Цвет
Фоновый цвет
Фоновое изображение
Цвет рамки
Тип шрифта
Размер шрифта
  1. Спроби заперечення Голодомору 1932-33рр., рівно як і прагнення подати його астрономічно далеким від дійсності образом, криються в політичній площині. Московщина (проголосивши себе правонаступником почилого геть не у Бозі Сав’єтського Союзу) відмовляється визнавати силове прилучення теренів колишніх «союзних республік» наслідком агресії та окупації, оскільки це зобов'яже взяти на себе відповідальність за всі акти насилля супроти поневолених народів. Офіційну точку зору кремлівських верховодів на події 1932-33рр. було оприлюднено в заяві Міністерства Закордонниих Справ так званої «Російської Федерації» на початку листопада 2006р., в котрій голод кваліфікується як «спільна трагедія всіх народів Радянського Союзу». Прагнення владних кіл Московщини зупинити відцентрові процеси й повернути цілковитий контроль над втраченими внаслідок розпаду соцтабору та Сав’єтського Союзу територіями штовхає оплачуваних Кремлем політологів до упередженого перекручення історичних подій. Водночас, оприлюднення Службою Безпеки України списків осіб, котрі безпосередньо віддавали спричинивші Голодомор накази, спровокувало окремі юдейські середовища вгледіти в цьому прояв антисемітизму. Причини, котрі спонукали євреїв активно долучатись до революційних пертурбацій в період царату на початку ХХ-го сторіччя, свого часу були предметом активного дослідження багатьох науковців й вже мають своє логічне пояснення. Відсутність власної національної держави, де євреї могли б реалізуватись без загрози бути з якихось причин переслідуваними, та запроваджена й практикована царським режимом “межа осілості”, що суттєво обмежувала їх в можливостях й заохочувала до асиміляції, провокувала до активної участі в діяльності середовищ, котрі прагнули докорінної зміни існуючого на той час соціально-політичного устрою Російської Імперії. Активна участь в революційному русі багатьох з них виштовхнула на чільні посади в комуністично-партійному середовищі та сав’єтських органах влади. Незнання, замовчування, а можливо і свідоме ігнорування цих фактів спричинилися до безпідставних звинувачень нинішньої української влади в антисемітизмі. Взявши брехню на озброєння, підконтрольні зовнішнім потугам й безперешкодно здійснюючі на території України антидержавну та антинаціональну діяльність середовища та засоби інформації засвідчили що є одним з знарядь втілення в життя політики подальшого духовного поневолення українців.

    Прийняття Верховною Радою постанови, котра визнала Голодомор 1932-33 років актом геноциду супроти українського народу, та ініційовані Президентом Ющенком заходи, котрі вшановували померлих, були наслідком кількарічних вимог та копіткої праці патріотично налаштованих громадян, окремих політичних партій та об'єднань. Проте нинішні вкрай недружні й цинічні спроби заперечити факт Голодомору, рівно як і його штучність та антиукраїнську спрямованість, зобов'язують свідомий люд докласти максимум зусиль задля убезпечення громадськості від цілеспрямованого дезінформування. Очевидці Голодомору (котрих щороку стає менше) вже засвідчили нащадкам правду про ті події. Усні перекази в часи комуністичного свавілля нерідко ставали причиною кримінального переслідування й репресій, а зібрані й задокументовані свідчення в часи незалежності навіки залишаться доказом злочинності й антинародності базованого на марксистсько-ленінській ідеології режиму. Проте наявні в архівах документи, рівно як і дослідження суті нівелюючого людську гідність комуністичного вчення, потребують принципового аналізу та осмислення науковцями, істориками, політологами, а зроблені ними висновки якнайширшого оприлюднення. Чимало архівних та історичних джерел донині не набули належного розголосу з причини незрозумілої засекреченості. Існуюча в Україні патріотична преса є вкрай заполітизованою, а її видавці й власники, коли з причини браку коштів, а здебільше внаслідок вимушеного (мовляв політичні обставини примушують) й свідомого відкладання “до кращих часів” матеріалів й публікацій наукового змісту, позбавляють широкий загал змоги отримати конкретну, й посилену фаховими висновками інформацію. Неналежне інформування загалу про результати досліджень науковців та комісій є суттєвим гальмом на шляху поступу українського суспільства. Ігнорування того факту, що переважна більшість бід і негараздів українського народу була наслідком його бездержавності, є вагомою і суттєвою загрозою в справі побудови реально, а не формально незалежної, самодостатньої, й спрямованої на всебічне задоволення потреб громадян країни. Насильницьке прилучення теренів України до інших, чужих за духом і суттю держав, нерідко провокувало українців до активного спротиву. Прагнучи утримати захоплені території й водночас використовуючи український нарід як знаряддя задля досягнення власних забаганок, окупанти вдавалися до найрізноманітніших форм упокорення та всебічного узалежнення. Одним з шляхів у справі досягнення цієї злочинної мети був і штучний Голод 1932-33 років.

    Значний відсоток фактів та подій донині цілковито не оприлюднені. Проте об'єктивні та зумисні перешкоди, котрі унеможливлюють отримання загалом адекватної дійсності інформації, жодним чином не нівелюють їхню вагу й потребу бути донесеною до відома загалу. Історики та дослідники минулого вже давно узгодили, що оціночні судження конкретних подій неможливі без дослідження реалій тогочасного суспільства. Станом справ на 1920-91рр. (в проміжок цього часу в Україні тричі поставали проблеми з нестачею хліба, наслідком котрих були масові вимирання) українці були бездержавною нацією, а терени, де вони компактно проживали, певний час були поділеними між недружно налаштованими один супроти одного державами. Розпочатий в підсов’єтській Україні інтелігенцією й підтриманий окремими націонал-комуністами процес коренізації (повернення до національної культури, котра насильно видавлювалась з побуту в часи царату) викликав серйозне занепокоєння в тогочасних кремлівських можновладців, котрі небезпідставно вбачали в цьому загрозу можливого постання питання про вихід України зі складу СССР або принаймні змаг за осягнення ширшої автономії та обмеження впливів Москви. Україна — найбільша житниця СССР — відповідно отримувала й найбільші хлібозаготівельні плани. Як свідчать архівні джерела та матеріали листування компартійної номенклатури в першій половині 30-их років, саме виконання цих нереальних планів визначило ставлення сталінської верхівки до керівництва «Української Соціалістичної Радянської Республіки» й до населення в цілому. Неможливість виконати плани, накинуті Україні з Москви, давала легальний привід втручанню у справи формально “суверенної” радянської республіки. Політика кремлівських очільників була спрямована на цілковиту концентрацію влади у власних руках. Будь-які дії, що поставали не з ініціативи Кремля, спричиняли цькування і репресії. Доречно згадати про незаздрісну долю колаборантів з числа націонал-комуністів Панаса Любченка, Віталія Приймакова, Миколи Хвильового, Юрка Коцюбинсього.

    Тектонічним наслідком комуністичного терору 30-их років у «Радянській Україні» були й репресії супроти національно-свідомих українців у середовищі керівної верхівки УСРР (УССР). Як зазначав американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс, “репресії попередніх кадрів КП(б)У і радянського апарату, починаючи з кінця 1932р. аж до арешту майже всього ЦК в 1938р., добивали навіть відносну політичну самодіяльність керівництва УСРР попереднього періоду. Це уможливило створення нових кадрів, позбавлених будь-яких стосунків з попередньою українською історією. Вони були цілковито продуктом сталінського конструювання, повністю сприймали цінності та безумство ортодоксальності. Внаслідок цього УСРР як республіка була практично позбавлена національного змісту”.

    Колосальні демографічні втрати України в часі голоду 1932-33рр. призвели до залюднення її території переселенцями (переважно з РСФСР). Усіляко заохочувані Кремлем з осені 1933р., вони прибували передовсім до степових районів УСРР (УССР), де внаслідок вимирання дефіцит робочої сили був найбільшим. Масова міграція москвинів стала можливою ще й завдяки тому, що Політбюро ЦК КП(б)У у жовтні 1933р. в черговий раз піддалося тиску Москви і погодилося з пропозицією Всесоюзного Комітету Переселення “про відстрочку проведення внутріукраїнського переселення на І-ий квартал 1934р. в зв'язку з тим, що в ІV-му кварталі цього року проводиться намічене переселення в степові райони України з РСФРР”. Саме ж “намічене переселення” означає не що інше, як заздалегідь спланований офіційною Москвою терор голодом, метою якого було винищення українського селянства і заміна його етнічно чужим елементом. У той час, як українське селянство стало об'єктом найбільшого в новітній світовій історії геноциду, 20 тис. сімей, переселених в обезлюднену степову Україну москвинів, отримали низку пільг. Їх було звільнено терміном на два роки від сільськогосподарського податку, “самообкладання” і 50% страхових платежів, а ще на рік — від сплати м'ясного податку. Переселенців з Московщини направляли насамперед до Харківської, Донецької, Дніпропетровської та Одеської областей, тобто саме до тих регіонів, нинішнє населення яких найголосніше вимагає від владних структур уже незалежної України надати москвинській мові статусу другої державної.

    Возведені в ранг державної політики нівелювання й занедбання людської гідності та приватної власності колективізація й так звана індустріалізація (коли шляхом нав'язування великої будови українців відлучали від традиційних форм господарювання) були чужими та ворожими духові й звичаям українського народу. Логічно, що українці вдавались до найрізноманітніших форм спротиву. Збройний опір доповнювався ігноруванням закликів до вступу в колгоспи, а примусова й підневільна праця була вкрай неефективною.

    Практикована імперськи налаштованою комуністичною верхівкою політика “експорту революції” вимагала “створення передреволюційних умов” в інших країнах. Світова економічна криза подарувала нагоду вплинути на геополітику. Доказом цинічності практиків матеріалізму є економічне втручання у внутрішні справи Німеччини. Нав'язані внаслідок програшу в Першій Світовій Війні зобов'язання суттєво обмежували німецький уряд в справі захисту від кризи й потребували “фінансових вливів” ззовні. Жонглюючи складнощами та прагнучи люмпенізувати й пролетаризувати німецьких селян, Сталін зумисне розпочав політику “червоного демпінгу”, себто за безцінь продавати відібране в українських селян зерно німецьким урядовцям. Неспроможність німецьких селян належно продати зерно державі спричиняло розорення й виїзд до міст в пошуках заробітку, де долучаючись до лав робітничого класу (котрий згідно марксового вчення є “основним рушієм революції”) піддавались відповідній ідеологічній обробці комінтернівських агітаторів.

    Ще одним свідченням цілеспрямованого винародовлення українців голодом в 1932-33рр. є “Директива” ЦК ВКП(б) й РНК СССР “Щодо запобігання масового виїзду голодуючих селян Кубані та України до Росії та Білорусі” за підписом Молотова й Сталіна, котра вимагала унеможливити виїзд українських селян “на Волгу, Московську область, Західну область й Білорусію”. Даний документ спростовує нісенітниці про “голодуюче Поволжжя”. Вартими уваги є й документи про форми та методи, котрими окупаційний режим узаконював грабунок українського народу. 7-го серпня 1932р. був прийнятий закон, згідно котрого створене з відібраного в селян інвентарю колгоспне майно вважалось державним. 1-го січня 1933р. Сталін звернувся до українських селян з погрозою, що за невиконання нав'язаних планів ним і розплатяться. Конфіскований внаслідок цих законів ренамент українських колгоспників безкоштовно передавався колгоспам РСФСР. Нинішня Москва не бажає визнавати факт узаконеного пограбування українців на користь москвинів. Жахливим свідченням масштабів трагедії було й порівняння кількості померлих від голоду з кількістю загиблих в часі Другої Світової Війни. Наприклад в одному з сіл Фастівського району, що на Київщині, війна скоротила кількість населення майже на дев'яносто осіб, а голод знищив більше чотирьохсот. Постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СССР від 14-го грудня 1932р. констатує, що в значній частині районів “куркулі, колишні офіцери, петлюрівці, прихильники Кубанської Ради та інші” заволоділи відповідальними посадами в колгоспах та сільрадах і намагаються організувати саботаж хлібозаготівель. Підписаний Сталіним і Молотовим документ вказував, що “найзлішими ворогами партії, робітничого класу і колгоспного селянства є саботажники хлібозаготівель з партквитком в кишені” й наказували засуджувати всіх запідозрених на п'ять-десять років ув'язнення в концтаборах, висилати разом з “куркулями” у північні райони СССР і навіть розстрілювати. Прагнення уникнути такої незаздрісної долі штовхало посадовців на прояви жорстокості стосовно селян. В цій же постанові вказано, що українізація в Україні та Північному Кавказі дозволила “буржуазно-націоналістичним елементам” створити собі легальне прикриття, й вимагалось негайно перевести на Кубані діловодство радянських і кооперативних органів, усі газети й журнали та навчання в школах з української мови на москвинську. Цей факт засвідчує цілеспрямовану боротьбу Москви супроти всього українського. Третього червня 1933 року заступник наркома охорони здоров'я УСРР (УССР) К. Хармадарян доповідав генеральному секретареві ЦК КП(б)У С. Косіору, що офіційні цифри померлих у Київській області значно занижені. Так, з 1-го січня по 1-ше березня 1933-го року у Сквирському районі, згідно з офіційними звітами, померло 802 людини. Перевірка встановила, що в дійсності було 1773 смертних випадки. У Володарському районі за цей же час зареєстровано 742 смерті. А насправді померло понад три тисячі осіб. Поза сумнівом, що реальні цифри померлих перевищують офіційні. До того ж слід пам'ятати, що й тут не враховано тих нещасних, які залишили рідне село в пошуках порятунку і померли далеко від домівки.

