Цвет
Фоновый цвет
Фоновое изображение
Цвет рамки
Тип шрифта
Размер шрифта
  1. Дякуючи люб’язно наданим редакцією «Української літературної газети» шпальтам, український читач отримав змогу довідатись про вихід у світ в 2018-му році щедро ілюстрованих світлинами оригінальних артефактів скіфської доби праць Директора Центру Українських Праісторичних Студій Миколи Гладкого. Напередодні з’яви четвертого (проте першого в 2019-му році) видання присвяченого сивій давнині українського народу, автор погодився відповісти на декілька наших запитань.

    - Пане Миколо, дозвольте нашу розмову розпочати з традиційного. Хто Ви, звідки родом?

    Вітаю всих і кожного. Розумію суть запитання. Якщо читач отримує якісний продукт, він прагне довідатись щось і про його творця. Це природньо і нормально.

    Провидіння визначило народитись мені в березні 1955-го року. Моє рідне село – Ведмеже, що на Сумщині неподалік Ромнів, розташоване на високому березі річки Роменка, яка впадає в Сулу. Якраз в тих місцях розташоване давнє скіфське городище, і цей факт дає мені підстави відчувати спорідненість з душами предків котрі жили тут тисячі, десятки і навіть сотні тисяч років тому. Почуття кровної і духовної єдності з маловідомими сторінками нашої історії було привите мені батьками. Доля розпорядилась прожити їм у вкрай тяжку епоху, тож про трагічну долю українців початку ХХ століття я знаю з їхніх вуст. В часи дитинства та юності, моє рідне село було наповнене людом. Журюсь з того, що нині воно перетворилось на малолюдний хутір, переважну більшість населення якого становлять односельці похилого віку.

    Закінчив сільську школу, а повну середню освіту й перший фах апаратника хімічного виробництва здобув в сумському технічному училищі. Певний час працював на хімічному комбінаті, спочатку згідно здобутої освіти - апаратником, потім вантажником. Доречі, за савєцькими мірками отримував непогану заробітню плату. В 1972-му був мобілізованим на службу до лав (неукраїнської ж звичайно) армії. Після служби перебрався до Києва, одружився, освоїв фах поліграфіста й відпрацював (в період з 1977-го по 1987-ий) десять років. Я не цурався фізичної праці, але завжди відчував потяг до знань. Певно це і спонукало влаштуватися у газету «Літературна Україна». Роком пізніше, вже маючи певний досвід праці на журналістській ниві, запропонував свої послуги редакції журналу «Православний Вісник», редактором якого був священник Анатолій Затовський. Близько двох років ніс послух паламаря в храмі села Требухів, що неподалік Борисполя на Київщині. За цей час разом з настоятелем і художником дієво долучився до реставрації більше двохсот квадратних метрів розпису стелі храму, котра за часів панування комуністичного атеїзму втратила свій шедевральний вигляд. Зізнаюсь, то був дуже цікавий і повчальний процес.

    Розпочата під тиском зовнішніх чинників та внутрішнього дисидентського руху горбачовська «перестройка» дарувала чимало нагод і можливостей. В 1988-му році, друзі запросили мене долучитися до підприємницької діяльності. З того часу я працюю на себе а не бюрократичний апарат, і чесно сплачую податки.

    Пробував себе в політиці. В часі з 2002-го по 2010-ий був депутатом Шевченківської районної ради в м. Києві. Пізніше був депутатом Обухівської міської ради. Брав участь в обох революціях, де знайшов для себе багато друзів. Нехай читач не сприйме це як самовихваляння, але в новорічну ніч з 2013-го на 2014-ий, більшість свічок які були розданими людям на Майдані, були придбаними й принесенеми мною. Я живу в своїй країні, серед своїх людей, і їхня доля не є для мене пустопорожнім дзвоном. 20-го лютого 2014-го року я особисто виносив з зони обстрілу поранених, кілька з них на моїх руках перейшли з цього світу в кращий. Вимушену роль свідка смерті я не забуду довіку. Страшно, коли замість того аби жити, помирає набагато молодший.

    - Виходить, що після редагування «Літературної України» літературна нива для Вас не є чимось новим і геть не знайомим?

    Так. В часі праці у видавництві, виконував обов’язки випускового редактора газети «Літературна Україна». Головним редактором на той час був Борис Петрович Рогоза. Наприкінці 80-их вже минулого століття це було досить відоме й поважне друковане видання, адже наклад сягав ста тисяч примірників, а подані в газеті матеріали викликали жваве листування читачів з редакцією.

