньої України. Акцентуючи увагу на скіфській тематиці (проте визнаючи і шануючи весь до- та післяскіфський період) дослідник минувшини прагне довести безперервність історичної канви нашого рідного краю від сивої давнини до нинішнього буття. Її творив один народ, котрий впродовж кількатисячолітнього історичного проміжку часу вживав різні терміни задля власного самоозначення. Докази цієї тези подаються науковому світові зокрема та загалові вцілому на сторінках видань, якими є «Золоті хвилі Скіфії», «Скіфські реліквії України», «Містерії скіфів та Знахар Еллади» та «Заповіт царя Аріанта». Викладені на сторінках світлини золотих і бронзових артефактів зачаровують своєю унікальною неперевершеністю навіть через прірву тисячоліть. Годі навіть намагатись відшукати аналоги в іменитих музеях світу. Кожна сторінка з повагою подає мистецькі предмети своєрідної поезії, котрі в свою чергу заслуговують на статус унікальних національних реліквій. Факт їхнього існування є дієвим доказом високого рівня культури наших предків, а також існування потужної і самодостатньої скіфської держави.

    Структуризація національної пам’яті є тісно пов’язаною з історичною самоідентифікацією. Справа збереження власної ідентичності окрім прагнення уникнути асиміляції криє в собі і певну ностальгійну природу. Ностальгія за славними сторінками власної минувшини сприяє постанню самоусвідомлення набагато глибшого, аніж чуттєва реальність. Кожен народ має у власній історії «золотий вік» та період стагнації. Найчастіше, саме вони є джерелом самоусвідомлення, а інформація про них передавалась від покоління до покоління в усній формі. Фіни та естонці пишаються «Калевалою», індуси «Махабхаратою» та «Рамаяною», євреї «Торою», греки «Ілліадою» та «Одісеєю. Показово, що народи минуле яких змальовано в цих сакральних творах (епосах) ними самими ніколи не ставились під сумнів. Час вимагає аби й українці нарешті ліквідували штучно створені у власній історії «білі плями», написали цілі розділи для шкільних й університетських підручників (а подані в виданнях Миколи Гладкого світлини артефактів стануть доказовою базою та ілюстративним матеріалом), й засвідчили світові доказ власної первородності на Богом даній їм землі. Зібрані автором даних праць обереги з сакральних обладунків тогочасного духовенства (жерців), магічні прикраси царів, воїнів, мисливців і землеробів є доказом практикування скіфами власних інститутів теології та мистецьких шкіл, вихованці яких створювали неперевершені шедеври.

    Значний відсоток народів мають неабиякі підстави для журби. Впродовж довгого часу події їхнього минулого фіксувались, укладались та отримували оціночні судження етнічно та духовно чужим елементом. Завойовник Галії Гай Юлій Цезар стверджував що саме він напише історію поневолених автохтонів, очільник непримиренних апачів Джеронімо (Гоякла) бідкався недолею, оскільки життя території де мешкали його співплемінники впродовж кількох століть, для оселеного після завоювання на ній люду починалось з часів колонізації вихідцями з Європи. Геродот зафіксував у власній «Історії» факт бурхливого життя в праукраїнських степах, але занотовані ним чутки й перекази вимагають реального і правдоподібного доказу. Відсутність у скіфів писемності жодним чином не є свідченням їхньої культурної відсталості. Замість ієрогліфів або літерних знаків на камінні, піщаних або гранітних плитах, глиняних або дерев’янних табличках, вони звертались до тогочасного світу та своїх нащадків власними виробами з золота та бронзи. Викладені у книзі світлини золотих нашивок (розмір деяких сягав не більше людського нігтя) були зрозумілими сучасникам, і чітко означювали соціальний статус володаря. Завдячуючи цьому, Україна часів Великої Скіфії постає перед нащадками розмальованим найсоковитішими фарбами полотном, яке наші талановиті предки наповнили несамовитими і неймовірними образами. Майстри працею яких були створені ці речі зруйнували помилкову тезу згідно якої вага й розміри виробів з дорогоцінного металу впливає і на його вартість. Шану до вміння створити золоту нашивку вага якої менше грама, на якій досить точно зображені звірі яких наші предки наділяли магічно-тотемічними властивостями, а також майстерно відлиті петлі якими вони кріпилися до полотняного одягу ніхто і ніколи не скасує.

    Справа дослідження дописемних культур вимагає вміння тверезо працювати з наявним в запасниках музеїв та отриманим в часі пошуку й систематизації матеріалом. Висновки та оцінки нерідко можуть стати сенсаційними й здатними суттєво змінити уяву про віддалене від нинішнього немалим проміжком часу. Автор наочно доводить, що мати-земля не лише зберегла, а й притаманними лише їй методами і засобами передає людству немалу кількість предметів котрі змальовують вир життя в праукраїнських степах кілька тисяч років тому. Можливо нинішній світ свідомо не бажає, а можливо і боїться (оскільки це змусить інакше поглянути на минуле людства) визнати факт існування на теренах нинішньої України в часи сивої давнини потужних культур. Світ нічого не чув і не знає про життя Піренейського півостріва шість тисячоліть тому, а на берегах Дніпра в цей час вже квітла Трипільська Культура. Аналогічно потужним доказом існування цивілізаційних осередків на праукраїнських теренах є ще не до кінця досліджені (але вже засвідченні фактом буття в минулому) культури, «ямників», «катакомбників», «сабатинівців», «зрубників», кіммерійців, сарматів. Так сталось, що доказів скіфського життя збереглось найбільше.

    Схиляючи голови в пошані праць «батька історії» Геродота та сучасних йому і пізніших літописців (від Фукідіда до Лева Диякона) маємо обов’язок уважно поставитись до збережених невблаганним в своєму плинові часом та землею доказів. А вони є набагато змістовнішими, аніж оповіді еллінських та візантійських фіксаторів подій. Геродот закарбував назву скіфської столиці (Гелон) та згадав про здійснений династом Аріантом перший в історії людства перелік населення. В часі того дійства, як доказ власної реальності, кожен скіф передав через уповноваженого на те родового вождя, або й доправив особисто по бронзовому вістрю стріли. З зібраного «матеріалу» був відлитий великих розмірів котел, що є свідченням потужних ливарних традицій. Проте ніхто з давніх істориків чомусь і словом не обмовився про золоті витвори мистецтва тотемічного «звіриного стилю». Мовчанку (а можливо і незнання) поважних істориків та літописців якраз і компенсують артефакти, частина з яких викладена на сторінках видань про які наразі йдеться. Перед читачем (так саме читачем скіфських нелітерних знаків) наші предки постають людьми мистецтва: художниками, хіміками-металознавцями (оскільки виготовлення врятованих від знищення плугами тракторів бронзових котлів, а також золотих нашивок та інших предметів вимагали відповідних знань), ливарниками, ювелірами, а також наділеними потужною фантазійною уявою естетами. Міцний каркас звіриного стилю століттями єднав у потужну спільноту та утримував непорушність і цілісність скіфської держави, а також прославляв її творців далеко за її межами.

    Український чорнозем (котрий без перебільшення можна назвати ще не відкритим для всієї цивілізації золотим Лувром) нині щедро ділиться скарбами котрі впродовж тисяч років оберігав від ненаситних поглядів байдужого до власної минувшини люду. В час, коли українці постали перед складним і незаздрісним вибором власного майбутнього і взагалі можливості подальшого існування, врятовані грунтами від руйнації часом артефакти є дієвим доказом того, що тут завжди вирувало життя. Окрім вміння тримати непорушними кордони впродовж століть і захищати Батьківщину від некликаних зайд (доречною буде згадка про невдалий похід перського царя Дарія з метою заволодіння праукраїнськими теренами) скіфи дійсно були неперевершеними майстрами. Нагодою отримати експозиційний матеріал з предметами їхнього виробництва (будь-то бронзові котли, золоті нашивки на яких як вище згадано з гідною подиву і захоплення точністю відображені риси та частини тіл звірів, псалії та зброю) пишатимуться найповажніші музеї світу.

    Під сучасну пору, українці так і не спромоглись озброїтись ідеологічним розумінням скіфської спадщини. Вища Сила, котра передала авторові артефакти з котрими небайдужий до власної минувшини читач ознайомиться на сторінках видань, є дієвим доказом того, що українцям, в жилах яких переважає скіфська кров, є чим пишатись, перейматись, і за що змагати.

    Олесь Вахній

    Заповіт царя.jpg

  6. Дякуючи люб’язно наданим редакцією «Української літературної газети» шпальтам, український читач отримав змогу довідатись про вихід у світ в 2018-му році щедро ілюстрованих світлинами оригінальних артефактів скіфської доби праць Директора Центру Українських Праісторичних Студій Миколи Гладкого. Напередодні з’яви четвертого (проте першого в 2019-му році) видання присвяченого сивій давнині українського народу, автор погодився відповісти на декілька наших запитань.


    - Пане Миколо, дозвольте нашу розмову розпочати з традиційного. Хто Ви, звідки родом?

    Вітаю всих і кожного. Розумію суть запитання. Якщо читач отримує якісний продукт, він прагне довідатись щось і про його творця. Це природньо і нормально.

    Провидіння визначило народитись мені в березні 1955-го року. Моє рідне село – Ведмеже, що на Сумщині неподалік Ромнів, розташоване на високому березі річки Роменка, яка впадає в Сулу. Якраз в тих місцях розташоване давнє скіфське городище, і цей факт дає мені підстави відчувати спорідненість з душами предків котрі жили тут тисячі, десятки і навіть сотні тисяч років тому. Почуття кровної і духовної єдності з маловідомими сторінками нашої історії було привите мені батьками. Доля розпорядилась прожити їм у вкрай тяжку епоху, тож про трагічну долю українців початку ХХ століття я знаю з їхніх вуст. В часи дитинства та юності, моє рідне село було наповнене людом. Журюсь з того, що нині воно перетворилось на малолюдний хутір, переважну більшість населення якого становлять односельці похилого віку.