    Аналізуючи голод в інших частинах Сав’єтського Союзу, впадає в очі, що він в першу чергу торкнувся заселені етнічними українцями регіони, (згадана Кубань, прикордонні райони Курщини й Орловщини). Цілеспрямоване винищення автохтонів й уможливлення безперешкодного заселення території завезеним елементом є актом геноциду. Цілком іншими були причини голоду в Казахстані. Спроби примусити казахів осісти спричинили порушення їхнього традиційно кочового укладу життя. Позбувшись отар й осівши на неродючих піщаниках, казахи звичайно ж не змогли відразу навчитись вирощувати зернові культури. Проте в часі голоду їм ніхто не забороняв виїздити до інших регіонів СССР. Більше того: казахські компартійні діячі звертались з листами-проханнями до керівників прикордонних районів й областей РСФСР всебічно полегшити побут прагнучих перечекати голод казахів й забезпечити їх роботою. Відомі й випадки, коли окремі казахські племена без жодних перешкод з боку сав’єтських прикордонників відкочовували в Китай і там очікували сприятливих для повернення часів. «Білою плямою» є й доля мешканців Смоленщини, котра також не виконала непомірний план з хлібозаготівлі. Проте в замешканих там москвинів й білорусів ніхто не відбирав посівні запаси, як це чинили в Україні, й не зачиняли білоруських шкіл та газет, як це чинили з українськими школами й газетами на Кубані.

    Як відомо будь-яка подія, що відбувається вперше, може бути випадковістю, вдруге вона вже є тенденцією, а втретє — засвідчує закономірність. Вартими уваги мусять бути несправедливо замовчувані або вкрай рідко згадувані нині голоди 1921-22рр. й 1946-47рр. Теоретично один голод міг-би бути наслідком природного неурожаю, але три є нічим іншим, як цілеспрямованою політикою. Як засвідчили факти, інтернаціоналістична риторика очільників СССР була лише маскуванням москвинського шовінізму. За ширмою формування “радянського народу” відбувався процес асиміляції. Прагнення унеможливити будь-які форми спротиву нав'язуванню поневоленим народам нівелюючої національну ідентичність зокрема й людську гідність в цілому ідеології, штовхало сповідуючих марксове вчення керівників компартії до найрізноманітніших злочинів. Тоталітарний устрій, адміністративно-наказні форми управління, нівелююча людську гідність зокрема й національні культуру та особливості в цілому матеріалістична ідеологія, прагнення будь-що поширити світом комуністичний світогляд, провокувало тогочасне керівництво Сав’єтського Союзу до витворення найрізноманітніших постанов, указів й навіть законів, спрямованих на фізичне винищення незгідних й непідконтрольних системі. Дослідження архівних документів переконують, що події 1932-33рр., котрі з часом отримали назву Голодомору, були актом цілеспрямованого нищення незпролетаризованого й нелюмпенізованого українського селянства.

    Олесь Вахній

    Вложения:

  2. Неспроможність нинішніх галасливих політиканів та посадовців подолати виклики часу (наприклад штучну, посталу геть не з нашої вини й накинуту ззовні економічну кризу), безпринципні й продажні політологи пояснюють кількасотлітньою бездержавністю українського народу, браком державницьких традицій й засиллям корумпованого елементу в усих гілках влади. Насправді, ця вкрай примітивна теза позбавлена глузду й логіки. Політично-економічний стан невеликих за розмірами, проте послідовних у справі відстоювання власних національних потреб балтійських держав (Литви й Естонії) свідчить, що балачки довкола відсутності в українських посадовців належного досвіду є звичайнісіньким виправданням продажності й недолугості. Зарозумілим і самозакоханим можновладцям бракує волі, принциповості, а головне —прагнення і бажання усвідомити суть власного призначення й причин буття людини в цьому світі. Звідкіля візьметься любов до України у вчорашнього комсомольського або компартійного функціонера? Залишена у спадок від почилого геть не в Бозі Сов'єтського Союзу окупаційна адміністрація (котра після проголошення незалежності узурпувала владу й проголосила себе економічною та політичною елітою) спромоглась виховати гідних собі наступників. Цинічних, безідейних, безпринципних і вкрай меркантильних. Освіта фахових бюрократів жодним чином не свідчить про їхнє розуміння суті нинішніх суспільних процесів, уміння давати гідну відсіч проявам зовнішньої агресії (згадка про формально програні Румунії в міжнародному суді, а насправді подаровані на вимогу третьої сторони газові та нафтові родовища довкола острова Зміїний буде доречною) та викликам часу. Звідсіля й усі нинішні негаразди. Безпринципність й запопадливе запобігання міністерських челядників перед найвищими посадовцями є шляхом просування щаблями ієрархії. Посади дарують матеріальний добробут, нагоду покрасуватися перед телекамерами, засвідчивши власну вагомість, й уможливлює, безкарно ігноруючи реальні потреби та прагнення народу, вирішувати його долю.

    Новітні міждержавні та міжцивілізаційні конфлікти (не обов'язково аби вони були збройними) кількох світових надпотуг за своєю суттю є боротьбою за майбутній устрій світу. Це жорстока й підла війна, в якій лише показово дотримуються загальновизнані правила й зобов'язання. Прикро визнавати, але нещирість, недотримання взятих на себе зобов'язань, ігнорування потреб незадіяних у "глобальній грі" держав і народів, нині перетворилися в норму. «Великі гравці» перекроюють карту світу на власний розсуд, тож єдиним шляхом порятунку ігнорованих й зневажених (Україна, певно, очолює перелік тих, кому випала ця незаздрісна доля) є чітке й усвідомлене протиставлення існуючому свавіллю власної організованості, консолідованості, чіткого усвідомлення причин змагу та його кінцевої мети.

    Згадані вище продажні (проте вкрай галасливі) «політологи» свідомо уникають публічних обговорень причин виникнення держав, наявності в корені назви самоназви автохтонів та їх покликання. Існують французи (попри поділ на гасконців, бургундців, шампанців, нормандців та ін.) й існує Франція, існують німці (попри поділ на швабів, баварців, сілезців та ін.) й існує Німеччина, існують грузини (попри поділ на аджарців, мінгрелів, сванів та ін.) й існує Грузія, існують українці (попри поділ на гуцулів, лемків, бойків, волинян, слобожанців, поліщуків, надніпрянців та ін.) й існує Україна. Поділ людства не є чимось випадковим й неприроднім. Етнічні спільноти (нації) формувалися протягом тисячоліть на чітко окреслених територіях. Клімат, побут, флора й фауна, наявність або відсутність тих чи інших компонентів в їжі й питві, хімічний склад вживаного харчу, географічне розташування (наявність або відсутність гір, річок, лісів, степів), температура повітря безпосередньо впливали на формування генетичної особливості, менталітету, мови, культури, традицій й вдачі осідлої на них людності.


    Досвід минулого й здоровий глузд (логіка) свідчать на користь необхідності існування в природі різномаїття. Одноманітність (для людей відсутність альтернативи) спричиняє всебічне зубожіння, унеможливлює поступ (прогрес) й викликає деградацію. Водночас, природа й всі її складові функціонують відповідно до певних, чітко окреслених законів і норм, переступ котрих загрожує зникненням природніх видів як на певних територіях, так і в цілому. Аналогічна ситуація стосується й створеного за Божим Образом людства. Практика засвідчила що найкращі й найідеальніші закони, згідно з котрими можливе життя, викладені в Біблії. Переступ, занедбування, ігнорація або відхилення норм (моральна деградація) спричиняють всебічну розбещеність і загрожують дестабілізацією та зникненням цілих народів та цивілізацій.


    Дружні, навіть приятельські стосунки між колишніми Президентами України та Грузії Віктором Ющенком та Михайлом Саакашвілі багатьма безпринципними посадовцями сприйнялись як керунок до “всебічного поглиблення добросусідських відносин”. Проте сумні реалії засвідчили: щира українська гостинність та плебейська натура посадовців уможливили проростання на українському грунтові зерен притаманного азійським та напівазійським народам хамовитого й брутального зловживання добротою. Українці (і це до нашої честі) так і не стали законодавцями мод у злодійській царині. Народна мудрість “ліпше бути окраденому, аніж злодієм” та Божа Заповідь “не вкради” є надійною перепоною перетину межі, за котрою відвіку практиковані чесноти сприймаються у збоченому й цілковито протилежному значенні. Попри один з найвищих у світі відсотків від загальної кількості населення засуджених та “конфліктуючих з законом”, українці не здеградували на радість недоброзичливцям остаточно. Сумне тому підтвердження — жахлива кількість жебраків. Зневірившись у пошуках правди, втомившись очікувати обіцяне “налагодження внутрішньої ситуації”, нащадки чубатих запорожців визбирують на узбіччях битих шляхів копійки й ховаються від реалій буття в алкогольній нірвані. Різати горлянки задля привласнення створеного працею ближніх майна (принаймні поки що) ніхто не вважає ознакою героїзму.


    Уважні й непозбавлені вміння відрізняти полову від пшениці вже зауважили, що переважна більшість відверто паразитуючої на тілі нашого народу кримінальної еліти (“узаконені крадії”, москвинською “вори в законє”) є вихідцями з причорноморської частки Кавказу. Аби зрозуміти причини ідеалізації розбишацьких, шахрайських та крадійських традицій у кавказькому регіоні й серед грузинів зокрема, варто дослідити його історичне минуле. Кам'янистий й неродючий грунт, брак прісної води, а головне безугавні наскоки войовничих сусідів, провокували до адекватної реакції. Кровна помста й збройне заволодіння чужою отарою худоби перетворилися на форму й засіб виживання. З часом грабунок і жорстокість стосовно інших почали трактувати не гріхом, а хвацькою чеснотою. Злодійські традиції (“поняття”) для багатьох грузинів стали формою світосприйняття й загрожують стати часткою національної культури. Показово драконівські (для цивілізованого світу), проте цілковито виправдані методи поборення організованого крадійського руху в Грузії режимом Саакашвілі (здійснювані на вимогу міжнародних інституцій) насправді виявились методом експорту кримінальної еліти. Загрожуючи арештом «крадіям у законі», влада Грузії сприяла їхній еміграції та створенню поза межами етнічної батьківщини кримінальних угрупувань. Велика частка здобутого неправедним шляхом у країнах Європи та постсав’єтського простору (й Україні зокрема) пересилалась родичам кримінальників. І грузинські посадовці жодним чином не обурювалися цими аморальними «вливаннями в економіку». Значний відсоток затриманих за вчинення кримінального правопорушення «крадіїв» на прохання грузинських владних структур депортовувалися до Грузії, де за дивних й незрозумілих обставин звільнялись з-під варти й, повернувшись в Україну, продовжили злочинну діяльність. Цей факт перед всим світом засвідчив корумпованість і продажність грузинської номенклатури.


    Аналіз сучасного стану речей засвідчує: прибулі з Грузії “крадії в законі” щораз більше опановують в Україні кримінальну ієрархію. Трагічна для українців і ганебна для грузинського народу статистика свідчить: переважна більшість представників грузинської діаспори в Україні так чи інакше причетні до криміналу. Грузини опановують усі царини злодійського ремесла. Шахрайство, крадіжки, продаж наркозілля, розбійні напади, викрадання людей задля шантажу рідних, здирництво, зваблення й розбещення неповнолітніх, гендлярство контрабандно завезеним крамом... Запровадження у травні Радою Національної безпеки і оборони санкційного списку з 111 осіб, яким заборонено в’їзд до України, є малорезультативною напівмірою. Лише візовий режим та перевірка законності отримання вихідцями з Грузії українського громадянства буде захистом від свавілля закоханих у несправедливість і злочин.


    Ігнорація здорового глузду й реальних (а не надуманих й штучно створених) потреб є свідченням байдужості до долі народу. Поборювати посталі проблеми й зло в найрізноманітніших його проявах є ознакою мудрості й переймання майбутнім. Задля збереження власної ідентичності та неповторності українці мусять очистити Батьківщину від некликаних й паразитуючих на її тілі чужинців. Щоб там не було, але всьому є межа. Терпінню українців — також.


    Олесь Вахній

    Вложения:

  3. Сучасне українство постало перед черговим викликом іспиту власного сумління. Лишена у спадок з часів брутального поневолення колоніальна адміністрація та породжена нею бюрократично-управлінська «зміна» (недолуга і нездарна діяльність котрих спричиняє чимало бід і негараздів) продовжують ганебну практику утримання українців у рамках фальшивих стереотипів часів сталінського ленінізму. Справа реалізації обнадійливих оновлень, де традиція поєднується зі стремлінням до майбутнього, рівно як і природнє прагнення українців зберегти власну ідентичність, донині не опинились в пріоритеті. Натомість, немов додатком до свавілля вчорашніх окупантів, котрі систематично вдаються до маніакальних дій, спрямованих на перекручення історії та привласнення чужих історичних здобутків, в Україні продовжують культивувати ідеї розмивання і руйнування притаманного менталітетові автохтонів суспільного устрою, а прагнення жити гармонійним, базованим на тисячолітньому досвіді життям тлумачать «замкнутою обмеженістю» та «націоналістичною непоступливістю».