    - Судячи з викладених у Ваших книжках світлин історичних артефактів, поданих спектральних аналізів та пояснень до ілюстрацій, тема минувшини українського народу для Вас не є якимсь хобі або просто тратою часу небідної людини. Не обтяжитесь поділитись з читачами причиною власної небайдужості до нашої історії?

    Скажу відверто, я радію і сумую водночас, коли чую, що в царині знання про історію давнього світу українці (від школяра до сивочолого професора) можуть багато розповісти про життя, науку, культуру, вірування, світогляд і війни давніх Греції, Єгипту, Індії, Ізраїлю. Знання й освіта – це добре. Але чому українці нічого не знають про життя і події часів власної, нехай і віддаленої тисячоліттями давнини? Складається враження що мої співплемінники її просто бояться, а можливо і сором’язливо цураються. Хоч вбий, але я не можу зрозуміти, чому ми боїмось визнати що трипільська культура з її дивовижними досягненням і розвитком є набагато старшою ніж більшість щойно згаданих народів та створених ними предметів побуту котрі вже довгий час експонуються в найвідоміших музеях світу? З яких причин і на догоду кому ми соромимось визнати себе нащадками скіфів? Хіба це нормально, що нікчемні спадкоємці фальшивих савєтських теорій розповідають нам антинаукові тези про «іраномовність та іранське походження» тих, хто спромігся звести помітні з багатокілометрової відстані кургани в наших краях? Тих самих, котрі і сьогодні сусідять із селами і містами наших сучасників. Хіба той факт що осілі скіфи користувались методами культивування зернових й обробки землі який започаткували трипільці за три тисячі років до них не є доказом їхньої автохтонності? Журюсь і переймаюсь з того, що нас змушують погодитись на привласнення іншими створених нашими прабатьками виробів з бронзи і золота. Сучасні українці будують свої міста в тих місцинах, де стояли городища і випасалась худоба скіфів, культивують зернові в тому самому чорноземі який вони обробляли, й оспівують не безладно насипані а мистецько створені скіфами кургани. Хтось мені зможе пояснити, чому артефакти трипільської, ямної, катакомбної, сабатинівської, кіммерійської, скіфської і сарматської культур нахабно привласнюються іншими? Доля дарувала мені нагоду отримати створені нашими предками реліквії. Знання власної історії є надійним підмурівком в свідомості кожного народу. Я просто не мав і не маю права мовчати. Тому і виклав для сучасників та наступних поколінь зібраний матеріал в своїх книгах.


    - Гаразд. Дозвольте від загального (певно що вкрай важливого і першочергового) перейти до конкретики. Спочатку про Ваші видання 2018-го року, а саме «Золоті хвилі Скіфії», «Скіфські реліквії України», й «Містерії скіфів та Знахар Еллади».

    Будь-яка праця з часом дає результат. Наслідком власних копітких досліджень та пошуку історичних артефактів, станом справ на початок 2018-го року я став власником дивних та унікальних речей побуту і вжитку наших предків від часів Трипілля до періоду сарматів. Тішусь з того, що вік переважної більшості відшуканих та акумульованих реліквій нашого народу сягає понад 2500 років. Стверджую, вона вражала кожного хто бачив. Так сталось, (зізнаюсь і не каюсь в тім що геть не випадково) але скіфський матеріал був найчисельнішим. Я не мав права а тим паче бажання утаємничувати ці скарби від мого народу зокрема і людства в цілому. Вважаю, що вони не повинні бути схованими у приватних збірках або вологих підвалах музеїв. Таким чином і дійшов висновку потреби поділитись зібраним скарбом з загалом. Моє перше видання, «Золоті хвилі Скіфії» відразу було поміченим в колі небайдужого до власної минувшини люду. Перегляд статті-рецензії на неї в мережі Інтернет лише впродовж першої доби сягнув кількох тисяч.