    Закінчив сільську школу, а повну середню освіту й перший фах апаратника хімічного виробництва здобув в сумському технічному училищі. Певний час працював на хімічному комбінаті, спочатку згідно здобутої освіти - апаратником, потім вантажником. Доречі, за савєцькими мірками отримував непогану заробітню плату. В 1972-му був мобілізованим на службу до лав (неукраїнської ж звичайно) армії. Після служби перебрався до Києва, одружився, освоїв фах поліграфіста й відпрацював (в період з 1977-го по 1987-ий) десять років. Я не цурався фізичної праці, але завжди відчував потяг до знань. Певно це і спонукало влаштуватися у газету «Літературна Україна». Роком пізніше, вже маючи певний досвід праці на журналістській ниві, запропонував свої послуги редакції журналу «Православний Вісник», редактором якого був священник Анатолій Затовський. Близько двох років ніс послух паламаря в храмі села Требухів, що неподалік Борисполя на Київщині. За цей час разом з настоятелем і художником дієво долучився до реставрації більше двохсот квадратних метрів розпису стелі храму, котра за часів панування комуністичного атеїзму втратила свій шедевральний вигляд. Зізнаюсь, то був дуже цікавий і повчальний процес.

    Розпочата під тиском зовнішніх чинників та внутрішнього дисидентського руху горбачовська «перестройка» дарувала чимало нагод і можливостей. В 1988-му році, друзі запросили мене долучитися до підприємницької діяльності. З того часу я працюю на себе а не бюрократичний апарат, і чесно сплачую податки.

    Пробував себе в політиці. В часі з 2002-го по 2010-ий був депутатом Шевченківської районної ради в м. Києві. Пізніше був депутатом Обухівської міської ради. Брав участь в обох революціях, де знайшов для себе багато друзів. Нехай читач не сприйме це як самовихваляння, але в новорічну ніч з 2013-го на 2014-ий, більшість свічок які були розданими людям на Майдані, були придбаними й принесенеми мною. Я живу в своїй країні, серед своїх людей, і їхня доля не є для мене пустопорожнім дзвоном. 20-го лютого 2014-го року я особисто виносив з зони обстрілу поранених, кілька з них на моїх руках перейшли з цього світу в кращий. Вимушену роль свідка смерті я не забуду довіку. Страшно, коли замість того аби жити, помирає набагато молодший.

    - Виходить, що після редагування «Літературної України» літературна нива для Вас не є чимось новим і геть не знайомим?

    Так. В часі праці у видавництві, виконував обов’язки випускового редактора газети «Літературна Україна». Головним редактором на той час був Борис Петрович Рогоза. Наприкінці 80-их вже минулого століття це було досить відоме й поважне друковане видання, адже наклад сягав ста тисяч примірників, а подані в газеті матеріали викликали жваве листування читачів з редакцією.

    - Судячи з викладених у Ваших книжках світлин історичних артефактів, поданих спектральних аналізів та пояснень до ілюстрацій, тема минувшини українського народу для Вас не є якимсь хобі або просто тратою часу небідної людини. Не обтяжитесь поділитись з читачами причиною власної небайдужості до нашої історії?

    Скажу відверто, я радію і сумую водночас, коли чую, що в царині знання про історію давнього світу українці (від школяра до сивочолого професора) можуть багато розповісти про життя, науку, культуру, вірування, світогляд і війни давніх Греції, Єгипту, Індії, Ізраїлю. Знання й освіта – це добре. Але чому українці нічого не знають про життя і події часів власної, нехай і віддаленої тисячоліттями давнини? Складається враження що мої співплемінники її просто бояться, а можливо і сором’язливо цураються. Хоч вбий, але я не можу зрозуміти, чому ми боїмось визнати що трипільська культура з її дивовижними досягненням і розвитком є набагато старшою ніж більшість щойно згаданих народів та створених ними предметів побуту котрі вже довгий час експонуються в найвідоміших музеях світу? З яких причин і на догоду кому ми соромимось визнати себе нащадками скіфів? Хіба це нормально, що нікчемні спадкоємці фальшивих савєтських теорій розповідають нам антинаукові тези про «іраномовність та іранське походження» тих, хто спромігся звести помітні з багатокілометрової відстані кургани в наших краях? Тих самих, котрі і сьогодні сусідять із селами і містами наших сучасників. Хіба той факт що осілі скіфи користувались методами культивування зернових й обробки землі який започаткували трипільці за три тисячі років до них не є доказом їхньої автохтонності? Журюсь і переймаюсь з того, що нас змушують погодитись на привласнення іншими створених нашими прабатьками виробів з бронзи і золота. Сучасні українці будують свої міста в тих місцинах, де стояли городища і випасалась худоба скіфів, культивують зернові в тому самому чорноземі який вони обробляли, й оспівують не безладно насипані а мистецько створені скіфами кургани. Хтось мені зможе пояснити, чому артефакти трипільської, ямної, катакомбної, сабатинівської, кіммерійської, скіфської і сарматської культур нахабно привласнюються іншими? Доля дарувала мені нагоду отримати створені нашими предками реліквії. Знання власної історії є надійним підмурівком в свідомості кожного народу. Я просто не мав і не маю права мовчати. Тому і виклав для сучасників та наступних поколінь зібраний матеріал в своїх книгах.


    - Гаразд. Дозвольте від загального (певно що вкрай важливого і першочергового) перейти до конкретики. Спочатку про Ваші видання 2018-го року, а саме «Золоті хвилі Скіфії», «Скіфські реліквії України», й «Містерії скіфів та Знахар Еллади».

    Будь-яка праця з часом дає результат. Наслідком власних копітких досліджень та пошуку історичних артефактів, станом справ на початок 2018-го року я став власником дивних та унікальних речей побуту і вжитку наших предків від часів Трипілля до періоду сарматів. Тішусь з того, що вік переважної більшості відшуканих та акумульованих реліквій нашого народу сягає понад 2500 років. Стверджую, вона вражала кожного хто бачив. Так сталось, (зізнаюсь і не каюсь в тім що геть не випадково) але скіфський матеріал був найчисельнішим. Я не мав права а тим паче бажання утаємничувати ці скарби від мого народу зокрема і людства в цілому. Вважаю, що вони не повинні бути схованими у приватних збірках або вологих підвалах музеїв. Таким чином і дійшов висновку потреби поділитись зібраним скарбом з загалом. Моє перше видання, «Золоті хвилі Скіфії» відразу було поміченим в колі небайдужого до власної минувшини люду. Перегляд статті-рецензії на неї в мережі Інтернет лише впродовж першої доби сягнув кількох тисяч.

    Другу книгу я свідомо нарік «Скіфські реліквії України». У кожного народу є власні святині. В Відні зберігається наконечник списа Лонгіна, яким римський легіонер вразив Ісуса розіп’ятого на хресті, греки пишаються й обожнюють філософію й театр античних часів, а італійці на кожному кроці нагадують про полишений для людства юридичний і правовий спадок Римської імперії. Але хіба предки сучасних українців не жили в той час? Постає логічне запитання: де докази їхнього існування? Земля щороку вилонює з своїх надр сакральні предмети, то чому ми не переймаємось тим, аби надати їм статусу реліквій? Запевняю, ці речі нічим не поступаються у вартості шумерським, карфагенським, давньогрецьким або римським. Щире і непідробне прагнення усунути цю несправедливість (а саме відновлення втраченого зв’язку з власним минулим) зобов’язувало мене не соромитись називати речі власними іменами. Кожен хто візьме плід моїх старань до рук, побачить фахово зроблені світлини скіфських котлів, кінської збруї, зброї (кинджали, мечі-акінаки), прикрас, предметів побуту і вжитку.

    Третя книга «Містерії скіфів та Знахар Еллади» зумисне виконана в іконописному стилі. Запевняю, донині ніхто з дослідників не подавав загалові історичний матеріал в такій формі. Династичні директори Ленінградського а нині Петербургського Ермітажу, батько й син Піотровські, зробили кілька альбомів, але викладений ними матеріал подавався у вкрай примітивній формі. Блиск золота і не більше. В своїй книжці я задіяв зовсім іншу методу подачі матеріалу. Найголовнішим в ній є систематизація предметів: окремо одна від одної серії вилитих з золота та бронзи оленів, лосів, котячих хижаків, грифонів, риб, зайців, птахів, дивовижних поєднань птахів з рибами або звірами. Розміри частини з них не перебільшують людський ніготь. Стверджую: все це знайдено в Україні. На цій землі та з її надр вони і були створеними. Кожен викладений предмет отримав належне пошанування на сторінках моїх видань. Не меншої пошани отримали і бронзові вироби. Окрім світлин, котрі дають можливість детально розглянути кожну річ, в книзі вказано місце їх знахідки, спектральний аналіз, розміри та інші характеристики. Тексти, зокрема і згадані сентенції Знахаря-Анахарсіса, подані трьома мовами. Українською, англійської, і грецькою. Остання є свідченням пошани до країни яка ввела його у сонм семи мудреці Еллади.

    - Впродовж довгого часу розмови про історію України обмежувались згадками про період Русі та козаччини. Судячи з Ваших видань, Ви даєте змогу завітати в наше минуле вік якого сягає до трьох тисяч років та глибше.

    Кличу не боятись прирівняти боротьбу за пам’ять (а разом з нею і гідність) народу до військових ударів. Погляньмо як елліни змагали за власну ідентичність й право бути господарем на власній землі. Після перемог над загарбниками, греки на чолі з Олександром Македонським завоювали більшу частину відомого їм світу. Євреї не соромляться проявляти власний характер і їхня присутність в багатьох царинах суспільного життя і нині є вкрай помітною. За аналогічну присутність в пам’яті нащадків змагались давні індуси та китайці. А в нас окрім шани Степанові Бандері (але цій постаті на історичній арені менше ста років) та історичному вибору князя Володимира (тут трохи більше тисячі) виходить нічого немає. Ніколи не повірю, що українці не мають власної, також славної і героїчної історії. Кількасотлітнє перебування в зоні прикордоння з Диким Полем, а як наслідок і нескінченні походи східних завойовників (гунів, монголо-татар, печенігів, половців) сприяло витрушуванню з пам’яті знань про минуле власних предків. Знання про ті часи цілеспрямовано нищать і нині, оскільки ми стоїмо на перетині Азії та Європи. Лишені в пам’яті періоди Хрещення Руси та козаччини є більш близькими історично, оскільки були закарбованими не одним літописцем. Цим треба пишатись, але це жодним чином не повинно позбавити нас знань про більш давні часи.