    Особа нащадка абіссинських канібалів Олександра Пушкіна, попри вроджену приналежність до дворянської касти, для творців кривавої «безнаціональної та безкласової культури» виявилась вкрай доречною. Запровадивши несмак та непохитну одноманітність у царині імітації творінь людського інтелекту, заляканий і затурканий загал змушували поклонятись астрономічно далеким від дійсності постулатам. Культ Пушкіна започаткувався в комуністичній імперії зла наприкінці 30-х років минулого століття. «Безкоштовна» шкільна освіта Сав’єтськогоСаюзу мала призначення виховання бездумних і слухняних виконавців постанов і наказів. Обмежена людина є ідеальним гвинтиком системи. Завдячуючи тому, квітли безальтернативні догми його «геніальності», котрі насправді є актом неосмисленої данини написаному під невсипущим оком КГБістської цензури в підручниках неукраїнської літератури. Справа дослідження родової генеалогії «передового трибуна революційних стремлінь» обмежувалась звісткою про африканське походження прадіда по матері Абрама Петровича Ганібала. Від нього успадкувалась негарна (зі спогадів знайомих) хамітська зовнішність (однокурсники нарекли його мавпою) та імпульсивна натура. На згадку про генетично-спадкові психічні розлади в роду батька (прадід (також Олександр) в хвилини істеричного припадку вбив власну дружину) було накладено табу. Відсталість в навчанні й безпричинні з’яви надмірної енергійності в дитинстві штучного «генія», зафіксовані в листах бабці Марії Олексіївни Ганібал. Маючи змогу читати в бібліотеці царськосельського ліцею поетичні твори, Пушкін навчився копіювати таланти інших. Зрештою, він і сам визнавав, що «засвоїв» віршовану «манеру» Дениса Давидова. На більше так і не спромігся.

    Відразу після випуску з ліцею, майбутній ідол письмово заприсягнув служити цареві й був зарахованим на дійсну службу до Колегії іноземних справ. Знайомство з однолітками, котрі згодом виявились учасниками руху «декабристів», щоправда, позначилось на його кар’єрі. «Революційність» Пушкіна обмежувалась приналежністю до масонської ложі, захопленням атеїстичними вченнями та карикатурними натяками на кліриків та окремих високопосадовців. Проте прагненнями дворян-революціонерів принципово не переймався, про що безугавно стверджував у листах та свідченнях. Факт поклоніння Пушкіним ідеям москвинського месіанства зазвичай оминався увагою. В шовіністичних панегіриках, котрі вкупі з аналогічною писаниною Жуковського видались брошурою «На взятіє Варшави», він аплодує придушенню дикою царською армією польського повстання 1830-31рр. За висновками критика і письменника Георгія Федотова, світогляд Пушкіна коренився у вже минулому XVIII столітті, оспівуючи імперію, він поступався правдою грубій силі, а спільнота спроможних критично міркувати постає лише за рік до його смерті. Запопадливо-підлабузницьку стосовно царату позицію, рівно як і примітивність його «творчості», свідомі згубності політики поневолення народів сучасники нарекли святотатством. Після скиглійського запевнення начальника ІІІ відділення імператорської канцелярії генерал-ад’ютанта Бенкендорфа у вірності імператору Ніколаю І (літо 1831-го року), Пушкіну пробачили «гріхи молодості», повернули на службу, й нагородили дозволом(«соізволєнієм») на «збір матеріалів» в царських архівах. Ці факти сав’єтські «науковці», котрі захищали дисертації «досліджуючи» його духовну блекоту, старанно заретушовували, позаяк вони не вписувались в образ «борця з рабовласницько-кріпацьким режимом».

    Вчинки людини є проявом її внутрішньої сутності. Слабини Пушкіна не обмежувались закоханістю в азартні ігри (які позбавили значної частки родових статків), розбещенні закріпачених «дворових дівок» (від яких мав позашлюбних нащадків) й аморальним залицянням до вже заміжніх. Справедливо обурених збезчещених чоловіків зухвало викликав на герць. Зрештою, практикований спосіб інтриганства, п’яні бешкети й блудні походеньки до жінок аморальної поведінки стали причиною розпрощання душі з тілом.

    Теза про «народність» пушкінської писанини (яку ширили в жахливі часи тоталітаризму) в колі його біографів (першим з них був українець Пантелеймон Куліш) відразу знаходила логічні заперечення і спростування. Критики відкрито лаяли «народну поему» «Руслан і Людмила» за вінегрет несумісних стилів віршування. Аналогічно прохолодою зустріли й «Полтаву», в якій Пушкін приписував бузувіру Петру Романову героїзм, і брехливо та негативно змальовував постать Івана Мазепи.

    Значний відсоток новітніх «істориків» вже формально незалежної України, пишучи історію національного відродження, обмежуються згадками виключно про культурологічні середовища. Насправді, український визвольний рух не був беззубим. Окрім театрів й видання творів українською мовою, практикували й силові акції. 1-го листопада 1904-го року боївкарями «Оборони України» вибухом було ушкоджено погруддя Пушкіну в Харкові, який незадовго до події був встановлений з нагоди «воз’єднання Малоросії» й московського царства. В пояснювальній прокламації стверджувалось, що на силоміць загарбаній території «не має бути нікому і ніякого монумента з чужинців», а лихої пам’яті витесаному з граніту закинули «тенденційне перебріхування історичних подій всього світу». Тогочасна українська еліта спромоглась на правильне розташування пріоритетів.Ав нинішніх, зациклених на сьогоденних питаннях політиків, ці першочергові і принципові осмислення фундаментальних істин чомусь «очікують свого часу».

    Наразі адепти приреченого історією, проте донині отруйного відлуння часів бездержавності, свідомо уникають неупередженого аналізу «створеного» нікчемною «знаменитістю». Практиковане ним тлумачення категоріями підпорядкування є суголосним свавіллюновітніх політичних ретроградів Московії, тож приписуючи самозакоханому нарцисові «всесвітню відомість» та «репутацію найвеличнішого національного поета», ідеологи «величі москвинського світу» («вєлічіярускага міра») продовжують, послуговуючись зримістю імені Пушкіна, утримувати формально незалежні народи в тенетах атавістичного анахронізму.

    Фіксування в топоніміці поневоленого етносу імен та подій, котрі пов’язують з окупантом, є злочинною формою нищення національного довкілля. Шляхом встановлення «символів панування» здійснюється прилучення до чужого світогляду та руйнується природня ідентичність. Століттями ігнорований здоровий глузд вимагає від українців дбайливо ставитись до життєдайних зерен відвічно-довічного та відсіювати кукіль вбивчої дочасності. Ламаючи списи в дискусіях про минуле, котре безпосередньо стосується сучасного та перспектив розвитку, мусимо усвідомлювати, що тверезе осмислення історії є першочерговим на шляху до майбутнього. Приналежність до стану національної інтелігенції не обмежується неухильним дотриманням кодексу поведінки і моральних законів та приписів. Обов’язком свідомого свого призначення люду є ширення правди. Навіть тоді, коли її не хочуть чути, коли вона змушує напружуватись збайдужілих і навіть коли це загрожує життю. Нинішні кремлівські верховоди, не позичивши в Сірка очей, продовжують трактувати період окупації народів постімперського та постсав’єтського простору «часом спільної історії». Справа відкриття прихованих граней дійсності про які загал позбавляють змоги знати, а тим паче думати, зобов’язує відмовити необ’єктивній оцінці процесів та подій минулого. Очищення свідомості українців від намулу часів поневолення та москвинської багнюки, часткою якої є й чванливий нікчема Олександр Пушкін, рудиментів комуністичної ортодоксії, пропагандистських штампів та матеріалістичних гасел є прогресивним поступом, а не пустопорожнім дзвоном. Діймо.


    Олесь Вахній

    Вложения:

  4. Зусиллями бездуховних матеріалістів, нинішній світ переживає шокуючу “переоцінку вартостей”. Світоглядам і поведінці, котрі споконвіку осуджувались й вважались неприродніми та аморальними, підшуковують “наукові пояснення”, й окрім права на існування уможливлюють перетворитись в гегемона у людських взаємостосунках. Явище егоїзму (скрайня форма себелюбства, потурання примхам, ігнорування здорового глузду та потреб оточуючих), завжди викликало осуд й адекватний остракізм. Віднещодавна, збочений розум випестуваної й пригодованої когорти політологів, пустив гуляти світом новий “політологічний термін” “національний (або державний) егоїзм”. Нещиро та завуальовано, світовій спільноті намагаються пояснити причини нереагування на донині практиковане окремими країнами та фінансово-світоглядними корпораціями свавілля в стосунках з упереджено вибраними й рештою світу.

    Невблаганний в своєму плинові час ставить перед людством жорсткі й недвозначні виклики. Реагуючи на них, світові інституції (зокрема ООН), запровадили в міждержавних стосунках низку норм та правил. Журимось, але угоди та домовленості про заборону урядам країн самостійно втручатися у внутрішні справи інших, не завжди стають керунком до дій на практиці.

    Сучасний світ поділений на “терени впливу” («зони інтересів») кількома національними та наднаціональними надпотугами. Посталий по Другій Світовій Війні світоустрій влаштовував переможців, держави нейтралітету, і навіть переможених. Призвичаївшись до стабільності як до абсолюту, країни довколоатлантичного регіону кількадесят років навіть найрадикальніші зміни сприймали тимчасовим відхиленням від непохитно-сталого стану. Саме егоїстичними міркуваннями керувалися західні ліберали, реагуючи на розпад СССР й з’яву нових країн в Східній Європі та Середній Азії. (Доречними будуть згадки про недружні щодо України висловлювання президентом США Бушем-старшим, канцлером ФРН Гельмутом Колем, прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер). В уяві наділених владою, зміна політичного напрямку комуністичної Москви в бік демократизації та ринкової економіки, мусили вгамувати й прагнення поневолених народів. Навіть після 1991-го року, в їхній поведінці відчувалося підсвідоме роздратування «новими гравцями», а значний відсоток радників донині ностальгують за практикованими в часи існування “імперії зла” простими рішеннями.

    Сита Європа потребує прогнозований схід континенту, передбачуваний, без підстав для хвилювання. Але земне буття має власні закони. Глобальні пертурбації зобов`язали змінити риторику, й не лише на словах визнати право звільнених народів брати участь у вирішенні проблем регіонального і навіть планетарного масштабу. Проте західний обиватель, вкупі з впливовим меркантильним олігархатом, продовжували трактувати українців навіть не різновидом москвинів, а саме москвинами. Національне самоусвідомлення та постання (нехай насправді і формально) незалежної України сприймались фантомом, а голос істориків, котрі науково спростовували брехливо-упереджену тезу “єдиного коріння трьох східнослов’янських народів” залишався непочутим. Існуванню такого ненормального стану речей, сприяла й неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація в Україні. Власною безхребетно-підлабузницькою поведінкою та імітацією діяльності, вона лише законодавчо оформлювала стан справ, який виникав і складався не за її участі, а тим паче усвідомлення та ініціативи.

    Західний світ не лінується вустами державних мужів запевняти, що прагне справедливості в цілому світі, обстоює свободу окремої людини й національних спільнот. Насправді, майже вся його політико-мілітарна стратегія спрямовується виключно на власний захист та експорт сповідуваного світосприйняття. Навіть у своїх доповідях про право на свободу решти світу й покривджені права людини, «правозахисники» першочергово переймаються власною безпекою, а не моральним християнським обов’язком протидіяти свавіллю. Перенасичене суспільство опановане релігійною індиферентністю й надмірною толерацією різних форм збочень. Ідеалом цього суспільства є виключно матеріальний добробут, який, на його думку, забезпечить безугавний технічний поступ.

    Тверезий аналіз явища “національного (державного) егоїзму” пророкує йому згубний кінцевий результат. Він не толерує здоровий змаг (який в свою чергу є джерелом і натхненником поступу), оскільки це загрожує втратою стабільності. Але він започатковує кінець позитивній першочерговості витворених європейцями вартостей з усіма випливаючими економічними і культурними наслідками. Тенденція до безвихідного індивідуалізму, який раніше чи пізніше призведе до знищення суспільства в цілому, є підставою для занепокоєння. Замість підтримки новопосталих держав Східної Європи, котрі стали б заборолом азіятській експансії (зокрема й шовіністично-агресивному наступу китайського комунізму), Захід їх просто ігнорує, чим риє могилу й решті цивілізації.

    Нерішучістю, безугавним перейманням фальшивим розумінням стабільності та страхом перед змінами, нині вдало користають й маніпулюють прагнучі домінування не лише на євразійському просторі кремлівські чинники. Попри розпад СССР та підконтрольного йому «соціалістичного табору», Москва продовжує вірити у власну місію надлюдського масштабу, претендує на монополію в царині духовності й не відреклася мети опанувати світ. Головним аргументом кремлівської камарильї є твердження про необхідність втримати мир і порядок на території де проживає “понад сто народів”. Чи можете, кажуть великодержавники, уявити собі хаос і ту боротьбу та різанину, якби не стало впорядковуючої сили Росії? Ви, західні народи, не обтяжитеся вгамуванням розбурханого Сходу Європи, тож не перешкоджайте країні, котра є членом Ради Безпеки ООН. Прагматичний західний матеріаліст, не бажаючи ускладнень, розмірковує приблизно так: сто народів, великих і малих, боротьба всих проти всих... Хто тут може дати раду? Яка мілітарна потуга з Заходу опанує незрозумілий і неспокійний простір? Досить з нас етнічних війн в колишній Югославії. Тож дідько з ним. Московщина впродовж століть «доглядала» за цим регіоном. Нехай тримає в своїх пазурах і в подальшому.