    Вища Сила нині дає нам можливість пізнати події набагато давніші.Чи відомо читачеві, що наші сучасники майже щодня дістають з землі скіфські артефакти?В Україні тридцять чотири мільйона гектар орної землі. Її щороку двічі обробляють сільськогосподарським реманентом з потужними плугами, й в часі оранки підіймають на поверхню все, що вона зберігала в собі впродовж тисячоліть. Від майже мікроскопічних нашивок на одяг, до котлів кількадесяткілограмової ваги. Скільки таких артефактів донині заховано в українському чорноземі? Прикро, але держава не виділяє належних коштів для порятунку цього матеріалу. Руйнівні процеси здійснюються внаслідок застосування хімічних добрив, а ми цього виходить просто не помічаємо. Хіба можна зневажати так докази власної первородності на цій землі?

    - Споглядаючи за Вами довелось завважити, що впродовж року, окрім давніх друзів Ви цілеспрямовано ширили власні книги в музеях, книгозбірнях, серед посадовців й народних обранців, вчених та діячів культури. Що це? Своєрідна проповідь нашої історії?

    - З новинарних сайтів довідуюсь про здійснення розкопок скіфських курганів в Сибіру та Північному Казахстані вченими з Німеччини і Франції. Куди поділись знайдені в часі досліджень матеріали? Вони не поповнили регіональні музеї. Їх вивезли до архівів Західної Європи. Чому? Нехай відповідь на це питання шукають окрадені таким чином москвини й казахи. Можливо західноєвропейські ідеологи новітніх або оновлених ідеологій створюють щось на зразок «Аненербе», проте я прагну аби мій народ не почувався приблудою на власній землі. Навіть в умовах відсутності належного фінансування з боку держави, я прагну не стояти осторонь в справі пізнання та збереження пам’яті минулого українців.

    Чим сьогодні переймаються мільйони моїх співплемінників? Заробітком, гоном за кар’єрою і зовнішнім багатством, пошуком зиску й слави. Це ненормальний стан речей, і наслідки потурання йому будуть трагічними. Головною ж метою моїх досліджень є вивчення духовних сторін буття наших предків. Геродот зобразив їх воїнами, але це не відображає їх в цілому. Для того аби створити зібрані і подані мною в книгах предмети, потрібні були хист художника, металознавця, ливарника, ювеліра. Співавтор моєї третьої книги «Містерії скіфів та Знахар Еллади» Катерина Сідіропуло переконала мене подати читачам і філософське розуміння скіфами довколишнього світу. Нехай вони були написані грецькою мовою, але це плід нашого інтелекту.

    - Пане Миколо! Впродовж минулого, двадцятого століття, про етнічну та культурну спадкоємність народів (зокрема і скіфів) котрі жили на нашій землі кілька тисяч років тому, відверто сказати наважився лише Борис Мозолевський. В часи бездержавності українського народу на цю тему було накладено суворе табу. І ось… Невже нарешті ми усунули цю штучну прірву і дочекались нагоди доторкнутись до зумисне замовчуваної минувшини?

    - Я не вільний давати оцінку самому собі. Нехай про результат моєї праці скаже читач. Впевнений, що після ознайомлення з наданими мною світлинами артефактів, читач спробує хоч би й подумки уявити себе скіфом котрий точить меч-акінак точилом верхівка якого прикрашена золотим окуттям з витиснутими на ньому зображеннями котячих хижаків. Або подумки приміряє на себе сорочку з золотими прикрасами «звіриного стилю».

    Впродовж кількох століть, скіфи були сусідами грецьких колоній, і попри спроможність автохтонів протиставляти прибульцям власні хист та досягнення, взаємовплив культур таки відбувався. Оскільки українці грецьку історію знають краще ніж власну, вимушений буду послатись на міфологію котра нам відома краще ніж рідна. На ув’язнену власним батьком Данаю Зевс зійшов у вигляді золотого дощу, і тим запліднив її Персеєм. Народженню останнього чинив всебічний спротив батько Данаї Акрісій, котрий був уособленням зла й несправедливості. Небажаний рідним дідом Персей не лише вижив, а й виконав заповіджену йому пророками місію. Його руками вищі сили очистили планету від свавілля плазунки Горгони та безчесного тирана Акрісія, й розпочали процес прогресивних змін античного світу. Можливо поданий в моїх книжках матеріал також є своєрідним довгоочікуваним дощем який зрештою започаткує довгоочікувані зміни в бік покращення і вдосконалення. Буду дуже втішеним, якщо завдяки донесеним мною до загалу артефактам постане наш, український Персей, котрий відрубає голови плюндраторам нашої історії. Незнання власних коренів є причиною нинішнього блукання манівцями. Час покласти цьому ненормальному стану речей край.

    - Дозвольте на хвилинку відійти від літератури і Ваших видань. Що Ви маєте на увазі говорячи про скіфську культуру?

    Геродот залишив світові лише загальну звістку, але кличу не поспішати довіряти йому бездумно. Багато чого з написаного він не бачив на власні очі, а лише чув. Науковці нарекли період панування скіфів в проукраїнських степах (хоча ареол їх розселення сягав від Дністра до Байкалу) «цивілізацією звіриного стилю». Тут шанувався олень, який був провідником душ померлих у потойбіччя, а вилиті з золота і бронзи котячі хижаки, вепри, грифони могли бути оберегами. Скіфи вдало поєднували явний світ з уявним. Отримавши висновки тих, хто здійснював спектральний аналіз скіфських виробів, доведеться шанувати не лише історика котрий знайшов у своїх сувоях місце для наших предків. Скіфський котел містив в своєму складі не лише мідь, а й іридій, осьмій. Останні належать до числа дорогоцінних металів. Цікавими є й мікроелементи (родій, рутеній) котрі входять до складу усіх котлів. Завдяки їм, з’являється змога встановити регіон видобутку руди (себто сировини) з якої ці котли відливались. Для будь-якого історика це є набагато більшою інформацією, аніж просто згадки. Про наших давніх майстрів котрі створювали золоті або бронзові вироби ми не знайдемо згадки в Луврі або Британській Енциклопедії, але художню вартість цих речей тяжко навіть оцінити. Достатньо лише згадати, що найціннішим виробом з золота в світі є знайдена Борисом Мозолевським в 1971-му році скіфська пектораль. Її вартість безліч мільйонів доларів, але хіба можна конвертувати в грошовий еквівалент речі котрі є доказом нашої автохтонності на цій землі?


    Наші недоброзичливці зумисне ширять побрехеньку згідно якої практиковані скіфами в побуті вироби створювались грецькими майстрами. Хочу спростувати цю астрономічно далеку від дійсності тезу. Грецькі колонії були розташованими на чорноморському і азовському узбережжях. Яким чином греки могли б виготовляти таку велику кількість виробів й збувати їх не завжди дружнім скіфам в геть не близьких регіонах? Де Причорномор’я і де моя рідна Сумщина? Скіфи мали власні висловлюючись сучасною мовою ювелірні центри де майстри створювали ще не оцінені належним чином світом шедеври.

    - Пане Миколо, а де і з чого Ви черпаєте наснагу для здійснення свого задуму?

    Ми сприймаємо як норму, коли людина знає ім’я батьків та місце народження (себто походження з конкретного регіону). Але здорову людину ніколи не лишить байдужим потяг до знань часово віддалених глибин власної історії. Я згадав про свою малу батьківщину, про своє рідне село. Геть всі мої односельчани були блакитноокими. А довкола збереглись величні скіфські кургани. Які підстави заперечувати кровну єдність тих хто їх створив з тими хто з діда-прадіда живе в моєму рідному Ведмежому, сусідніх і не сусідніх селах? Українці жили на цій землі споконвіку.

    Шлях з Києва до рідного села пролягає через Ромни. Поблизу цього славного козацького міста є заповідна місцина, на якій розташовані села Басівка та Великі Будки. Це подивугідне плато, на якому ще й досі збереглись більше десятка величних курганів. Дослідження свідчать що там свого часу було розташоване одне з скіфських городищ. Єгиптяни отримують мільйони продаючи туристичні мандрівки на плато Гіза (яке доречі на державному рівні проголосили національним надбанням), де туристи вражаються рештками пірамід. Уявіть собі не кам’яні піраміди, а більш ніж десятиметрової висоти кургани котрі є свідками слави наших предків, і котрі нашими предками були створеними. Ось тут і заряджаюсь позитивною енергетикою.


    - Нехай читач не сприйме це запитання як рекламу. Кілька слів про книжку яка найближчим часом з’явиться у світ.

    Під сучасну пору, бачу здоровий потяг сучасних українців до пізнання свого минулого, то чому б його не підтримати і не підживити? Наразі, працюю над двома книжками водночас. Планую дещо змінене і суттєво доповнене перевидання своєї третьої книги. Якщо в «Містерії скіфів та Знахар Еллади» увага акцентувалась на п’ятидесяти філософських сентенціях Знахаря-Анахарсіса, а ілюстративний матеріал був лише доповненням, то нині планую звернути увагу саме на вироби скіфських майстрів, котрі в сучасній науці отримали назву «звіриний стиль». Запевняю, вони гідні уваги, подиву і захопленню водночас. Паралельно, здійснюю працю над книжкою «Заповіт царя Аріанта» котру присвячую скіфським бронзовим котлам. Їх в моїй книзі буде три десятка. В скіфській культурі, котел не обмежувався лише роллю посуду в якому готувався харч. Його використовували і в сакральних дійствах. Згадуючи ж в назві царя Аріанта, прагну в сьогоднішній український соціум імплантувати постать скіфського династа, котрий турбуючись долею своїх підлеглих уславився першим в світі підрахунком підвладного йому народу. Нинішні ж можновладці всіляко ухиляються від здійснення аналогічного вчинку.


    - В одній з назв Вашої книжки присутній термін «містерії». Як вважаєте, чи матимуть якийсь містерійний вплив на українських письменників Ваші книжки? Можливо вони надихнуть когось на створення якісного художнього твору?

    За кілька днів до нашої розмови (початок жовтня 2019- примітка редактора) разом з Головою Національної Спілки Письменників України Михайлом Сидоржевським, істориком Сергієм Червінським який має талант живої, сценічної популяризації нашої історії, очільником молодечої філії політичної партії «Свобода» Русланом Андрійко та ще кількома громадськими активістами, на запрошення депутата Сумської обласної ради Вікторії Мурич я відвідав рідну Роменщину і самі вже згадані Ромни. В місцевому історичному музеї була зорганізовано зустріч з моїми земляками. Зібрались близько сотні роменчан: представники місцевої інтелігенції, студенти, посадовці, письменники, історики, депутати. Запевняю, всі, від школярів до заступника міського голови слухали наші виступи, і багато хто отримали мою книжку з дарчим підписом. Впевнений, почуте і побачене закарбувалось в їхній пам’яті надовго. Ця сотня роменчан (хто вперше але більшість ні) почули про історію тієї місцини де мешкають. Одна справа бачити розриті кургани висота яких і нині сягає дванадцять метрів, але які належно не охороняються державою хоч і заслуговують на це, і зовсім інша бачити на сторінках моєї книжки світлини артефактів, й дізнатись що частина з них зібрана саме довкола їхнього міста. Хіба таке може лишити людину байдужою?

    Творча людина є набагато вразливішою пересічного громадянина. Художник, письменник, режисер і навіть композитор яким побачене і почуте запало в душу, обов’язково шукатимуть нагоди поділитись цим з загалом.

    Наша глибинна історія мало присутня в широкому і медійному просторі. Археологи безумовно попрацювали в цьому напрямку. Взяти хоча б Бориса Мозолевського. Він знайшов немалу кількість артефактів. Значний відсоток експонатів «Золотої Палати» в музеї-заповіднику Києво-Печерська Лавра складається саме зі знайдених ним в часі розкопок предметів.

    Дійсно, є проблема малої уваги нинішніх митців літературної та дослідницької нив до нашої справжньої, а не надуманої прадавньої історії. Згадані мною посульські кургани поблизу Ромнів (котрі ще чекають свого належного пошанування) були розкопаними наприкінці ХІХ століття. Де знайдені в них предмети, де опис розкопок? Ще до подій які прийнято називати Лютневою і Жовтневою революціями публікувались історичні дослідження присвячені саме скіфам, і в часи УНР вони видавались українською мовою. І що? Яка доля знайдених в часі тих розкопок історичних артефактів? Де вони нині? В кращому разі в музейних колекціях Москви й Петербурга де про їх реальне місце знахідки знають лише одиниці. Чому світ нічого не знає про самодостатню і потужну культуру котра впродовж століть не просто існувала, а маючи власні мірила чеснот ушляхетнювала приналежних до неї? Обов’язком нинішніх письменників є усунення цього недоліку. Світ повинен знати про скіфів й українців не з романів про Конана-Варвара. Скільком українцям відомий той факт, що перший, зафіксований давньогрецьким істориком Геродотом перепис населення відбувся саме в праукраїнських степах? Хіба це не сюжет для захоплюючої дух повісті або кінофільму? Мусимо зрозуміти, що знання реальної власної історії є чинником духовної мотивації. Кличу не боятись досліджувати і писати про події на теренах нинішньої України за часів Троянської війни, або про похід скіфів в Передню Азію. В своїх книгах я подаю історичний матеріал який є доказом існування на нашій землі потужної культури. Сподіваюсь, небайдужі до минулого знайдуть в поданому мною матеріалі натхнення.

    Не сприйміть як самовихваляння про що оповім нижче. Нещодавно мав зустріч з режисером Ігорем Піддубним. Нині він працює над документальним фільмом про нашого філософа Григорія Сковороду. Так ось, моя остання книжка «Містерії скіфів та Знахар Еллади» вже надихнула його внести певні коригування стосовно поглиблення історії філософської школи України до часів Знахаря-Анахарсіса. Відомий всьому світові давньогрецький філософ Анахарсіс (я зумисне в назві своєї книги подаю його ім’я в слов’янській транскрипції Знахар) був скіфом за походженням. Уявіть собі що цей чоловік розмовляв із Солоном грецькою мовою з акцентом, але здобув серед визначних філософів того часу шану і визнання. Чому ми повинні відмовлятись від нього, його гострого розуму та створених ним сентенцій (думок-порад) на користь греків? Визнання й належне вшанування поглиблює факт існування філософів серед наших предків на дві з половиною тисячі років. Трагічна доля українця Миколи Гоголя чимось нагадує і життєвий шлях Знахаря-Анахарсіса. Талановиті, наділені Творцем любов’ю до рідної землі, але вимушені обставинами реалізовувати власні таланти на чужині.

    Зізнаюсь читачам в тім, що намагаюсь гуртувати довкола себе однодумців з числа письменників і вчених. Разом з ними готую до видання ще одну книжку, в якій йдеться про скіфську державність. Скіфія в часи свого розквіту мала десять ознак самостійної і самодостатньої держави, однією з яких є наявність династичного монарха. Тому кличу не соромитись долучатись до праці на цій ниві.

    - Пане Миколо, ми традиційним питанням розпочали нашу розмову, дозвольте не порушуючи традиції і закінчити. Ваші побажання читачам «Української літературної газети».

    - Не хочу виходити з контексту нашої розмови. Досліджуйте і пізнавайте власне минуле. Знайте і пишайтесь ним. А найголовніше – помножуйте новітніми публіцистичними шедеврами.

    Розмовляв – Олесь Вахній
  7. 8.JPG Цьогорічний, вже двадцять перший згідно літочислення від року свого постання театральний фестиваль «Мельпомена Таврії - 2019», як і очікувалось та передбачалось не лише невтомними на ниві театрального мистецтва організаторами та посвяченими в тяжкий процес підготування колегами, став черговим поважним та вагомим культурно-мистецьким дійством. Реальна вартість фестивалю не обмежується загальноукраїнським масштабом. Подія без перебільшення європейської ваги. Показово, що безпосередньо театральній частині фестивалю передувала міжнародна науково-практична конференція «Культурна дипломатія в контексті сучасної європейської та вітчизняної драматургії». Сам захід відбувся 16-го травня в стінах Херсонського державного університету. Драматурги, перекладачі і мистецтвознавці з України, Португалії, Туреччини та Грузії презентували міжнародний проект португальського і херсонського театрів, зорганізували для студентів і викладачів незабутній майстер-клас, ділились досвідом, набували його і шукали шляхи подолання викликів обставин, умов і часу.Особливу увагу викликала звістка про проект португальського режисера Руї Мадейра, котрий найближчим часом розпочне готувати до постановки на сцені херсонського театру п’єсу «Легенда про Педро та Інеш».

    Відкриття помітного в культурно-мистецькому житті дійства відбулось 17-го травня в Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша. Згідно наданої присутнім журналістам та культурознавцям багаторічним директором та невтомним організатором фестивалю Народним артистом України Олександром Книгою інформації, в його часі глядачі матимуть нагоду побачити виступи 36-ти театральних колективів з Румунії, Грузії, Ізраїлю, Білорусі, Польщі, Молдови, Туреччини, Азербайджану, Литви, Вірменії та України. З вуст головних режисерів та сценаристів-постановників присутнім була донесена теза, що жодна політична перипетія (а їх в нинішній Україні більше, ніж достатньо) не повинна стати на шляху поступу українців. Виступи промовців скрасились креативною кінцівкою конференції, в часі якої присутні на ній, а згодом і глядачі театру насолодились малюнками, ескізними проектами до вистав та ескізами театральних костюмів сценографа Київського театру ім. Івана Франка Андрія Александровича-Дочевського.

    12.JPG Вибір Месхетинського (Ахалцихського) професійного драматичного театру, (Грузія) виставою якого було відкрито театральну (себто найголовнішу) частину фестивалю, не був випадковим. Приналежна до української класики п’єса Івана Франка «Украдене щастя» вкотре по-справжньому змусила пережити незаздрісну долю героїв. Акторська вправність помножившись на талант литовського режисера Лінас-МаріюсЗайкаускаса, мінімум декорацій, а з позасценового озвучення лише гавкіт собак та містерійні українські пісні і мелодії,зворушувала глядачів до сліз. Долучились до участі в спектаклі й чотири вокалістки театру ім. М.Куліша. Режисер наполягав аби автентика линула до слухачів голосами автохтонів. Зрозуміти трагічну долю жінки (Анни), котру обманним шляхом рідні брати змусили вийти заміж за нехай і доброго, проте нелюбого чоловіка (Миколу), зануритись в біль чоловіка, котрий, розуміючи душевний стан своєї дружини, змушений пробачати їй холодність, й водночас, задля того, аби прогодувати себе і її, вимушений тяжко працювати, зрештою, набратись сил хоч і не схвалювати, проте з належним співчуттям поставитись до незаздрісної долі парубка (Михайла), якого силоміць відіслали до війська… Двобій кохання з обов’язком. Буття засвідчило: зруйновані долі не мають майбутнього. Велич Івана Франка якраз і полягає у вмінні донести, що поневолений і бездержавний народ приречений борсатись в трагічних тенетах гону за особистим зиском, втрати любові до ближнього та вимушеного виживання.