    Вимушене застосування Заходом методів “психологічної війни” відносно Московії внаслідок інтервенцій на терени вже незалежних Грузії в 2008-му й України нині, насправді є лише формою самозахисту. Західні достойники чудово поінформовані, що соціальним та політичним устроєм імперії є тоталітарна тиранія з необмеженою владою над всіма регіонами, проте продовжують вірити, що наслідком “експорту західних вартостей” з часом буде прихід до влади суттєво демократичнішого диктатора, свавілля якого в свою чергу обмежить демократичний парламент. Час засвідчує, що ці сподівання є помилковими, марними, і вкрай шкідливими.

    Теза про необхідність законсервувати існуючу систему рівноваги «центровими державами», й таким чином зберігати планетарний мир і спокій, насправді не витримує критики. ХХ-те століття, якщо дивитися з точки зору військової стратегії, було побудоване на принципах “стіни” й “діалогів”. (Згадка про Берлінський мур та “залізну заслону” (унеможливлення контактів з рештою світу) є доречною.) Військові дії в Криму та прикордонні України є поверненням до ідеології “стіни”. Мета Москви – розділити людей, а штучний кордон з часом зіштовхне їх лобами.

    Спричинені окупацією Криму незначні санкції та звернення Заходу до Кремля насправді є малоефективними. Дії шукачів діалогу з кремлівськими узурпаторами, (байдуже якими міркуваннями вони керуються) доречно наректи злочинною бездіяльністю. Практикуючі їх, змушені будуть заплатити набагато більшу ціну. Мова не йде про співчуття несправедливо покривдженій Україні. Знахабніла від безкарності Московія загрожує безпеці решти світу. Тішимось, що світова спільнота декларує своє обурення свавіллям кремлівської хунти, співчуває Україні, і натякає на прихильність. Але в суті речі, реальна свобода ще три десятки років тому підсав’єтських народів її жодним чином не турбувала. Даремно. В гібридній війні проти Заходу Україна стала форпостом європейських вартостей, й стримує імперські амбіції вчорашніх КГБістів. Раціональний пошук спільного добра зобов’язує до далекоглядності.

    Попри штучні рамки, реалії життя унаочнюють існування сил і середовищ котрі не бажають миритися з несправедливістю. Ідеалістичне світосприйняття покривджених, насправді є великою зброєю. Новітні технології (зброя Заходу) не завжди здатні конкурувати з винахідливістю і завзяттям (зброєю зневажених). Окрім віри в Господа, великою силою й невичерпним джерелом натхнення та енергії є Ідея Нації. Націоналізм ставить постулат власної національної держави найвищою формою організації. Її головним призначенням є захист автохтонів (державотворчої етнічної спільноти) від проявів зовнішньої агресії, унормування взаємостосунків та уможливлення реалізації закладених (дарованих) Творцем талантів.

    Обов’язком українських націоналістів є протидія наступу нівелюючих людську гідність й національну ідентичність підлості, брехні й несправедливості. Матеріалістичному егоїзмові ми протиставимо духовно здоровий ідеалістичний фронт всієї Європи. Ця боротьба не є примітивним протестом утискам і зневазі. Ми прагнемо суттєво більшого. Усвідомлення, якою має бути кінцева мета, відчутно зміцнює сили. З тим і переможемо.

    Олесь Вахній

    Вложения:

  5. Тверезий аналіз нинішнього незаздрісного стану в якому опинились українці, недвозначно вказує на його коріння. Ігнорація владними чинниками зокрема, та значною (проте, на щастя, не всією) часткою суспільства чесноти людяності (насправді Божої Заповіді любити ближнього) є причиною більшості бід і негараздів. Буття щодня подає приклади того, коли огидне претендує на статус гарного, жорстокість – величі, а брехня виряджається в шати правди. Запроваджений в березні Кабінетом Міністрів карантин був типовим прикладом імітації бюрократичним апаратом «захисту населення». Показовий, насправді нічим не виправданий формалізм спричинив астрономічну кількість негативу. Соціологи відразу зафіксували відчутне збільшення купівлі загнаним у вимушену відпустку «пересічним українцем» алкоголю (наслідок – збільшення пияцтва), вдарили на сполох медики, оскільки вимушені замкнутість та відсутність спілкування спричиняли психічні зриви, а органи МВС відзвітували про рекордну кількість внутрішньосімейних конфліктів. Цей ненормальний стан речей міг постати лише в донині не очищеному від намулу сав’єцького тоталітаризму суспільстві. Практика підміни краси (а вона завжди є ексклюзивною) створених конвеєрним способом вигідності і придатності породжує духовну пустку, негатив в душах і депресію.

    З Божої ласки, життя подає і кращі приклади. Цьогорічний фестиваль «Мельпомена Таврії», котрий традиційно відбувався в Херсоні 10-13 вересня, без перебільшення став іспитом сумління для причетних і задіяних. Подію, рівно як й пануючу на ній атмосферу, доречно порівняти з ковтком холодної води у спекотну днину. Відсутність змоги запросити, зустріти і задіяти колег-акторів з інших країн, лише скоротила час проведення мистецького проєкту, але жодним чином не нівелювала його ваги й часової доречності. Зрештою, попри суворий контроль пунктів міждержавного перетину, факт присутності на фестивалі директора театру «Малтеле» Кубілая Ерделікара (Туреччина), режисера Кахи Гогідзе (Грузія) та режисера і драматурга Андрія Курейчика (Білорусь) надали події міжнародної ваги. Посилаючись на карантинні заходи, влада самоусунулась від підтримки вагомого культурного проекту. Тягар здійснення заходу ліг на плечі місцевої влади (Херсонської міської й Херсонської обласної держадміністрацій) та кількох небайдужих до української культури меценатів.

    Сценічні постанови вистав та спектаклів писалися вже в часи карантину і були адаптованими до показу просто неба. Показ Донецьким академічним обласним драматичним театром за оповіданням Антіна Чехова «Вірочка» (м. Маріуполь) був четвертим за рахунком, себто ще «не обкатаним» перед глядачами. Аналогічно «свіжими» були й постановка київського «Малого театру» за автобіографічними нарисами Харукі Муракамі «120 ударів на хвилину» (прем’єра відбулась у серпні, режисер – двадцятилітній актор Станіслав Весельський) та Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша шекспірівський «Сон літньої ночі» (червень). Місцинами, де здійснювались покази, було обрано відкриті ділянки: вулична сцена театру ляльок, театральний двір драматичного театру, набережна міста, сквери та ін.

    Номінантом фестивалю в частинах «Кращий акторський ансамбль» та «Краще сценічне оформлення» став київський «Дикий Театр» з п’єсою Наталі Ворожбит «Кайдаші 2:0». Дахом для глядачів були сосни Олешківського лісу, оскільки показ відбувався в «Лісовому театрі» бази «Чумацька криниця». Емоційні діалоги дійових осіб (сама назва вже дає зрозуміти, що за основу (хоча і з посередництвом серіалу «Спіймати Кайдаша) взято класичний твір української художньої літератури ХІХ ст.) час-від-часу різали слух невживаною в храмах термінологією, проте від болючої правди годі втекти. Щиро журюсь, але ця справді ненормальна форма спілкування почала унормовуватися в багатьох родинах ще за часів нашої бездержавності. Адаптовані до сьогодення події реально зображують сірий та одноманітний побут, котрий позбавляє змоги практикувати здорові стосунки у родині й вбиває душі мільйонів українців. Запобігання перед наділеними владою й грошима старшим сином Карпом, скигління за колгоспом, в якому можна було безкарно красти, батьком Омельком, незаздрісна доля нікому не потрібного байстрюка Івана, зрештою відсутність вибору, і як наслідок безвихідь, спричиняють далеку від традиційної для нашого народу поведінку. Попри ознаки морального розкладу й духовної деградації, причиною котрим є нинішня дійсність, навіть у теперішньому, безрадісному побуті постсав’єтського українського села, в дійових особах залишився і проявляється генетичний потяг до обнадійливих змін у бік кращого, світлого і людського.

    Спільний проект Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша та Київського національного академічного театру ім. Івана Франка моновистава за оповіданням Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи» не одного глядача змусила щиро просльозитися. Показ відбувався в напівзруйнованому часом і байдужістю влади міському Палаці Культури. Його стіни пам’ятають виставки футуристів (серед яких були й Володимир та Давид Бурлюки), концерти американського піаніста польського походження Йосифа Гофмана, корифеїв українського театру Панаса Саксаганського і Марії Заньковецької, голос Оксани Петрусенко. Відсутність вікон, омиті дощами стіни й бита цегла під ногами були докором для посадовців котрі неспроможні захистити від дочасної руйнації саму будівлю, і вдало асоціювались зі станом культури в Україні. «Відсутність коштів» для духовності породжує в людині внутрішню пустку. Перегук сцени з глядацькою залою (запитання дійової особи до глядачів та їхні відповіді) були чудовим підсилюючим ефектом. Монолог удови Юстини, котра самостійно спорядила себе до останнього шляху. Приклад замилування похованням і тризною, як гідним переходом до потойбіччя. Національні традиції нашого народу навіть в цій справі є вишукано-естетичними. Спогади та роздуми над подіями земної мандрівки й мрії про процес проводів тіла після розлуки з душею супроводжувались показом речей, котрі є обов’язковими на шляху до визначеного Творцем місця вічного спочинку. Заздалегідь заготована домовина, вишита національними візерунками сорочка, «придбана на дві пенсії» оздоблена китицями хустина, інше вбрання, власноруч зліплена свічка з ароматного воску, висушені, але так само чарівно пахучі навіть взимку квіти та гілки з ягодами калини, переймання аби вони були покладеними біля тіла у чітко визначеному місці. Оповідь уяви процесу спорядження та доправи до цвинтаря збагачена роздумами над мораллю і глуздом людського життя. Не вдаючись до осуду життєвого трибу вже померлих односельчан (керуючись ще однією Божою Заповіддю «не суди»), бабуся Юстина словами «яке в людини життя, така буде і смерть» вказує на наслідки їхніх гріхів та помилок. З тіла колишнього мисливця, котрий кохався в полюванні, крапала сукровиця, а нібито випадково перевернута труна іншого, була карою чоловікові котрий за життя жартував про байдужість до власного тіла після відходу душі. Нащадкам, які, можливо, навіть не підозрюють про наявність й регулярне оновлення необхідних (ні, я не обмовився, саме НЕОБХІДНИХ) для поховання речей, дається біблійна порада стримати власні вуста від лихослів’я й пустопорожньої балаканини. Намір сколихнути повітря злим або нечемним висловом нехай спиниться набраною до рота водою. Винагородою слухняним буде убезпечення від невідворотної кари.

    У монолозі побожної бабусі, котра вже приготувалась до відходу по вічну винагороду, проте жодним чином не нудить світом, чітко прослідковується доля всього українського народу. Згадки про голод, силову колективізацію, грабунки нелюдською комуністичною системою, вибачення перед дітьми, які народились мертвими внаслідок вимушеної непосильної праці. Але навіть ця, трагічна частка минулого українців, котру героїня доносить до загалу через призму особистого життя, подається не сльозами і наріканнями. Моновистава стала поштовхом до роздумів, тож режисер (заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк), акторка (народна артистка України Лариса Кадирова) й дирекція фестивалю (народний артист України Олександр Книга та Директор ТОВ «Фестивальний центр» Олександр Могилевський) тішаться здійсненим та застерігають сучасників і нащадків від болю, котрий випав на долю наших предків.

    Людяність. Її неможливо підмінити уподібненими до пустопорожнього дзвону гучними фразами про «необхідність покращити соціальні умови населення». Це реальна, підкріплена діями любов до ближнього.

    Олесь Вахній

    Вложения:

  6. Бий москаля.jpg Суспільство, в якому існуючі механізми розв`язання викликів часу і посталих проблем уже не є ефективними або й взагалі не діють, потребує докорінних реформ й оновлення. Гальмування або ігнорування цих чинників нерідко штовхають небайдужих до долі рідного народу на радикальні вчинки.

    Станом справ на весну 1992-го року, дві досить-таки чисельні київські громади Української Греко-Католицької Церкви не мали в своєму розпорядженні жодного храму для відправи духовних потреб вірних. Літургії правилися просто неба. Письмові звернення до державних установ та публікації в ЗМІ цинічно ігнорувалися неочікувано для самої себе суверенізованою постколоніальною адміністрацією. Ця обставина свідчила про байдужість до долі платників податків й не давала жодних сподівань на позитивне вирішення проблеми. Підозрюю, що тогочасне небажання клиру УГКЦ йти на компроміс з постокупаційною адміністрацією, відмова від участі в ініційованих режимом підлих ігрищах, були причиною відмовлянь й прагнення обмежити юрисдикцію УГКЦ виключно західними теренами України. Цей ненормальний стан речей змушував до активної протидії.