    Впродовж фестивального тижня (з 17-го по 25-те травня) мешканці Херсону та чималий десант закоханого в театр люду зі всієї України отримали нагоду переглянути 38 вистав. До речі, про щойно згаданих гостей міста. Прибулих зі Львова, Одеси, Харкова, Миколаєва, Полтави і, звичайно ж, Києва саме для перегляду конкретних сценічних постановок, рівно як і шукачів естетичної насолоди від гри акторів випадало зустрічати щодня і неодноразово. В ці дні, недоброзичливо налаштований стосовно української державності люд вчергове отримав гучного і дзвінкого ляпаса. Україна не пасе задніх в царині збереження та поширення культури.

    Сергій Михайловський.jpg Як і в попередні роки, організатори фестивалю не обмежились стінами Херсонського драмтеатру. Були задіяні й інші локації, а частина вистав відбувались просто відкритого неба. 19-го травня, акторами вже згаданого Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша біля стін новопосталого, а тому і геть (сподіваюсь що поки-що) не історичного храму Святої Трійці було подано на суд глядачів моновиставу «Юда» (режисер Сергій Павлюк, Юда – заслужений артист України Сергій Михайловський) за мотивами поеми Лесі Українки «На полі крови». Світлий час доби жодним чином не псував світлові ефекти, а гра актора (скрашений емоційністю монолог гончара) не лишала байдужими навіть випадкових глядачів.Дієвий доказ доречності і подальшого розвитку практики співпраці діячів мистецтва й духовенства. Ніхто, окрім них, не поверне українцям нищену в часи комуністичного атеїзму духовність. Хіба це не підстава для низького вклону і подяки?

    Олесь Вахній
  8. v Glyxovi z Wevchenkom.jpg Певно, лише один перелік наукових праць, присвячених вивченню літературної та художньої спадщини Т. Шевченка, становитиме поважне кількатомне видання. Бібліографічні покажчики літератури налічують близько двадцяти тисяч праць найрізноманітніших жанрів, нерідко протилежних за висновками (але однозначно, що переважно схвальних) оцінок, й безліч трактувань. Дійсно, геній Тараса Шевченка беззаперечний. Гармонійно поєднані в ньому потяг до знань з нелицемірною християнською любов’ю до ближнього та титанічна праця над помноженням закладених Творцем талантів, зробили з народженого кріпаком будителя занедбаної гідності українського народу. Донедавна його намагалися загнати в рамки атеїста, революціонера-демократа, гуманіста, борця з царатом, інтернаціоналіста (бачте, товаришував з поляками, казахами, а у засланні з росіянами, ще й намалював портрет афро-американця), зробити антиклерикалом й однодумцем таких шовіністів, як лихої пам’яті Віссаріон Бєлінський. Упереджене трактування його поглядів було і залишається далеким від реальності, а згадка про пашталакання новітньої бузини не заслуговує навіть на місце на сторінках шанованих видань.

    Духовні та культурні надбання нації зміцнюють її й не дозволяють зникнути або перетворитись на погній для інших. Певно саме тому наїздники й поневолювачі переписують й каструють історію поневолених. Не оминуля ця «ревізія» й Шевченка. Об’єктивні історики та біографи вже давно усвідомили той факт, що повновартісне дослідження життєвого шляху або окремих подій неможливе без вивчення тогочасних соціальних, політичних, економічних й культурних умов. Без знання цих важливих деталей неможливо зробити належні висновки й зрозуміти, що саме спонукало до тих чи інших вчинків. Ігнорування (байдуже, свідоме воно, чи ні) призводить до викривленого сприйняття.

    Навіть поверхове ознайомлення з творчістю Шевченка подарує нагоду звернути увагу на той факт, що автор досить-таки часто і в найрізноманітнішій формі звертався до Всевишнього: заклики, молитви, прохання, іноді навіть обурення (саме на останні найчастіше посилалися «дослідники-шевченкознавці» часів московсько-комуністичної окупації, поспішаючи з висновками далекими від дійсності), проте факт значного відсотку віршів і поем побудованих на сюжетах зі Старого і Нового Заповітів є показовим. Старозаповітну тематику становлять переважно переспіви псалмів та своєрідне викладення подій, згадуваних у «Біблії». Перша спроба переспіву датується кінцем грудня 1845 р. На той час Шевченко вже був зрілим й сформованим поетом, мав цілком стійкі й визначені погляди та переконання. Перебуваючи в селі В’юнища (неподалік Переяслава на Київщині), Шевченко написав цикл «Псалми Давидові». Термін «псалом» (або «псальма») грецького походження, й означає піснеспів. Збірник псалмів - «Псалтир», успадкував назву від струнного інструменту «псалтеріон», котрий нагадує гуслі або арфу, і під акомпонімент котрих псалмоспівці ділились з народом покладеними на душу Творцем роздумами та почуттями. Однозначно, що за життя автори та виконавці псалмів були людьми шанованими, адже дар пророків давався обраним. Одним з них був і цар Давид. Тематично псалми поділяються на декілька груп:

    1)благальні (котрі в свою чергу поділяються на особисті й всенародні),

    2)подячні (також особисті та всенародні),

    3)псалми, котрі мають на меті розбудити й укріпити довіру до Божої опіки,

    4)царські (їх в свою чергу промовляв сам цар, або народ молився ними за царя),

    5)псалми-гімни Сіонові (як Божій оселі)

    6)псалми-моління

    7)процесійні гімни (співані в часі обрядів на прославу Бога-царя)

    8)псалми історично-повчального змісту та суті

    Постановами перших Вселенських Соборів, було канонізовано всього 150 псалмів (хоча, певна річ, їх було суттєво більше). Оскільки значний відсоток з них були складені царем Давидом, з часом його ім'я стало об'єднавчою назвою для всіх решти. Перш ніж дослідити ті, за переспів котрих взявся Шевченко, дозволю собі процитувати один з коментарів-пояснень часів панування комуністично-атеїстичної диктатури: «Т.Шевченко звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революційної боротьби. Релігійна форма псалмів давала можливість втілити в них думки, які суворо переслідувала цензура». Що тут скажеш? Нехай ця брехня залишиться на совісті Олеся Гончара (автора виданої в часи бездержавності передмови до «Кобзаря»).

    Період, коли Т. Шевченко вперше вдався до спроби викласти (переспівати) кілька псалмів побутовою на той час українською мовою, був досить загрозливим для його життя. Він тяжко хворів, а деякі лікарі запевняли, що жити йому лишилося зовсім небагато. Доречі, кількома днями пізніше (покінчивши з циклом «Псалми Давидові») Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт». Закономірно, що людина, яка очікує переходу в світ інший, починає згадувати пройдений життєвий шлях, давати оцінки вчинкам й подумки дедалі частіше звертатися до Господа. Однозначно що в той період Шевченко щодня читав «Біблію» (що зайвий раз свідчить про його побожність). Взявши до рук «Святе Письмо» й «Кобзар», звіривши тексти, ми не знайдемо жодних відхилень від першоджерела. Отже, в цьому випадку ми маємо справу зі звичайнісіньким переспівом, і ні з чим іншим.

    Цикл «Псалми Давидові» складається з десяти віршів. Найбільше серед них псалмів повчального характеру. Це пс.1, 52, 81, 93. Далі — псалми благальні 12, 43, 52, по одному псалму-молінню 132, гімн Сіонові як Божій Оселі 136, та гімн на вославу Господа 149. Нам не дано (та й навіщо?) проникати в найпотаємніші закутки душі, й дізнаватись, що саме спонукало Шевченка вибрати для переспіву саме ці псалми, а не якісь інші, проте форма й зміст засвідчують: вони дійсно є переспівом, і ні чим іншим.

    Згодом Шевченко повертався до постаті царя Давида в поемі «Царі». Ось тут дійсно, реально відшукати закамуфльований протест проти тогочасного самодержавства. На кількох описаних у «Старому Заповіті» подіях (котрі трапились з Давидом за часів його царювання) Шевченко стверджує, що зосередження необмеженої влади в одних руках загрожує зловживанням становищем, й нерідко штовхає на гріховні вчинки.Давидові впала в око Версавія, дружина воїна Урії. Він звабив її, а довідавшись, що та вагітна від нього, дав підлеглим вказівку, аби ті доклали зусиль до загибелі Урії. Закономірно що «…вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господові» (Самуїла ІІ;11,27). За гріх Давид жорстоко поплатився. Відомо, що атеїсти використовували кілька розділів з поеми «Царі», аби виставити Шевченка у вигідному для себе світлі, але віруючі не знайдуть у творі навіть натяку на зневагу до Господа. Аналогічною за тематикою до «Царів» є й поема «Саул». Йдеться про першого ізраїльського царя Саула, який жив у ХІст. до н.е. З «Біблії» знаємо, що давні євреї, впавши в гріх самовпевненості та гордині, звернулися до пророка Самуїла, аби той настановив над ними царя. Самуїл молитовно звернувся до Господа й отримав відповідь: «Слухай голос народу в усьому, що вони тобі скажуть: то не тебе вони відкинули, ні, вони мене відкинули, щоб я не царював над ними» (Самуїл І;8:7). Господь попереджав через Самуїла євреїв, що цар, якого він настановить, буде жорстоким, бездушним, жадібним, підлим і войовничим. Попри попередження та пророкування Самуїла, євреї стояли на своєму. І «Господь же сказав до Самуїла: «Вволь їхню волю, настав царя над ними». (Самуїла І;8:22). Пророк Самуїл, з-поміж веніяминян (одне з колін Ізраїлевих) за вказівкою Господа обрав молодого вродливого хлопця на ім’я Саул і помазав його. Попри подаровану Господом благодать, Саул «не ходив його стежками», а продовжував грішити і чинити зло. За це Творець відвернувся від нього. Життєвий шлях Саула для багатьох є повчальним. По-перше, євреї, просячи настановити над ними царя, чинили це за прикладом сусідніх народів, для котрих проголошувати царів богами та тесати на їхню честь боввани в ті часи було нормою. Господь засуджує євреїв за відмову віддавати йому належне, і як кару посилає їм жорстокого царя. По-друге, на прикладі Саула Господь вчить, що Він милує, але й карає. Зухвале ігнорування Саулом Божих Заповідей призвело його до божевілля. Гадаю, Шевченко свідомо звернувся саме до образу царя Саула. Тогочасні досить-таки поширені серед забитого селянства мрії та легенди про «доброго царя» суттєво перешкоджали як національному визволенню, так і правильному сприйняттю даної людству Творцем правди.