    Напередодні Свята Воскресіння Христового, квартет активістів київського осередку Спілки Української Молоді (автор цих рядків був серед них), разом з в'язнем комуністичних таборів Ігорем Бондарем, завітали до Київської Міської Державної Адміністрації. Відверто кажучи, ми не мали чіткої уяви з ким конкретно доведеться спілкуватися. Отримуючи перепустки, з'ясували, що справою контакту з релігійними громадами займається особа на прізвище Соловей. Пошуки останнього в коридорах установи зайняли близько двадцяти хвилин. Не відрекомендовуючись й не обтяжуючи себе поясненням причин нашого візиту, ми вивели його з службового кабінету, завели до туалетної кімнати й відчинили вікно. Якщо мені не зраджує пам'ять, дійство відбувалося на сьомому поверсі. Пославшись на ігнорування поданих раніше звернень, Ігор Бондар декілька разів стусанув бюрократа по обличчю й в тіло, після чого запитав, яким саме чином проблема надання сакральних споруд вірним обох громад УГКЦ буде вирішена. Неабияк наляканий перспективою бути виштовхнутим з вікна, посадовець мало не плачучи запевнив що в найкоротший строк докладе титанічних зусиль задля вирішення кількарічної проблеми. Умовляння справили на Бондаря враження, тож град стусанів припинився, а пану Солов'ю було запропоновано відразу зайнятися вирішенням взятого на себе зобов'язання. Прощаючись, я запевнив, що в разі скарги до органів міліції, я особисто, і вкрай жорстоким способом, позбавлю його та членів родини життя.

    Увечері того ж дня, “відповідальний за зв'язки” зателефонував втомленому довготерпінням політв'язневі й повідомив про рішення надати “для задоволення духовних потреб на період релігійного святкування” дзвіницю Церкви Миколи Доброго, яка розташована за адресою м. Київ, вул. Покровська 6, та ротонду на Аскольдовій Могилі. В тій же телефонній розмові, пан Соловей порекомендував не повертати його підлеглим ключі від храмів а продовжувати “здійснювати там релігійні обряди” й запевнив, що незабаром влада прийме окреме рішення про передачу сакральних споруд у власність громад на довший час. Цим здобутком, вірні УГКЦ користуються і нині. «Нецивілізований» метод дав практичну користь.

    Нинішнє буття засвідчило, що аналогічні події відбуваються і у великій політиці. Цілеспрямовано населені у Латвію в період окупації та донині так і не депортовані на історичну батьківщину москвини та євреї, зібрали упродовж 2011 року близько 170-ти тисяч підписів з вимогою надати державний статус москвинській мові. Формальним ініціатором того паскудства виявився навіть не громадянин Латвії Владімір Ліндерман. Зрозуміло що зухвалість знахабнілих від безкарності приблуд та приходьків викликала серед латишів обурення. Згідно Конституції, зібрані підписи зобов'язували президента Андріаса Берзіньша подати на розгляд сейму відповідне подання. Виконуючи 20-го грудня минулого року бюрократичну формальність, він рішуче засудив ідею зрівняння мов автохтонів та вчорашніх окупантів, і заявив про готовність піти у відставку в разі її схвалення.

    Замах на мову звичайно ж шокував латишів і викликав адекватну реакцію. “Для всіх патріотів Латвії, латвійська мова – святе! Вона була, є і буде єдиною державною мовою", - заявив, депутат сейму Райвіс Дзинтарс. “Ми прагнемо щоби Латвія була національною країною, а не малою Московією”, - підтримала його колега Вінета Пориня. На відміну від України, в присязі депутата сейму присутнє речення що захищає державний статус латвійської мови. Конституція Латвії містить 5 статей а латвійське законодавство ще й декілька законів, які захищають національну ідентичність та регламентують використання мови. Неналежне володіння, як і будь-яке порушення, караються справедливим штрафом.

    Варто визнати, що населені всупереч волі автохтонів москвини Латвії, перебувають в суттєво кращому становищі аніж їхні єдинокровні брати в сусідніх Литві та Естонії. На відміну від останніх, де більшість окупантів так і не отримали статусу громадян, внаслідок шаленого тиску кремлівських чинників, керівництво країни пішло на поступки, й визнало громадянами цілеспрямовано оселену за часів вже почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Союзу погань. Як і передбачали політологи та аналітики, поступку латвійського керівництва москвини сприйняли проявом слабкості, й зажадали більшого. Під сучасну пору, завдячуючи грошовій підтримці Кремля та міжнародно-кримінальній діяльності (статус латвійського громадянина для москвинів та членство Латвії в міжнародних європейських структурах цьому суттєво сприяють) уможливили налагодити незалежний від державних чинників спосіб життя. У Латвії функціонують москвомовні газети, радіо, телебачення й освітні заклади. Чужинці мають всі можливості ігнорувати латвійські закони, не володіючи латвійською мовою здобувати освіту та мати інформацію. Таке собі безтурботне життя в непередбаченій для них Богом і природою країні.

    Дискутуючи довкола подання президента, активісти патріотичних середовищ заявили про готовність знайти кожного парламентарія, який проголосує за надання москвинській мові статусу державної, й фізично за це покарати. Запевнення стосувалися, в першу чергу, депутатів прокремлівської фракції “Центр Згоди”. Голосування (депутати-латиші навіть на обтяжували себе зайвими дебатами) відбулося 22-го грудня того ж року. Зі ста парламентаріїв, 60 проголосували проти, решта, не бажаючи бути битими прямо в сесійній залі, від участі в голосуванні завбачливо відмовилися. Не в кращому становищі опинилися й ті, хто підтримав авантюру Ліндермана. Кожному з них, організатори акції ставили в паспорт штамп синього кольору. Факт його наявності, латиші роботодавці вже оцінюють шляхом звільнення підлеглих москвинів з роботи. Цинічна зухвалість й наруга над пам'яттю знищених в часи окупації не повинні лишатися безкарними.

    Олесь Вахній
  7. Прагнення пізнавати і творити красу є неодмінним атрибутом людства. Від самих початків виокремлення всього, що крім практичної користі, викликало ще й відчуття захвату й дарувало естетичну насолоду, відбувався діалог між людиною-митцем (творцем) і людиною, для якої (або яких) річ, котра викликала позитивні емоції, була створеною. Недаремно періоди присутності її в особистому і суспільному житті прийнято вважати періодом духовного піднесення. Відгуком первісної людини на красу життя було творення малюнків на (або в) стінах священних місць. Примітивні зображення на скелях та в неолітичних печерах завжди хвилюватимуть закоханих в історію та надихатимуть художників.

    Краса конкретна, і є притаманною кожній людині. Здебільшого вона визначається відразу, рідше – через пізнання чогось передуючого. Більшість інформації, яку людина отримує від світу, надходить візуальним шляхом. Зображення, знаки і тексти по-своєму комунікують з глядачем та передають закладені в них образи і змісти. Нинішній світ є непогано поінформованим про життя античних греків, котрі досить вдало фіксували в скульптурах красу гармонії тіла і духу. Та що знає світ про тогочасне життя азовсько-причорноморських степів та праукраїнського лісостепу? Ці терени ніколи не були безлюдними, а факт відсутності інформації про життя замешканих народів у той історичний відрізок часу в шкільних підручниках є формою духовного окрадення.

    Скіфи. Землероби і сезонні кочівники, позбавлені страху воїни і творці самодостатнього світогляду, котрий впродовж багатьох століть унеможливлював духовне та фізичне поневолення. А ще – творці речей і предметів, котрі і через дві з половиною тисячі років не можуть залишити закоханих у рукотворну чарівність байдужими. Власними виробами з бронзи та золота, котрі були засобами передачі змістів, скіфські майстри розмовляли не лише зі своїми одноплемінниками та чужинцями-сучасниками. Тримаючи в руках золоту пластину з зображенням грифона або зайця в часі руху, мимоволі відчувається прагнення майстра розповісти нащадкам про свій світ та власне в ньому «я». Та чи гідні ми бути для них співрозмовниками? Невміння бачити красу є проблемою не лише митця. Неспроможність адекватно відреагувати гукові предків, відкритися їм, прийняти послання і ввійти в діалог з тими, хто власними творіннями вийшов до своїх нащадків на зустріч, є великим гальмом в справі подальшого поступу. Кличу схаменутись, вибратися з трясовини споживацтва й егоцентризму та спробувати зрозуміти і почути написані нелітерними знаками послання.

    Модерна культура кохається у вмінні фотографа зафіксувати соту частку миті з використанням найновітніших технологій. Це справді мистецтво. Аналогічно, нинішній люд (рівно, як і більшість еллінів часів Гомера, Езопа та Трої) милується анатомічно правильно виділеними м’язами скульптурних олімпійців. Але нинішній світ чомусь не бачить (а можливо – просто не знає), що сучасні еллінським скіфські майстри (кров яких нині тече в жилах українців) також створювали неповторні і неперевершені мистецькі об’єкти. Для самих скіфів термін «естетика» мав практичний зміст. Краса завжди є ексклюзивною. Спробую роз’ятрити уяву читача золотими нашивками, вага яких всього 0,02 грама, розміри дещо більші від людського нігтя, на яких зображено напад котячого хижака на оленя або вівцю, полювання орла на зайця, або двобій вепрів. Зафіксувати на золотій пластині напружені частини звірячих тіл, зобразити страждання жертви, передати дух часу… Хіба це не гідна подиву й захопленню майстерність? Наразі відома здебільше поціновувачам старовини скіфська звірина символіка характеризується реальними, з водночас стилізованими, згідно з художніми законами декоративності, зображеннями. Котячі хижаки, птахи, вепри, коні, зайці… Візитною карткою скіфського звіриного стилю є золоті та бронзові зображення оленів з жертовно підігнутими ногами та орнаментальними рогами. На окрему увагу заслуговують фантастичні грифони (своєрідне уособлення злих сил у вигляді напівлевів-напівптахів), котрих нерідко зображували роздираючими коней або оленів. Весь довколишній світ наші предки вважали одухотвореним. Їхнє уявлення про світоустрій знаходило відображення в повсякденній поведінці, реакції на виклики умов, часу і обставин, в образотворчому мистецтві.

    Аналогічного захвату заслуговують й зображення самих скіфів, як цілої постаті, так і в багатофігурних композиціях побуту (лікування, братання, полювання з луком або списом, хліборобство, приручення коней, доїння овець, дублення шкіри і навіть батальні сюжети). Відсутність збільшуваного скла, яке нині до послуг кожного ювеліра, не було для скіфських майстрів перешкодою в справі вдалої передачі рис обличчя, одягу, дій та настрою зображених. Нинішні дослідники старовини визнають, що скіфські ювеліри часто перевищували своїм артистизмом вироби своїх колег з Південних Балкан (Давньої Греції) та розкиданих по узбережжях Чорного, Азовського та Середземного морів колоній.

    Ще одним витвором мистецтва скіфських майстрів є бронзові котли з ніжкою та ручками (а нерідко ще й орнаментом, нащадком якого є українські вишиванки), розмір котрих сягав від мініатюрних прикрас або невеличких амулетів, які швидше всього мали магічно-сакральне призначення, до одного метра. Його призначення не обмежувалось посудом, в якому готували страву.

    Кличу заплющити очі і уявити скіфський степ. Вечір. Сонце ось-ось сховається за горизонтом, тому й не шле вже променів. Довкола багаття, в центрі якого стоїть котел, зібрались всі, крім вартових. Вдягнутий в полотняну або конопляну сорочку старійшина вислуховує звіти старших родів. Поступовий перехід від світлого часу доби до ночі спричиняє характерний відблиск золотих нашивок на його вбранні. Ряди стрімко втікаючих зайців, хижаків, що їх переслідують, оленів, де зображення самців нескладно відрізнити від самок, воїнів, котрі захищають стійбище від чужинців… Відблиски золота від язиків багаття заворожують і зачаровують. Після вечері, де зварену страву ділили між всіма, слово бере найстарший за віком. З його вуст линуть неодноразово почуті оповіді про славне минуле. Щоразу вони збагачуються новими деталями та завжди доречними висновками і повчаннями. Так жили наші предки впродовж тисячі років. Вони були господарями землі, котру спромоглися захистити від орд перського царя Дарія, не дозволили талановитому співплеміннику Анахарсісу запровадити чужинський і аморальний культ. Під оповідь найстаршого засинали найменші і наймолодші. Старші і сильніші мотивовувалися почутим. Мужнє і водночас мудре лице старійшини не видавали жодних ознак надмірного хвилювання і турботи. День минув у праці, вдале полювання та засіяні ділянки давали впевненість у неголодній зимі. Але душу ятрили думки про далеких нащадків. Чи матимуть вони пам’ять, самоусвідомлення, гідність і чи зрозуміють болі та переймання своїх предків? Чи лишаться вірними їхній боротьбі? Чи шануватимуть здобуте в кривавих сутичках і тяжкій праці? Шануватимуть кургани, в одному з яких у визначену долею днину поховають і його, чи нещадно розорють? Як поставляться до невбитих часом творінь його родичів? Потрактують несмаком і викинуть як потворний непотріб, переплавлять у цяцьку сумнівної вартості, чи таки замилуються красою?

    Українці, агов! Почуйте голос предків!

    Олесь Вахній

    Скіфське мистецтво.jpg
  8. Базована на досвіді століть і навіть тисячоліть народна мудрість «не все золото, що блищить» навчає оцінювати людей та події не за їхньою зовнішньою ознакою або барвами рекламування, а за якістю і суттю. Відразу після звалу до пекельної прірви сатанинської імперії зла (Сав’єтськаго Саюзу) воїни лукавого накинули на шию українцям тугий аркан лібералізму, злочинною суттю якого є ігнорація здорового глузду та моралі й толерація найогидніших збочень. Керуючись звірячою ненавистю до впродовж століть позбавленого власної державності українського народу, так і не усунена від владних важелів окупаційна адміністрація заходилась виховувати і формувати гідну себе самої зміну. Постала в часи формальної незалежності «політико-економічна еліта» та слугуюча їй зграя безпринципних «держслужбовців» продовжують започатковану ще москвинським царатом політику фізичного та духовного винародовлення українців. На щастя, навіть після років фізичного терору, голодоморів, силових примушень брати участь в загарбницьких війнах та нав’язуванні збоченого світогляду, серед українців залишились ті, для кого чесноти самоповаги й національної гідності не є пустопорожнім дзвоном.

    Посталий внаслідок вимог нездеградованого люду Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» (від 9 квітня 2015 року) дав чітку і недвозначну оцінку символам вбивств і людомору. Підставою для журби є той факт, що вимоги згаданого закону свідомо ігноруються. Яка різниця бюрократам постколоніальної адміністрації до болю українського народу? Царина її зацікавленості – гін за особистим зиском і славою. Причетні до неї не є першими в історії людства вцілому й України зокрема, проте усвідомлення потреби очиститись від нездорового атавізму має бути керунком в діях небайдужих і принципових патріотів.

    Згідно розповіді парубків, котрі надіслали мені світлину потоптаної червоної ганчірки з зображенням перехрещених серпа і молота, її власник не приховував ностальгійних поглядів за часами комуністичного тоталітаризму. Події відбувались в одному зі спальних районів української столиці. Спробу переконати в помилковому розумінні минулого України й дійсності москвомовний виродок потрактував втручанням у особисте життя. Я не обтяжувався уточненнями деталей виховної роботи, проте кілька зіткнень його нікчемного тіла з асфальтом позбавили бажання вдаватись до подальших проявів українофобії. Нехай не забуває, хто в Україні господар.

    Випадок, про котрий оповім нижче, відбувався на іншому континенті, в інших географічних широтах, але його головним героєм також є Українець.

    Наприкінці 90-их, після років переслідувань в часи безбожного атеїзму та втрати сподівань на позитивні зміни вже в часи формальної незалежності, родина віруючих християн вимушена була емігрувати до Сполучених Штатів. Вже в новій країні оселення і без того немала родина поповнилась хлопчиком. Осілі поза межами етнічної батьківщини українці не поспішали ассимілюватись й долучились до життя українського євангельсько-баптиського братства. Зрозуміло, що і виховання дітям родина та церква дали відповідне.

    Життя християнина не обмежується спілкуванням з однодумцями, тож безбожний світ кинув народженому вже на чужині нащадкові запорізьких козаків глумливий виклик. Знаючи, що світогляд християнина зобов’язує його до активної протидії гріху, викладач американської загальноосвітньої школи поставила вимогу синові емігрантів сісти за одну парту з трансвеститом. Відмову викладач потрактувала ознакою ксенофобії й відіслала учня до директора, аби той покарав його за «гендерну зневагу». Вислухавши пояснення героя цієї коротенької оповіді, директор викликав викладачку і поцікавився в присутності учня, чи питала вона в нього згоди змінити парту, за якою здобуває знання. З’ясувавши, що спроба пересадити є лише ініціативою самої викладачки, директор прочитав їй майже півгодинну лекцію про необхідність поважати думки і бажання народжених в Сполучених Штатах й попередив, що в майбутньому за аналогічні дії він поставить питання про доцільність її перебування на викладацькій посаді. Кількома днями пізніше, зустрівши героя оповіді в шкільному коридорі, директор загальновідомим жестом і посмішкою засвідчив власну підтримку поведінці народженого вже в Америці українця.

    Ось так. Нібито і нічого особливого. Але… Лише віра рухає горами, а сміливість і міста бере. Зло не вічне. Власними небайдужістю і принциповістю його і здолаємо.

    Олесь Вахній

    1555245555431.jpg
  9. Серія з чотирьох книжок вихід кожної з яких ставав причиною непідробної зацікавленості та наукового дискурсу в колі науковців та істориків, і про котрі наразі йтиме мова, заслуговує власною унікальністю не лише на увагу та повагу. Беручись до праці, Директор Центру Праісторичних Студій Микола Гладкий ставив перед собою за мету засвідчити тяглість історичних процесів на теренах нинішньої України. Акцентуючи увагу на скіфській тематиці (проте визнаючи і шануючи весь до- та післяскіфський період) дослідник минувшини прагне довести безперервність історичної канви нашого рідного краю від сивої давнини до нинішнього буття. Її творив один народ, котрий впродовж кількатисячолітнього історичного проміжку часу вживав різні терміни задля власного самоозначення. Докази цієї тези подаються науковому світові зокрема та загалові вцілому на сторінках видань, якими є «Золоті хвилі Скіфії», «Скіфські реліквії України», «Містерії скіфів та Знахар Еллади» та «Заповіт царя Аріанта». Викладені на сторінках світлини золотих і бронзових артефактів зачаровують своєю унікальною неперевершеністю навіть через прірву тисячоліть. Годі навіть намагатись відшукати аналоги в іменитих музеях світу. Кожна сторінка з повагою подає мистецькі предмети своєрідної поезії, котрі в свою чергу заслуговують на статус унікальних національних реліквій. Факт їхнього існування є дієвим доказом високого рівня культури наших предків, а також існування потужної і самодостатньої скіфської держави.

    Структуризація національної пам’яті є тісно пов’язаною з історичною самоідентифікацією. Справа збереження власної ідентичності окрім прагнення уникнути асиміляції криє в собі і певну ностальгійну природу. Ностальгія за славними сторінками власної минувшини сприяє постанню самоусвідомлення набагато глибшого, аніж чуттєва реальність. Кожен народ має у власній історії «золотий вік» та період стагнації. Найчастіше, саме вони є джерелом самоусвідомлення, а інформація про них передавалась від покоління до покоління в усній формі. Фіни та естонці пишаються «Калевалою», індуси «Махабхаратою» та «Рамаяною», євреї «Торою», греки «Ілліадою» та «Одісеєю. Показово, що народи минуле яких змальовано в цих сакральних творах (епосах) ними самими ніколи не ставились під сумнів. Час вимагає аби й українці нарешті ліквідували штучно створені у власній історії «білі плями», написали цілі розділи для шкільних й університетських підручників (а подані в виданнях Миколи Гладкого світлини артефактів стануть доказовою базою та ілюстративним матеріалом), й засвідчили світові доказ власної первородності на Богом даній їм землі. Зібрані автором даних праць обереги з сакральних обладунків тогочасного духовенства (жерців), магічні прикраси царів, воїнів, мисливців і землеробів є доказом практикування скіфами власних інститутів теології та мистецьких шкіл, вихованці яких створювали неперевершені шедеври.

    Значний відсоток народів мають неабиякі підстави для журби. Впродовж довгого часу події їхнього минулого фіксувались, укладались та отримували оціночні судження етнічно та духовно чужим елементом. Завойовник Галії Гай Юлій Цезар стверджував що саме він напише історію поневолених автохтонів, очільник непримиренних апачів Джеронімо (Гоякла) бідкався недолею, оскільки життя території де мешкали його співплемінники впродовж кількох століть, для оселеного після завоювання на ній люду починалось з часів колонізації вихідцями з Європи. Геродот зафіксував у власній «Історії» факт бурхливого життя в праукраїнських степах, але занотовані ним чутки й перекази вимагають реального і правдоподібного доказу. Відсутність у скіфів писемності жодним чином не є свідченням їхньої культурної відсталості. Замість ієрогліфів або літерних знаків на камінні, піщаних або гранітних плитах, глиняних або дерев’янних табличках, вони звертались до тогочасного світу та своїх нащадків власними виробами з золота та бронзи. Викладені у книзі світлини золотих нашивок (розмір деяких сягав не більше людського нігтя) були зрозумілими сучасникам, і чітко означювали соціальний статус володаря. Завдячуючи цьому, Україна часів Великої Скіфії постає перед нащадками розмальованим найсоковитішими фарбами полотном, яке наші талановиті предки наповнили несамовитими і неймовірними образами. Майстри працею яких були створені ці речі зруйнували помилкову тезу згідно якої вага й розміри виробів з дорогоцінного металу впливає і на його вартість. Шану до вміння створити золоту нашивку вага якої менше грама, на якій досить точно зображені звірі яких наші предки наділяли магічно-тотемічними властивостями, а також майстерно відлиті петлі якими вони кріпилися до полотняного одягу ніхто і ніколи не скасує.

    Справа дослідження дописемних культур вимагає вміння тверезо працювати з наявним в запасниках музеїв та отриманим в часі пошуку й систематизації матеріалом. Висновки та оцінки нерідко можуть стати сенсаційними й здатними суттєво змінити уяву про віддалене від нинішнього немалим проміжком часу. Автор наочно доводить, що мати-земля не лише зберегла, а й притаманними лише їй методами і засобами передає людству немалу кількість предметів котрі змальовують вир життя в праукраїнських степах кілька тисяч років тому. Можливо нинішній світ свідомо не бажає, а можливо і боїться (оскільки це змусить інакше поглянути на минуле людства) визнати факт існування на теренах нинішньої України в часи сивої давнини потужних культур. Світ нічого не чув і не знає про життя Піренейського півостріва шість тисячоліть тому, а на берегах Дніпра в цей час вже квітла Трипільська Культура. Аналогічно потужним доказом існування цивілізаційних осередків на праукраїнських теренах є ще не до кінця досліджені (але вже засвідченні фактом буття в минулому) культури, «ямників», «катакомбників», «сабатинівців», «зрубників», кіммерійців, сарматів. Так сталось, що доказів скіфського життя збереглось найбільше.

    Схиляючи голови в пошані праць «батька історії» Геродота та сучасних йому і пізніших літописців (від Фукідіда до Лева Диякона) маємо обов’язок уважно поставитись до збережених невблаганним в своєму плинові часом та землею доказів. А вони є набагато змістовнішими, аніж оповіді еллінських та візантійських фіксаторів подій. Геродот закарбував назву скіфської столиці (Гелон) та згадав про здійснений династом Аріантом перший в історії людства перелік населення. В часі того дійства, як доказ власної реальності, кожен скіф передав через уповноваженого на те родового вождя, або й доправив особисто по бронзовому вістрю стріли. З зібраного «матеріалу» був відлитий великих розмірів котел, що є свідченням потужних ливарних традицій. Проте ніхто з давніх істориків чомусь і словом не обмовився про золоті витвори мистецтва тотемічного «звіриного стилю». Мовчанку (а можливо і незнання) поважних істориків та літописців якраз і компенсують артефакти, частина з яких викладена на сторінках видань про які наразі йдеться. Перед читачем (так саме читачем скіфських нелітерних знаків) наші предки постають людьми мистецтва: художниками, хіміками-металознавцями (оскільки виготовлення врятованих від знищення плугами тракторів бронзових котлів, а також золотих нашивок та інших предметів вимагали відповідних знань), ливарниками, ювелірами, а також наділеними потужною фантазійною уявою естетами. Міцний каркас звіриного стилю століттями єднав у потужну спільноту та утримував непорушність і цілісність скіфської держави, а також прославляв її творців далеко за її межами.

    Український чорнозем (котрий без перебільшення можна назвати ще не відкритим для всієї цивілізації золотим Лувром) нині щедро ділиться скарбами котрі впродовж тисяч років оберігав від ненаситних поглядів байдужого до власної минувшини люду. В час, коли українці постали перед складним і незаздрісним вибором власного майбутнього і взагалі можливості подальшого існування, врятовані грунтами від руйнації часом артефакти є дієвим доказом того, що тут завжди вирувало життя. Окрім вміння тримати непорушними кордони впродовж століть і захищати Батьківщину від некликаних зайд (доречною буде згадка про невдалий похід перського царя Дарія з метою заволодіння праукраїнськими теренами) скіфи дійсно були неперевершеними майстрами. Нагодою отримати експозиційний матеріал з предметами їхнього виробництва (будь-то бронзові котли, золоті нашивки на яких як вище згадано з гідною подиву і захоплення точністю відображені риси та частини тіл звірів, псалії та зброю) пишатимуться найповажніші музеї світу.

    Під сучасну пору, українці так і не спромоглись озброїтись ідеологічним розумінням скіфської спадщини. Вища Сила, котра передала авторові артефакти з котрими небайдужий до власної минувшини читач ознайомиться на сторінках видань, є дієвим доказом того, що українцям, в жилах яких переважає скіфська кров, є чим пишатись, перейматись, і за що змагати.

    Олесь Вахній

    Заповіт царя.jpg

  10. Дякуючи люб’язно наданим редакцією «Української літературної газети» шпальтам, український читач отримав змогу довідатись про вихід у світ в 2018-му році щедро ілюстрованих світлинами оригінальних артефактів скіфської доби праць Директора Центру Українських Праісторичних Студій Миколи Гладкого. Напередодні з’яви четвертого (проте першого в 2019-му році) видання присвяченого сивій давнині українського народу, автор погодився відповісти на декілька наших запитань.


    - Пане Миколо, дозвольте нашу розмову розпочати з традиційного. Хто Ви, звідки родом?

    Вітаю всих і кожного. Розумію суть запитання. Якщо читач отримує якісний продукт, він прагне довідатись щось і про його творця. Це природньо і нормально.