    Рівно через 12 років після створення поеми «Царі» Шевченко ще раз звернувся до «Псалмів» царя Давида. Змальовуючи в поемі «Неофіти» юнака, котрого за щиру й непохитну віру в правдивого Бога Живого закутим у кайдани везуть на страту, автор вкладає в його вуста згадуваний раніше 149-й псалом. Але тут він набуває цілком іншого, ніж у циклі «Псалми Давидові», змісту. В данім разі він сприймається і як молитва, і як гімн Господу, і як свідчення впевненості юнака в істинності шляху пізнання Бога. Згодом з-під пера національного пророка народиться знамените «Подражаніє 11-му псалму». Тут доречною буде згадка, що переважна більшість біблійної тематики Шевченка написана незадовго (буквально за три роки) до смерті. Це також переспів, де йдеться про віру в щиру любов Творця до своїх творінь й впевненість, що Він не залишить їх в біді, прийде і захистить від беззаконня.

    Окрім переспіву псалмів, авторство яких приписують Давидові, Шевченко вдавався до переспіву й інших пророків. Такими є «подражаніє» (хоча знову ж таки, якщо взяти до рук першоджерело, то ми переконаємося, що це таки переспів) пророків Ісаї «Глава 35» та Єзикиїла. Дійсним «подражанієм» (себто використанням чогось як основи), є переспів 14-го розділу з пророкування пророка Осії. Останній у своїх промовах засуджував євреїв, які відступилися від правдивого Бога. Він не боявся картати за ідолопоклонство, зневагу до народних традицій, викривав грішне життя і мас, і самопроголошеної еліти. Тут вперше автор вдається до заміни образу стародавнього Ізраїлю тогочасним образом України. Щиро переймаючись безрадісним буттям Батьківщини, автор вказує на причини занепаду: «…безчестіє і зрада, і криводушіє огнем». Шевченко застерігає українців від проявів зневаги супроти України, оскільки за ці вчинки винних «розпнуть, розірвуть, рознесуть». За основу пророкування Осія взяв стародавню молитву. Будь-яке звернення до Творця закінчується сподіванням на ліпші часи або проханням. Шевченко не відходить від цього правила. Хіба не є актуальною і нині його віра що «слово нове меж людьми криком пронесе і люд окрадений спасе»?

    Новозаповітньої тематики в Шевченковому «Кобзарі» небагато: лише поема «Марія» та вірш «Во Іудеї во дні они». Масакра Іродом новонароджених діточок у Віфлеємі та околиці засвідчила, що необмежена влада провокує до злочину. Не оминув Шевченко й нагоди порівняти ситуацію в Іудеї з тогочасною трагічною долею України, звернувшись до Христа з проханням захистити і його, і весь народ «…од п’яного царя-владики» (тогочасного російського монарха Олександра ІІ).

    У поемі «Марія» Шевченко звертається до образу тієї, яка народила Христа. Поема починається молитвою до Богородиці за тих, хто зазнає кари і мук за свій народ, з прохання до Божої Матері зглянутися на страждання, дати сили «хрест, кайдани донести до самого, самого краю», просить зіслати їм «благий кінець», за що в подяку обіцяє «псалмом і тихим, і веселим» оспівати її трагічну «святу доленьку». Швидше за все сама поема і є тим, «подячним псалмом». Неможливо оминути увагою той факт, що, змальовуючи нелегкий життєвий шлях Марії (жила в «…убогій і чужій хатині»; породивши сина була вимушена переховувати його від Ірода; аби прогодувати, пішла в найми; коли син виріс і пішов «меж люди», пішла вслід за ним), її почуття та переживання, Шевченко з великою любов’ю говорить про Марію-матір. Годі шукати народ, котрий частіше, ніж українці молитовно звертається до тієї що вилонила Христа. Шевченко залишається вірним народним традиціям. Невідповідність фактам, викладеним у «Біблії» про зачаття Христа, жодним чином не нівелює поему, не позбавляє її конкретного повчального змісту. Навіть упереджені трактувальники «Кобзаря» розуміють, що, описуючи муки Богородиці, Шевченко закликав до пошани та наслідування її життєвого трибу.

    В сенсі теми важливо звернути увагу на вже згадувану поему «Неофіти». Сюжет не взято з «Біблії», але, попри художні домисли автора, вона і нині (та й навряд чи коли-небуть) не втратила актуальності. Від самих початків постання Христової Церкви, богослови й клир не дарма закликають вірних вчитися стійкості у вірі в перших християн. В основу поеми взято дійсні події часів давньоримського імператора Нерона, який, самопроголосившись богом, жорстоко переслідував християн. У поемі розвиваються дві рівнозначні сюжетні лінії: в одній автор зображує тогочасний Рим (зокрема самодурство Нерона та його оточення), інша є описом життєвого шляху матері й сина. Син, прийнявши християнство, з гідністю несе свій хрест, страждає і гине, але не відрікається від правдивого Бога. З великою симпатією говорить поет і про його матір. Втративши єдиного сина, «…помолилась в перший раз за нас розп’ятому. І спас тебе розп’ятий син Марії, і ти слова його живії в живую душу прийняла. І на торжища, і в чертоги Живого Істинного Бога ти слово правди понесла». Такі рядки про матір, яка, втративши свого єдиного сина, взялася сама нести Слово Боже поміж людей, продовжуючи тим самим його справу, міг написати лише той, хто сам мав непохитну віру.

    Шевченко свідомо звертався до біблійної тематики. Сміливо проводив паралелі. Свого часу Господь за гріхи покарав єврейський народ позбавленням держави. Автор «Кобзаря» недвозначно давав зрозуміти, що негаразди українського народу також кара Божа. Чвари, гріховний триб життя, байдужість до долі ближніх… Чи не той стан справ і нині? Навряд чи застороги стосувалися виключно його сучасників. Актуальні вони й нині. Чи не час прислухатися?

    Олесь Вахній
  9. Тупцювання України на місці в часи формальної незалежності, зубожіння загалу, політичний регрес й занепад економічної царини, зневіра й втечі-еміграції, криваві події Майдану, нинішня війна, є наслідком нерозуміння елітами та зрештою і самим загалом важливості принципу суспільного блага, котре постає на повазі гідності кожного громадянина. Близьке знайомство з кількома політв’язнями комуністичних концтаборів сприймаю набагато більшим, аніж нагода доторкнутись до живої історії. Вражали принциповість, духовитість, здатність тверезо оцінити явище, вміння передбачити. Закарбувались в пам’яті розмови з дослідником старовини, знавцем кількох мов, поетом і публіцистом Василем Барладяну. Оповіді про практиковані в часи брєжнєвщини методи упокорення незгідних сприймав доказом вірності обраного шляху боротьби з окупаційним режимом. Пророчими були і застереження:

    -Проголошення незалежності не усуває з нашого життя адептів нелюдської тоталітарної ідеології. Смоктали з нас кров комуністи й КГБісти, але їхні фізичні і духовні діти для вас хлопці, а, тим паче, України будуть ще гіршими.

    Невблаганний в своєму плинові час й бурхлива подіями сучасність засвідчили правдивість передбачень. Неочікувана суверенізація окупаційної адміністрації, надання статусу міністерства регіональному підрозділу савєтського МВД, заміна тризубом червоної зірки на кокардах фуражок жодним чином не наблизила створене лихої пам’яті Дзержинським відомство до народу. Не відбулося суттєвих, а головне принципових пертурбацій і у виплеканій сталіністом Вишинським прокуратурі. Їхні нащадки різняться від батьків-засновників хіба-що тим, що не ламають в кабінетах черепи підозрюваним. Цей люд справно платить податки, прагне респектабельності й єлейним голосом декларує демократичні гасла. Попри те, він продовжує практикувати не притаманні цивілізованим спільнотам методи взаємовідносин з народом. З цієї причини, приналежні до касти посталих над законом залишаються вкрай небезпечними для суспільства, оскільки їхні черстві душі є суттєвим гальмом в справі очищення України від нівелюючого людські гідність і життя атавізму. Свідомо чи ні, вони стали по бік сил темряви, котрі ведуть нині війну на знищення українців.

    Буття щораз більше дарує доказів ганебної практики ігнорації вимог Конституції та інших нормативних документів саме посадовцями. Письмові скарги й депутатські звернення, рівно як й газетні та інтернет публікації, не стають причиною з`яви докорів сумління й каяття. Навпаки. Заклики неухильно виконувати закони та поважати гідність інших, спричиняє злість і роздратування. Я свідомий того, що вказуючи на цинізм і свавілля наділених владою викликаю в свій бік черговий постріл. Але мовчати на злочин не маю права.

    В травні 2012-го року, Святошинським Управлінням МВС м.Києва, супроти мене було порушено кримінальну справу за фактом участі в закритті ігрової зали ТОВ «Євролот». Упередженість працівників райуправління та Управління МВС м.Києва котрі з подивугідними швидкістю і завзятістю вже наступного ранку примчали до мого помешкання з обшуком, а також прокуратури району котра здійснювала процесуальне керівництво, відчувалась на кожному кроці. «Не помітивши» в діях власників ігрової зали порушення вимог «Закону України про заборону грального бізнесу» (№1334-VI від 15.05.2009), «правоохоронці» оголосили мене злочинцем. Протидію злу кваліфікували ч.2ст.186 КК України (грабунок).