    Провидіння визначило народитись мені в березні 1955-го року. Моє рідне село – Ведмеже, що на Сумщині неподалік Ромнів, розташоване на високому березі річки Роменка, яка впадає в Сулу. Якраз в тих місцях розташоване давнє скіфське городище, і цей факт дає мені підстави відчувати спорідненість з душами предків котрі жили тут тисячі, десятки і навіть сотні тисяч років тому. Почуття кровної і духовної єдності з маловідомими сторінками нашої історії було привите мені батьками. Доля розпорядилась прожити їм у вкрай тяжку епоху, тож про трагічну долю українців початку ХХ століття я знаю з їхніх вуст. В часи дитинства та юності, моє рідне село було наповнене людом. Журюсь з того, що нині воно перетворилось на малолюдний хутір, переважну більшість населення якого становлять односельці похилого віку.

    Закінчив сільську школу, а повну середню освіту й перший фах апаратника хімічного виробництва здобув в сумському технічному училищі. Певний час працював на хімічному комбінаті, спочатку згідно здобутої освіти - апаратником, потім вантажником. Доречі, за савєцькими мірками отримував непогану заробітню плату. В 1972-му був мобілізованим на службу до лав (неукраїнської ж звичайно) армії. Після служби перебрався до Києва, одружився, освоїв фах поліграфіста й відпрацював (в період з 1977-го по 1987-ий) десять років. Я не цурався фізичної праці, але завжди відчував потяг до знань. Певно це і спонукало влаштуватися у газету «Літературна Україна». Роком пізніше, вже маючи певний досвід праці на журналістській ниві, запропонував свої послуги редакції журналу «Православний Вісник», редактором якого був священник Анатолій Затовський. Близько двох років ніс послух паламаря в храмі села Требухів, що неподалік Борисполя на Київщині. За цей час разом з настоятелем і художником дієво долучився до реставрації більше двохсот квадратних метрів розпису стелі храму, котра за часів панування комуністичного атеїзму втратила свій шедевральний вигляд. Зізнаюсь, то був дуже цікавий і повчальний процес.

    Розпочата під тиском зовнішніх чинників та внутрішнього дисидентського руху горбачовська «перестройка» дарувала чимало нагод і можливостей. В 1988-му році, друзі запросили мене долучитися до підприємницької діяльності. З того часу я працюю на себе а не бюрократичний апарат, і чесно сплачую податки.

    Пробував себе в політиці. В часі з 2002-го по 2010-ий був депутатом Шевченківської районної ради в м. Києві. Пізніше був депутатом Обухівської міської ради. Брав участь в обох революціях, де знайшов для себе багато друзів. Нехай читач не сприйме це як самовихваляння, але в новорічну ніч з 2013-го на 2014-ий, більшість свічок які були розданими людям на Майдані, були придбаними й принесенеми мною. Я живу в своїй країні, серед своїх людей, і їхня доля не є для мене пустопорожнім дзвоном. 20-го лютого 2014-го року я особисто виносив з зони обстрілу поранених, кілька з них на моїх руках перейшли з цього світу в кращий. Вимушену роль свідка смерті я не забуду довіку. Страшно, коли замість того аби жити, помирає набагато молодший.

    - Виходить, що після редагування «Літературної України» літературна нива для Вас не є чимось новим і геть не знайомим?

    Так. В часі праці у видавництві, виконував обов’язки випускового редактора газети «Літературна Україна». Головним редактором на той час був Борис Петрович Рогоза. Наприкінці 80-их вже минулого століття це було досить відоме й поважне друковане видання, адже наклад сягав ста тисяч примірників, а подані в газеті матеріали викликали жваве листування читачів з редакцією.

    - Судячи з викладених у Ваших книжках світлин історичних артефактів, поданих спектральних аналізів та пояснень до ілюстрацій, тема минувшини українського народу для Вас не є якимсь хобі або просто тратою часу небідної людини. Не обтяжитесь поділитись з читачами причиною власної небайдужості до нашої історії?

    Скажу відверто, я радію і сумую водночас, коли чую, що в царині знання про історію давнього світу українці (від школяра до сивочолого професора) можуть багато розповісти про життя, науку, культуру, вірування, світогляд і війни давніх Греції, Єгипту, Індії, Ізраїлю. Знання й освіта – це добре. Але чому українці нічого не знають про життя і події часів власної, нехай і віддаленої тисячоліттями давнини? Складається враження що мої співплемінники її просто бояться, а можливо і сором’язливо цураються. Хоч вбий, але я не можу зрозуміти, чому ми боїмось визнати що трипільська культура з її дивовижними досягненням і розвитком є набагато старшою ніж більшість щойно згаданих народів та створених ними предметів побуту котрі вже довгий час експонуються в найвідоміших музеях світу? З яких причин і на догоду кому ми соромимось визнати себе нащадками скіфів? Хіба це нормально, що нікчемні спадкоємці фальшивих савєтських теорій розповідають нам антинаукові тези про «іраномовність та іранське походження» тих, хто спромігся звести помітні з багатокілометрової відстані кургани в наших краях? Тих самих, котрі і сьогодні сусідять із селами і містами наших сучасників. Хіба той факт що осілі скіфи користувались методами культивування зернових й обробки землі який започаткували трипільці за три тисячі років до них не є доказом їхньої автохтонності? Журюсь і переймаюсь з того, що нас змушують погодитись на привласнення іншими створених нашими прабатьками виробів з бронзи і золота. Сучасні українці будують свої міста в тих місцинах, де стояли городища і випасалась худоба скіфів, культивують зернові в тому самому чорноземі який вони обробляли, й оспівують не безладно насипані а мистецько створені скіфами кургани. Хтось мені зможе пояснити, чому артефакти трипільської, ямної, катакомбної, сабатинівської, кіммерійської, скіфської і сарматської культур нахабно привласнюються іншими? Доля дарувала мені нагоду отримати створені нашими предками реліквії. Знання власної історії є надійним підмурівком в свідомості кожного народу. Я просто не мав і не маю права мовчати. Тому і виклав для сучасників та наступних поколінь зібраний матеріал в своїх книгах.


    - Гаразд. Дозвольте від загального (певно що вкрай важливого і першочергового) перейти до конкретики. Спочатку про Ваші видання 2018-го року, а саме «Золоті хвилі Скіфії», «Скіфські реліквії України», й «Містерії скіфів та Знахар Еллади».

    Будь-яка праця з часом дає результат. Наслідком власних копітких досліджень та пошуку історичних артефактів, станом справ на початок 2018-го року я став власником дивних та унікальних речей побуту і вжитку наших предків від часів Трипілля до періоду сарматів. Тішусь з того, що вік переважної більшості відшуканих та акумульованих реліквій нашого народу сягає понад 2500 років. Стверджую, вона вражала кожного хто бачив. Так сталось, (зізнаюсь і не каюсь в тім що геть не випадково) але скіфський матеріал був найчисельнішим. Я не мав права а тим паче бажання утаємничувати ці скарби від мого народу зокрема і людства в цілому. Вважаю, що вони не повинні бути схованими у приватних збірках або вологих підвалах музеїв. Таким чином і дійшов висновку потреби поділитись зібраним скарбом з загалом. Моє перше видання, «Золоті хвилі Скіфії» відразу було поміченим в колі небайдужого до власної минувшини люду. Перегляд статті-рецензії на неї в мережі Інтернет лише впродовж першої доби сягнув кількох тисяч.

    Другу книгу я свідомо нарік «Скіфські реліквії України». У кожного народу є власні святині. В Відні зберігається наконечник списа Лонгіна, яким римський легіонер вразив Ісуса розіп’ятого на хресті, греки пишаються й обожнюють філософію й театр античних часів, а італійці на кожному кроці нагадують про полишений для людства юридичний і правовий спадок Римської імперії. Але хіба предки сучасних українців не жили в той час? Постає логічне запитання: де докази їхнього існування? Земля щороку вилонює з своїх надр сакральні предмети, то чому ми не переймаємось тим, аби надати їм статусу реліквій? Запевняю, ці речі нічим не поступаються у вартості шумерським, карфагенським, давньогрецьким або римським. Щире і непідробне прагнення усунути цю несправедливість (а саме відновлення втраченого зв’язку з власним минулим) зобов’язувало мене не соромитись називати речі власними іменами. Кожен хто візьме плід моїх старань до рук, побачить фахово зроблені світлини скіфських котлів, кінської збруї, зброї (кинджали, мечі-акінаки), прикрас, предметів побуту і вжитку.

    Третя книга «Містерії скіфів та Знахар Еллади» зумисне виконана в іконописному стилі. Запевняю, донині ніхто з дослідників не подавав загалові історичний матеріал в такій формі. Династичні директори Ленінградського а нині Петербургського Ермітажу, батько й син Піотровські, зробили кілька альбомів, але викладений ними матеріал подавався у вкрай примітивній формі. Блиск золота і не більше. В своїй книжці я задіяв зовсім іншу методу подачі матеріалу. Найголовнішим в ній є систематизація предметів: окремо одна від одної серії вилитих з золота та бронзи оленів, лосів, котячих хижаків, грифонів, риб, зайців, птахів, дивовижних поєднань птахів з рибами або звірами. Розміри частини з них не перебільшують людський ніготь. Стверджую: все це знайдено в Україні. На цій землі та з її надр вони і були створеними. Кожен викладений предмет отримав належне пошанування на сторінках моїх видань. Не меншої пошани отримали і бронзові вироби. Окрім світлин, котрі дають можливість детально розглянути кожну річ, в книзі вказано місце їх знахідки, спектральний аналіз, розміри та інші характеристики. Тексти, зокрема і згадані сентенції Знахаря-Анахарсіса, подані трьома мовами. Українською, англійської, і грецькою. Остання є свідченням пошани до країни яка ввела його у сонм семи мудреці Еллади.

    - Впродовж довгого часу розмови про історію України обмежувались згадками про період Русі та козаччини. Судячи з Ваших видань, Ви даєте змогу завітати в наше минуле вік якого сягає до трьох тисяч років та глибше.

    Кличу не боятись прирівняти боротьбу за пам’ять (а разом з нею і гідність) народу до військових ударів. Погляньмо як елліни змагали за власну ідентичність й право бути господарем на власній землі. Після перемог над загарбниками, греки на чолі з Олександром Македонським завоювали більшу частину відомого їм світу. Євреї не соромляться проявляти власний характер і їхня присутність в багатьох царинах суспільного життя і нині є вкрай помітною. За аналогічну присутність в пам’яті нащадків змагались давні індуси та китайці. А в нас окрім шани Степанові Бандері (але цій постаті на історичній арені менше ста років) та історичному вибору князя Володимира (тут трохи більше тисячі) виходить нічого немає. Ніколи не повірю, що українці не мають власної, також славної і героїчної історії. Кількасотлітнє перебування в зоні прикордоння з Диким Полем, а як наслідок і нескінченні походи східних завойовників (гунів, монголо-татар, печенігів, половців) сприяло витрушуванню з пам’яті знань про минуле власних предків. Знання про ті часи цілеспрямовано нищать і нині, оскільки ми стоїмо на перетині Азії та Європи. Лишені в пам’яті періоди Хрещення Руси та козаччини є більш близькими історично, оскільки були закарбованими не одним літописцем. Цим треба пишатись, але це жодним чином не повинно позбавити нас знань про більш давні часи.

    Вища Сила нині дає нам можливість пізнати події набагато давніші.Чи відомо читачеві, що наші сучасники майже щодня дістають з землі скіфські артефакти?В Україні тридцять чотири мільйона гектар орної землі. Її щороку двічі обробляють сільськогосподарським реманентом з потужними плугами, й в часі оранки підіймають на поверхню все, що вона зберігала в собі впродовж тисячоліть. Від майже мікроскопічних нашивок на одяг, до котлів кількадесяткілограмової ваги. Скільки таких артефактів донині заховано в українському чорноземі? Прикро, але держава не виділяє належних коштів для порятунку цього матеріалу. Руйнівні процеси здійснюються внаслідок застосування хімічних добрив, а ми цього виходить просто не помічаємо. Хіба можна зневажати так докази власної первородності на цій землі?

    - Споглядаючи за Вами довелось завважити, що впродовж року, окрім давніх друзів Ви цілеспрямовано ширили власні книги в музеях, книгозбірнях, серед посадовців й народних обранців, вчених та діячів культури. Що це? Своєрідна проповідь нашої історії?

    - З новинарних сайтів довідуюсь про здійснення розкопок скіфських курганів в Сибіру та Північному Казахстані вченими з Німеччини і Франції. Куди поділись знайдені в часі досліджень матеріали? Вони не поповнили регіональні музеї. Їх вивезли до архівів Західної Європи. Чому? Нехай відповідь на це питання шукають окрадені таким чином москвини й казахи. Можливо західноєвропейські ідеологи новітніх або оновлених ідеологій створюють щось на зразок «Аненербе», проте я прагну аби мій народ не почувався приблудою на власній землі. Навіть в умовах відсутності належного фінансування з боку держави, я прагну не стояти осторонь в справі пізнання та збереження пам’яті минулого українців.