    Події, котрі відбувались в часі досудового розслідування та судового розгляду, заслуговують окремого художнього опису. Статус підслідного суттєво ускладнив моє життя. Незаконний обшук в помешканні, який 17.05.2012 року вчинили працівники Управління МВС м.Києва та їхні підлеглі з Святошинського райвідділу, викрадення (саме викрадення) електронного носія пам`яті (флешки) та кількох мобільних телефонів, вилучення особистих речей, незаконне слідкування, тривале утримання під вартою в ізоляторі… «Зібрані» слідчим Баженовою О.М. «докази» підкріплювались масованою атакою в підконтрольних ЗМІ. Ще до судового розгляду, речники Управління МВС м.Києва й Святошинського РУ поспішили наректи мене грабіжником і провокатором, а прес-службою МВС протидію незаконному гральному бізнесу проголосили здирством. Окремої уваги заслуговує й позиція Святошинської прокуратури. Старший помічник прокурора Валентин Брянцев без найменшого докору сумління давав вказівки слідчій з приводу необхідності проведення конкретних слідчих дій. Щоправда, слідча Баженова О.М. не поспішала їх виконувати, а старший помічник прокурора Брянцев В.Л. не наполягав на їх виконанні. Насміхався він і з вказаних мною порушень в справі «збору доказової бази», заявивши: «вони не значні і суд не візьме їх до уваги». Досудове розслідування тривало десять місяців. Слідча Баженова О.М. недбайливо підшивала до п'яти томів справи мої клопотання а старший помічник прокурора лякав поданням на арешт «за спроби перешкодити переданню справи до суду».

    У часі судового розгляду, жоден доказ інкримінованого злочину не знайшов свого підтвердження. Завдячуючи присутності в судовій залі журналістів й порядності судді, котра здійснювала судовий розгляд, кожен зацікавлений ходом судового розгляду міг довідатись про причини упередженості й свавілля працівників МВС й прокуратури. Бурхлива, а головне безперешкодна діяльність закладів, де здійснювалися заборонені законом азартно-ігрові дії, була наслідком незаконної, проте вигідної і для власників злочинних мереж і для формальних захистників закону. Ніде не задекларована матеріальна нагорода від перших другим, ставала причиною «непомічання» їхньої діяльност. Таким був стан речей в часи свавілля Януковича, таким він лишається і нині. 21.01.2015 року, Святошинським районним судом м.Києва в кримінальному провадженні №120121100800000798 було винесено «Вирок», яким мене визнано невинним у пред`явленому обвинуваченні та виправдано. 02.07.2015 Апеляційний Суд, а 15.11.2015 Вищий Спеціалізований Суду України, «Вирок» Святошинського суду м.Києва залишили без змін.

    Втішаючись перемогою, я не тішився ілюзіями. Свавілля котре було вчиненим супроти мене органами МВС та прокуратури відбувались в часи домайданної України, й безпосередні виконавці його нікуди не зникли. Очільник Святошинського РУ МВС Гладик вже після Майдану з підвищенням був переведеним до Харкова, слідча Баженова О.М. котра в присутності керівництва влаштовувала істеричні сцени в судовій залі в часі подання клопотання про взяття мене під варту продовжує обіймати посаду слідчого й чекає підвищеної пенсії «за вислугу», старший прокурор Валентин Брянцев нині «працює» в Прокуратурі м.Києва (з відповідним підвищенням оплати й службового рангу), а працівники Управління МВС котрі отримували (і продовжують нині отримувати) від власників незаконних азартно-ігрових мереж ніде не задекларовану оплату, перейменувавшись в національну поліцію.

    Конституція й чинний Кримінальний Процесуальний Кодекс чітко регламентують право громадянина на захист власної честі та гідності. Факт упередженого порушення проти мене кримінальної справи дійсно відбувся. Я дійсно зазнавав переслідувань і утисків. Але душевні страждання, рівно як і завдані мені матеріальні збитки, тих, хто їх спричинив, жодним чином не цікавлять. Радій, що не сидиш, хлопче!

    02.07.2018, до Святошинського суду м.Києва мною було подану «Позов», відповідачами в якому є Держава Україна в особі ГУНП в м.Києві, Святошинське управління поліції ГУНП в м.Києві, та Київська місцева прокуратура №8 (колишня прокуратура Святошинського району м.Києва). Реакція осіб котрі покликані захищати закон особисто для мене була передбаченою. Злість і прагнення будь-що позбавити суд змоги визнати мій позов таким, що підлягає задоволенню.

    11.10.2018, в часі попереднього слухання, було встановлено особу представника Київської місцевої прокуратури №8 Семененко В.П. Молодий, але вже зіпсований запопадливим виконанням наказів помічник прокурора заявив, що з матеріалами позову не знайомий, але має вказівку від керівництва Київської місцевої прокуратури №8 підготувати відзив, на що і клопотав суд дати часу. Дивуюсь, чому задовольняючи усне клопотання й надаючи час до 31.10.2018 на його виконання, суддя не поцікавилась, чому це не було зроблено своєчасно. Чому працівник прокуратури дозволяє собі прийти у визначений судом час, й заявити про неготовність брати участі в процесі? Окремою «Ухвалою» суду було задоволено і моє «Клопотання» про визнання доказом матеріалів кримінального провадження, витребування їх з Київської місцевої прокуратури №8 й дослідження в часі судового розгляду. Помічника прокурора Семененко В.П. було зобов’язано до 01.11.2018 передати їх судді котра здійснює розгляд справи по суті. Дату продовження попереднього слухання було перенесено на 16.11.2018. Підозрюю, читач здогадався, що того дня судового розгляду також не відбулось. Помічник прокурора Семененко В.П. невиконання «Ухвали» суду пояснив витребуванням матеріалів кримінального провадження Прокуратурою м.Києва. Сумніваючись в щирості помічника прокурора, я поцікавився, чи повідомляв він про «Ухвалу» суду, на що Семененко В.П. геть неприродньо посміхаючись відповів, що спілкується з Прокуратурою м.Києва в телефонному режимі.

    Кожен, кого доля зводила з судовою тяганиною засвідчить, що ігнорування «Ухвал» суду загрожує в кращому разі геть неприємним спілкуванням з відповідними службами, а в гіршому - порушенням кримінальної справи й набуттям статусу підслідного. Але для наділених владою котрі прагнуть ухилитись відповідальності за вчинені беззаконня або прикрити колег котрі їх чинили, законів, а тим паче чинних нормативних актів не існує. Що їм до болю та страждань безвинно або і упереджено оббріханих? Гін за кар’єрним зростом, пільгами, щораз збільшуваною платнею, атрофовує людські почуття й провокує практикувати підлість і свавілля. Але хіба це нормально?
    Олесь Вахній
  10. В кожного, хто не полінується обтяжитись ознайомленням з викладеним нижче текстом, я вимушений просити пробачення. Запевняю: мною докладено максимальних зусиль задля того, аби оповідь навіть близько не межувала з сухою канцелярською термінологією, але знаючи обтяжливість переліку посилань на листування з органами МВС та прокуратури, все одно прошу кожного дочитати її до останньої крапки. Гадаю, звістка про достовірну, хоч і вкрай мініатюрну перемогу багатьом додасть наснаги й стане чудовим дарунком сил в справі протидії свавіллю бездушних «держслужбовців».

    16-го травня 2012-го року поблизу столичної станції метро «Святошин», зусиллями гурту свідомих громадян було припинено діяльність незаконно функціонуючого закладу, в якому здійснювались заборонені «Законом України» (№ 1334-VIвід 15.05.2009) азартно-ігрові дії. Ініціатива принципового і небайдужого люду викликала оскаженіння в морально розкладеного і духовно здеградованого керівництва Управління МВС в м.Києві. Причин для люті насправді було небагато. Власники функціонуючих геть не в правовому полі гральних мереж щомісячно (а нерідко і потижнево) сплачували (і продовжують сплачувати нині) немалі суми керівництву районних і міських органів МВС задля «непомічання» беззаконня. Вже наступного дня, о сьомій ранку, до мого помешкання ввірвались офіцери Управління МВС в м.Києві Ленько й Цимбал, і влаштувавши обшук (частина речей вилучених в часі того ганебного дійства мені не повернута і нині), засмутили звісткою про порушення кримінальної справи за фактом «вчинення грабунку грошових коштів» ТОВ «Євролот»». Ось так. Нищення симуляторів комп’ютерів, запрошення і пояснення журналістам причин наших дій злодійкуватими працівниками МВС було потрактовано «розбійним нападом і хуліганськими діями».

    В приміщенні Святошинського РУ ГУ МВС в м. Києві на мою вимогу (але не з ініціативи слідчої Олени Баженової, котра здійснювала «слідчі дії») було складено протокол вилучених в мене речей, котрі, на її думку, були «доказом» скоєння «протиправних дій». Окрім 1350-ти гривень, вилученню підлягали й журнали «Патріярхат», книжки Габріели Кьобп «Сексуальні подвиги радянських «визволителів»», Уласа Самчука «Марія» та Василя Шкляра «Залишенець». Факт вилучення працівниками МВС саме цієї літератури вже є доказом політичної заангажованості, але шукати правди в часи свавілля злочинного режиму Януковича було даремною справою.

    Дозволю собі не переповідати перипетії досудового розслідування та злочинної упередженості органів МВС й прокуратури. Доказом їхньої підлості, недолугості і нікчемності є «Вирок» Святошинського суду м. Києва від 21.01.2015, яким всі сфальсифіковані слідчою Святошинського РУ ГУ МВС в м.Києві Оленою Баженовою та прокурором Святошинської прокуратури м.Києва Валентином Брянцевим матеріали досудового розслідування були визнані такими, що не можуть слугувати доказом скоєння мною неправомірних дій. «Вирок» суду першої інстанції був підтверджений й «Ухвалами» Апеляційного суду м. Києва та Вищого спеціалізованого суду. Свідчу, що перемога над адептами підлості, брехні й несправедливості не належала до числа таких, що були подібними до небесної манни. Оплату послуг захисника доводилось здійснювати з власної кишені, а вимушена підготовка до кожного судового засідання відбирала майже весь вільний час. Але нині не про це мова.

    Чинний Кримінальний Процесуальний Кодекс дає чіткі і недвозначні вказівки щодо дій працівників органів прокуратури й МВС після визнання судом особи, котру вони звинувачували в скоєні злочину, невинною. Стверджую, що ані слідча Олена Баженова, ані керівництво Святошинського (нині вже) Управління Поліції Головного Управління Національної Поліції в м.Києві, рівно як й прокуратура Святошинського р-ну м.Києва, котра після малозрозумілих пертурбацій в органах прокуратури України вцілому є Київською місцевою прокуратурою №8, виконувати свої обов’язки не поспішали.

    24.02.2015, до прокуратури Святошинського району м.Києва мною було подано «Заяву» з проханням повернути вилучені 25.05.2012 кошти. Аналогічну за змістом «Заяву» того ж дня я подав й до Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві. Згідно відповідей на подані мною «Заяви», котрі були складеними й підписаними старшим слідчим Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві Оленою Баженовою, грошові кошти в день затримання в мене не вилучались. Користуючись службовим становищем та відсутністю в мене копій «Протоколу затримання», слідча Баженова, навіть не позичивши в Сірка очей, дозволила собі скласти брехливу відповідь й поставити під нею власноручний підпис.

    Зізнаюсь, що чимало знайомих, знаючи про мою перемогу в судовій тяганині з власниками ігрової мережі «Євролот», Святошинською прокуратурою й запопадливо виконуючими їхні злочинні вказівки працівниками МВС, вмовляли мене відмовитись від пошуку правди:

    -Радій і дякуй Господа, що хоч і лишився без грошей, але ж не у в’язниці.

    Не сприйміть як самовихваляння, але я не належу до числа байдужих або полохливих споглядачів на ходу підлості, брехні й несправедливості. Прагнення жити в цивілізованому суспільстві, а не в кошарі полохливих плебеїв, було і лишається єдиним керунком і мірилом всих моїх дій і вчинків.

    12.02.2016 на ім’я прокурора м.Києва мною було подано «Заяву» з проханням надати можливість скопіювати «Протокол вилучення особистих речей» від 25.05.2012. Стверджую, що відповіді на подану «Заяву» я не отримав. З вуст знайомого прокурора мені доводилось чути про ганебну практику імітації надання відповідей на листи громадян, суть якої полягала в виготовленні лише одного екземпляру відповіді, котрий залишається в державних органах. А факт ненадходження (внаслідок не надсилання) відповіді скаржникові пояснюють незадовільною діяльністю листонош. Такі вони недолугі і погані, гублять листи, але то не вина органів влади, котрі цинічно симулюють старанність в справі своєчасних відповідей на скарги, клопотання, звернення і прохання.

    Прагнучи не перевтомити читача, дозволю собі на цьому припинити розвивати думки з царини моралізаторства й спробую лише коротенько переповісти процес подальшого листування з органами прокуратури й МВС.

    27.10.2017, на ім’я Прокурора м. Києва мною було подано «Клопотання» надати мені матеріали кримінальної справи задля ознайомлення. 02.11.2017, Прокуратурою м. Києва «Клопотання» було скеровано до Київської місцевої прокуратури №8, а мене повідомлено, що матеріали справи знаходяться саме там, і звертатись я повинен саме туди. 13.11.2017, на ім’я Керівника Київської місцевої прокуратури №8, мною було подано «Клопотання» вже знайомого читачеві змісту, в якому нічого, окрім прохання надати матеріали кримінальної справи для ознайомлення й копіювання, більше не було. Згідно відповіді з Київської місцевої прокуратури №8 від 28.11.2017, «17.07.2015 матеріали кримінального провадження №12012110080000798 скеровані до прокуратури м.Києва та до місцевої прокуратури на даний час не повернулись». Було б смішно, якби не так трагічно. Міська й місцева прокуратури дозволяють собі перекидати скаржника й шукати шляхи ігнорування його цілком законних прохань.

    11.12.2017, на ім’я Прокурора м. Києва мною вже втретє було подано «Клопотання» з проханням надати матеріали кримінальної справи №12012110080000798 для ознайомлення. Зізнаюсь, що реєструючи «Клопотання» не з причини забаганки образити приємної зовнішності і вже поважного віку секретарку, а внаслідок справедливого обурення зневагою до себе зокрема і до всього українського народу вцілому, я запевнив, що в подальшому, в разі отримання ігноруючих цілком законне прохання відповідей, буду змушений вдатися до більш радикальних дій. 18.12.2017, Прокуратурою м.Києва, моє третє «Клопотання» було вдруге скероване до Київської місцевої прокуратури №8. Цього разу, біблійне передбачення про обов’язкове відчинення дверей, в котрі наполегливо стукають, здійснилось. 09.01.2018. з Київської місцевої прокуратури №8 на моє ім’я прийшла відповідь, в якій повідомлялось про спосіб задоволення неодноразового прохання.

    Наявність копії документу, який підтверджує вилучення в мене працівниками Святошинського РУ ГУ МВС в м. Києві 25.05.2012 грошових коштів жодним чином не став причиною адекватної реакції з боку вже згаданої вище слідчої Святошинського УП ГУНП в м.Києві Олени Баженової. Зміна назв районного відділення правоохоронців (рівно як й перейменування районних прокуратур в місцеві) жодним чином не наділило совістю й людськими почуттями адептів зловживання службовим становищем та нівеляції людської гідності.

    31.01.2018, на ім’я Начальника Святошинського УП ГУНП в м.Києві мною було подано «Заяву» з проханням повернути вилучені 25.05.2012 грошові кошти, й тим виконати покладений на них Кримінальним Процесуальним Кодексом обов’язок. З метою позбавлення змоги подавати в подальшому брехливі відповіді про відсутність в мене коштів на період затримання, до «Заяви» була й долучена копія «Протоколу» від 25.05.2012, в якому серед списку вилучених в мене речей була згадка й про грошові кошти в сумі 1350 гривень. Стверджую, що відповіді на подану мною «Заяву», до якої була долучена й кілька років розшукувана копія протоколу, я так і не отримав.

    Того ж дня, себто 31.01.2018, на ім’я Прокурора м.Києва, мною було подане «Клопотання про порушення кримінального провадження» проти старшого слідчого Святошинського УП ГУНП в м.Києві Олени Баженової, котра, знаючи про факт вилучення в мене 25.05.2012 року коштів, цинічно відмовлялась стати на бік правди й справедливості. Подане мною «Клопотання про порушення кримінального провадження» челядниками Прокуратури м.Києва було переадресоване до Департаменту Внутрішньої Безпеки Національної Поліції України, «фахівці» якої «порушень вимог чинного законодавства України» в діях слідчої Олени Баженової не встановили. Що поробиш…? Рука руку миє.

    21.03.2018 зі «Скаргою» на свавілля старшого слідчого Святошинського УП ГУНП в м. Києві Олени Баженової я звернувся до Міністра Внутрішніх Справ України, але передана до ГУНП в м.Києві «Скарга» жодного враження на слідчих Департаменту Внутрішньої Безпеки не справила. Згідно відповіді, «перевірити викладені у скарзі факти, не виявилося можливим». Та невже? Хіба наданих мною копій не було достатньо? Невже слідчим Департаменту Внутрішньої Безпеки ГУНП в м.Києві так тяжко відірвати свій зад від крісла й звірити надані мною копії вимушеного листування з оригіналами? Здогадуюсь, що справа не в лінощах. Успадкована від вже почилого, і геть не в Бозі, Савєцкого Саюзу практика нівеляції людської гідності продовжує лишатись єдиним керунком дій українських посадовців. Їх не цікавить і ніколи не цікавила правда. «Честь мундира» й корпоративна солідарність для люду з атрофованими почуттями є важливішими.

    24.05.2018 на ім’я Прокурора м.Києва мною вдруге було подано «Заяву про вчинення кримінального правопорушення працівником правоохоронного органу», але злочину в привласненні грошових коштів й наданні неправдивої відповіді Прокуратура м.Києва не угледіла і цього разу.

    Свавілля знахабнілих від безкарності адептів нинішньої постокупаційної і постколоніальної системи змушує мене не викладати деталі подальших дій та вчинків. Заручившись запевненнями міжнародної правозахисної організації в підтримці, а також усним клопотанням у міністра МВС щодо моєї справи з боку знайомого народного депутата, в травні 2018-го року мною ще раз було подано лист з проханням повернути мені вилучені в мене в травні 2012-го року кошти й притягнути до належної відповідальності слідчу, котра свідомо ухилялась від виконання своїх посадових обов’язків.

    Одного жаркого червневого ранку до мого помешкання завітав дільничий й повідомив про бажання зустрітись зі мною працівниками Департаменту Внутрішньої Безпеки ГУНП м.Києва. Подані мною їм письмові пояснення, рівно як і повідомлення про бажання долучитись до пошуку справедливості міжнародних правозахисників, спричинили адекватну реакцію. Мені невідомо яким чином, але вилучені в мене 25.05.2012 грошові кошти в сумі 1350 гривень матеріалізувались (щоправда в асигнаціях інших номіналів) й про отримання останніх мною було власноручно засвідчено на папері.

    Зізнаюсь, що кількарічне листування з органами МВС й прокуратури були великим тягарем для моєї нервової системи. Я донині не розумію, чому справа повернення речей, вилучених в кримінальній справі, в якій мене було цілковито виправдано, має відбирати астрономічно велику кількість часу й так само немалу кількість зусиль. Змусивши (саме так, я не обмовився, ЗМУСИВШИ) повернути вилучені в мене в часі політично мотивованого кримінального переслідування кошти, я здобув особисту перемогу над відверто антинародною системою. Ця перемога дійсно додає сил й дарує наснагу. Але вона не змінить систему. Прикро і боляче.

    Олесь Вахній

    ryov-russkoj-istorii.jpg