    Чим сьогодні переймаються мільйони моїх співплемінників? Заробітком, гоном за кар’єрою і зовнішнім багатством, пошуком зиску й слави. Це ненормальний стан речей, і наслідки потурання йому будуть трагічними. Головною ж метою моїх досліджень є вивчення духовних сторін буття наших предків. Геродот зобразив їх воїнами, але це не відображає їх в цілому. Для того аби створити зібрані і подані мною в книгах предмети, потрібні були хист художника, металознавця, ливарника, ювеліра. Співавтор моєї третьої книги «Містерії скіфів та Знахар Еллади» Катерина Сідіропуло переконала мене подати читачам і філософське розуміння скіфами довколишнього світу. Нехай вони були написані грецькою мовою, але це плід нашого інтелекту.

    - Пане Миколо! Впродовж минулого, двадцятого століття, про етнічну та культурну спадкоємність народів (зокрема і скіфів) котрі жили на нашій землі кілька тисяч років тому, відверто сказати наважився лише Борис Мозолевський. В часи бездержавності українського народу на цю тему було накладено суворе табу. І ось… Невже нарешті ми усунули цю штучну прірву і дочекались нагоди доторкнутись до зумисне замовчуваної минувшини?

    - Я не вільний давати оцінку самому собі. Нехай про результат моєї праці скаже читач. Впевнений, що після ознайомлення з наданими мною світлинами артефактів, читач спробує хоч би й подумки уявити себе скіфом котрий точить меч-акінак точилом верхівка якого прикрашена золотим окуттям з витиснутими на ньому зображеннями котячих хижаків. Або подумки приміряє на себе сорочку з золотими прикрасами «звіриного стилю».

    Впродовж кількох століть, скіфи були сусідами грецьких колоній, і попри спроможність автохтонів протиставляти прибульцям власні хист та досягнення, взаємовплив культур таки відбувався. Оскільки українці грецьку історію знають краще ніж власну, вимушений буду послатись на міфологію котра нам відома краще ніж рідна. На ув’язнену власним батьком Данаю Зевс зійшов у вигляді золотого дощу, і тим запліднив її Персеєм. Народженню останнього чинив всебічний спротив батько Данаї Акрісій, котрий був уособленням зла й несправедливості. Небажаний рідним дідом Персей не лише вижив, а й виконав заповіджену йому пророками місію. Його руками вищі сили очистили планету від свавілля плазунки Горгони та безчесного тирана Акрісія, й розпочали процес прогресивних змін античного світу. Можливо поданий в моїх книжках матеріал також є своєрідним довгоочікуваним дощем який зрештою започаткує довгоочікувані зміни в бік покращення і вдосконалення. Буду дуже втішеним, якщо завдяки донесеним мною до загалу артефактам постане наш, український Персей, котрий відрубає голови плюндраторам нашої історії. Незнання власних коренів є причиною нинішнього блукання манівцями. Час покласти цьому ненормальному стану речей край.

    - Дозвольте на хвилинку відійти від літератури і Ваших видань. Що Ви маєте на увазі говорячи про скіфську культуру?

    Геродот залишив світові лише загальну звістку, але кличу не поспішати довіряти йому бездумно. Багато чого з написаного він не бачив на власні очі, а лише чув. Науковці нарекли період панування скіфів в проукраїнських степах (хоча ареол їх розселення сягав від Дністра до Байкалу) «цивілізацією звіриного стилю». Тут шанувався олень, який був провідником душ померлих у потойбіччя, а вилиті з золота і бронзи котячі хижаки, вепри, грифони могли бути оберегами. Скіфи вдало поєднували явний світ з уявним. Отримавши висновки тих, хто здійснював спектральний аналіз скіфських виробів, доведеться шанувати не лише історика котрий знайшов у своїх сувоях місце для наших предків. Скіфський котел містив в своєму складі не лише мідь, а й іридій, осьмій. Останні належать до числа дорогоцінних металів. Цікавими є й мікроелементи (родій, рутеній) котрі входять до складу усіх котлів. Завдяки їм, з’являється змога встановити регіон видобутку руди (себто сировини) з якої ці котли відливались. Для будь-якого історика це є набагато більшою інформацією, аніж просто згадки. Про наших давніх майстрів котрі створювали золоті або бронзові вироби ми не знайдемо згадки в Луврі або Британській Енциклопедії, але художню вартість цих речей тяжко навіть оцінити. Достатньо лише згадати, що найціннішим виробом з золота в світі є знайдена Борисом Мозолевським в 1971-му році скіфська пектораль. Її вартість безліч мільйонів доларів, але хіба можна конвертувати в грошовий еквівалент речі котрі є доказом нашої автохтонності на цій землі?


    Наші недоброзичливці зумисне ширять побрехеньку згідно якої практиковані скіфами в побуті вироби створювались грецькими майстрами. Хочу спростувати цю астрономічно далеку від дійсності тезу. Грецькі колонії були розташованими на чорноморському і азовському узбережжях. Яким чином греки могли б виготовляти таку велику кількість виробів й збувати їх не завжди дружнім скіфам в геть не близьких регіонах? Де Причорномор’я і де моя рідна Сумщина? Скіфи мали власні висловлюючись сучасною мовою ювелірні центри де майстри створювали ще не оцінені належним чином світом шедеври.

    - Пане Миколо, а де і з чого Ви черпаєте наснагу для здійснення свого задуму?

    Ми сприймаємо як норму, коли людина знає ім’я батьків та місце народження (себто походження з конкретного регіону). Але здорову людину ніколи не лишить байдужим потяг до знань часово віддалених глибин власної історії. Я згадав про свою малу батьківщину, про своє рідне село. Геть всі мої односельчани були блакитноокими. А довкола збереглись величні скіфські кургани. Які підстави заперечувати кровну єдність тих хто їх створив з тими хто з діда-прадіда живе в моєму рідному Ведмежому, сусідніх і не сусідніх селах? Українці жили на цій землі споконвіку.

    Шлях з Києва до рідного села пролягає через Ромни. Поблизу цього славного козацького міста є заповідна місцина, на якій розташовані села Басівка та Великі Будки. Це подивугідне плато, на якому ще й досі збереглись більше десятка величних курганів. Дослідження свідчать що там свого часу було розташоване одне з скіфських городищ. Єгиптяни отримують мільйони продаючи туристичні мандрівки на плато Гіза (яке доречі на державному рівні проголосили національним надбанням), де туристи вражаються рештками пірамід. Уявіть собі не кам’яні піраміди, а більш ніж десятиметрової висоти кургани котрі є свідками слави наших предків, і котрі нашими предками були створеними. Ось тут і заряджаюсь позитивною енергетикою.


    - Нехай читач не сприйме це запитання як рекламу. Кілька слів про книжку яка найближчим часом з’явиться у світ.

    Під сучасну пору, бачу здоровий потяг сучасних українців до пізнання свого минулого, то чому б його не підтримати і не підживити? Наразі, працюю над двома книжками водночас. Планую дещо змінене і суттєво доповнене перевидання своєї третьої книги. Якщо в «Містерії скіфів та Знахар Еллади» увага акцентувалась на п’ятидесяти філософських сентенціях Знахаря-Анахарсіса, а ілюстративний матеріал був лише доповненням, то нині планую звернути увагу саме на вироби скіфських майстрів, котрі в сучасній науці отримали назву «звіриний стиль». Запевняю, вони гідні уваги, подиву і захопленню водночас. Паралельно, здійснюю працю над книжкою «Заповіт царя Аріанта» котру присвячую скіфським бронзовим котлам. Їх в моїй книзі буде три десятка. В скіфській культурі, котел не обмежувався лише роллю посуду в якому готувався харч. Його використовували і в сакральних дійствах. Згадуючи ж в назві царя Аріанта, прагну в сьогоднішній український соціум імплантувати постать скіфського династа, котрий турбуючись долею своїх підлеглих уславився першим в світі підрахунком підвладного йому народу. Нинішні ж можновладці всіляко ухиляються від здійснення аналогічного вчинку.


    - В одній з назв Вашої книжки присутній термін «містерії». Як вважаєте, чи матимуть якийсь містерійний вплив на українських письменників Ваші книжки? Можливо вони надихнуть когось на створення якісного художнього твору?

    За кілька днів до нашої розмови (початок жовтня 2019- примітка редактора) разом з Головою Національної Спілки Письменників України Михайлом Сидоржевським, істориком Сергієм Червінським який має талант живої, сценічної популяризації нашої історії, очільником молодечої філії політичної партії «Свобода» Русланом Андрійко та ще кількома громадськими активістами, на запрошення депутата Сумської обласної ради Вікторії Мурич я відвідав рідну Роменщину і самі вже згадані Ромни. В місцевому історичному музеї була зорганізовано зустріч з моїми земляками. Зібрались близько сотні роменчан: представники місцевої інтелігенції, студенти, посадовці, письменники, історики, депутати. Запевняю, всі, від школярів до заступника міського голови слухали наші виступи, і багато хто отримали мою книжку з дарчим підписом. Впевнений, почуте і побачене закарбувалось в їхній пам’яті надовго. Ця сотня роменчан (хто вперше але більшість ні) почули про історію тієї місцини де мешкають. Одна справа бачити розриті кургани висота яких і нині сягає дванадцять метрів, але які належно не охороняються державою хоч і заслуговують на це, і зовсім інша бачити на сторінках моєї книжки світлини артефактів, й дізнатись що частина з них зібрана саме довкола їхнього міста. Хіба таке може лишити людину байдужою?

    Творча людина є набагато вразливішою пересічного громадянина. Художник, письменник, режисер і навіть композитор яким побачене і почуте запало в душу, обов’язково шукатимуть нагоди поділитись цим з загалом.

    Наша глибинна історія мало присутня в широкому і медійному просторі. Археологи безумовно попрацювали в цьому напрямку. Взяти хоча б Бориса Мозолевського. Він знайшов немалу кількість артефактів. Значний відсоток експонатів «Золотої Палати» в музеї-заповіднику Києво-Печерська Лавра складається саме зі знайдених ним в часі розкопок предметів.

    Дійсно, є проблема малої уваги нинішніх митців літературної та дослідницької нив до нашої справжньої, а не надуманої прадавньої історії. Згадані мною посульські кургани поблизу Ромнів (котрі ще чекають свого належного пошанування) були розкопаними наприкінці ХІХ століття. Де знайдені в них предмети, де опис розкопок? Ще до подій які прийнято називати Лютневою і Жовтневою революціями публікувались історичні дослідження присвячені саме скіфам, і в часи УНР вони видавались українською мовою. І що? Яка доля знайдених в часі тих розкопок історичних артефактів? Де вони нині? В кращому разі в музейних колекціях Москви й Петербурга де про їх реальне місце знахідки знають лише одиниці. Чому світ нічого не знає про самодостатню і потужну культуру котра впродовж століть не просто існувала, а маючи власні мірила чеснот ушляхетнювала приналежних до неї? Обов’язком нинішніх письменників є усунення цього недоліку. Світ повинен знати про скіфів й українців не з романів про Конана-Варвара. Скільком українцям відомий той факт, що перший, зафіксований давньогрецьким істориком Геродотом перепис населення відбувся саме в праукраїнських степах? Хіба це не сюжет для захоплюючої дух повісті або кінофільму? Мусимо зрозуміти, що знання реальної власної історії є чинником духовної мотивації. Кличу не боятись досліджувати і писати про події на теренах нинішньої України за часів Троянської війни, або про похід скіфів в Передню Азію. В своїх книгах я подаю історичний матеріал який є доказом існування на нашій землі потужної культури. Сподіваюсь, небайдужі до минулого знайдуть в поданому мною матеріалі натхнення.

    Не сприйміть як самовихваляння про що оповім нижче. Нещодавно мав зустріч з режисером Ігорем Піддубним. Нині він працює над документальним фільмом про нашого філософа Григорія Сковороду. Так ось, моя остання книжка «Містерії скіфів та Знахар Еллади» вже надихнула його внести певні коригування стосовно поглиблення історії філософської школи України до часів Знахаря-Анахарсіса. Відомий всьому світові давньогрецький філософ Анахарсіс (я зумисне в назві своєї книги подаю його ім’я в слов’янській транскрипції Знахар) був скіфом за походженням. Уявіть собі що цей чоловік розмовляв із Солоном грецькою мовою з акцентом, але здобув серед визначних філософів того часу шану і визнання. Чому ми повинні відмовлятись від нього, його гострого розуму та створених ним сентенцій (думок-порад) на користь греків? Визнання й належне вшанування поглиблює факт існування філософів серед наших предків на дві з половиною тисячі років. Трагічна доля українця Миколи Гоголя чимось нагадує і життєвий шлях Знахаря-Анахарсіса. Талановиті, наділені Творцем любов’ю до рідної землі, але вимушені обставинами реалізовувати власні таланти на чужині.

    Зізнаюсь читачам в тім, що намагаюсь гуртувати довкола себе однодумців з числа письменників і вчених. Разом з ними готую до видання ще одну книжку, в якій йдеться про скіфську державність. Скіфія в часи свого розквіту мала десять ознак самостійної і самодостатньої держави, однією з яких є наявність династичного монарха. Тому кличу не соромитись долучатись до праці на цій ниві.

    - Пане Миколо, ми традиційним питанням розпочали нашу розмову, дозвольте не порушуючи традиції і закінчити. Ваші побажання читачам «Української літературної газети».

    - Не хочу виходити з контексту нашої розмови. Досліджуйте і пізнавайте власне минуле. Знайте і пишайтесь ним. А найголовніше – помножуйте новітніми публіцистичними шедеврами.

    Розмовляв – Олесь Вахній