    Другу книгу я свідомо нарік «Скіфські реліквії України». У кожного народу є власні святині. В Відні зберігається наконечник списа Лонгіна, яким римський легіонер вразив Ісуса розіп’ятого на хресті, греки пишаються й обожнюють філософію й театр античних часів, а італійці на кожному кроці нагадують про полишений для людства юридичний і правовий спадок Римської імперії. Але хіба предки сучасних українців не жили в той час? Постає логічне запитання: де докази їхнього існування? Земля щороку вилонює з своїх надр сакральні предмети, то чому ми не переймаємось тим, аби надати їм статусу реліквій? Запевняю, ці речі нічим не поступаються у вартості шумерським, карфагенським, давньогрецьким або римським. Щире і непідробне прагнення усунути цю несправедливість (а саме відновлення втраченого зв’язку з власним минулим) зобов’язувало мене не соромитись називати речі власними іменами. Кожен хто візьме плід моїх старань до рук, побачить фахово зроблені світлини скіфських котлів, кінської збруї, зброї (кинджали, мечі-акінаки), прикрас, предметів побуту і вжитку.

    Третя книга «Містерії скіфів та Знахар Еллади» зумисне виконана в іконописному стилі. Запевняю, донині ніхто з дослідників не подавав загалові історичний матеріал в такій формі. Династичні директори Ленінградського а нині Петербургського Ермітажу, батько й син Піотровські, зробили кілька альбомів, але викладений ними матеріал подавався у вкрай примітивній формі. Блиск золота і не більше. В своїй книжці я задіяв зовсім іншу методу подачі матеріалу. Найголовнішим в ній є систематизація предметів: окремо одна від одної серії вилитих з золота та бронзи оленів, лосів, котячих хижаків, грифонів, риб, зайців, птахів, дивовижних поєднань птахів з рибами або звірами. Розміри частини з них не перебільшують людський ніготь. Стверджую: все це знайдено в Україні. На цій землі та з її надр вони і були створеними. Кожен викладений предмет отримав належне пошанування на сторінках моїх видань. Не меншої пошани отримали і бронзові вироби. Окрім світлин, котрі дають можливість детально розглянути кожну річ, в книзі вказано місце їх знахідки, спектральний аналіз, розміри та інші характеристики. Тексти, зокрема і згадані сентенції Знахаря-Анахарсіса, подані трьома мовами. Українською, англійської, і грецькою. Остання є свідченням пошани до країни яка ввела його у сонм семи мудреці Еллади.

    - Впродовж довгого часу розмови про історію України обмежувались згадками про період Русі та козаччини. Судячи з Ваших видань, Ви даєте змогу завітати в наше минуле вік якого сягає до трьох тисяч років та глибше.

    Кличу не боятись прирівняти боротьбу за пам’ять (а разом з нею і гідність) народу до військових ударів. Погляньмо як елліни змагали за власну ідентичність й право бути господарем на власній землі. Після перемог над загарбниками, греки на чолі з Олександром Македонським завоювали більшу частину відомого їм світу. Євреї не соромляться проявляти власний характер і їхня присутність в багатьох царинах суспільного життя і нині є вкрай помітною. За аналогічну присутність в пам’яті нащадків змагались давні індуси та китайці. А в нас окрім шани Степанові Бандері (але цій постаті на історичній арені менше ста років) та історичному вибору князя Володимира (тут трохи більше тисячі) виходить нічого немає. Ніколи не повірю, що українці не мають власної, також славної і героїчної історії. Кількасотлітнє перебування в зоні прикордоння з Диким Полем, а як наслідок і нескінченні походи східних завойовників (гунів, монголо-татар, печенігів, половців) сприяло витрушуванню з пам’яті знань про минуле власних предків. Знання про ті часи цілеспрямовано нищать і нині, оскільки ми стоїмо на перетині Азії та Європи. Лишені в пам’яті періоди Хрещення Руси та козаччини є більш близькими історично, оскільки були закарбованими не одним літописцем. Цим треба пишатись, але це жодним чином не повинно позбавити нас знань про більш давні часи.

    Вища Сила нині дає нам можливість пізнати події набагато давніші.Чи відомо читачеві, що наші сучасники майже щодня дістають з землі скіфські артефакти?В Україні тридцять чотири мільйона гектар орної землі. Її щороку двічі обробляють сільськогосподарським реманентом з потужними плугами, й в часі оранки підіймають на поверхню все, що вона зберігала в собі впродовж тисячоліть. Від майже мікроскопічних нашивок на одяг, до котлів кількадесяткілограмової ваги. Скільки таких артефактів донині заховано в українському чорноземі? Прикро, але держава не виділяє належних коштів для порятунку цього матеріалу. Руйнівні процеси здійснюються внаслідок застосування хімічних добрив, а ми цього виходить просто не помічаємо. Хіба можна зневажати так докази власної первородності на цій землі?

    - Споглядаючи за Вами довелось завважити, що впродовж року, окрім давніх друзів Ви цілеспрямовано ширили власні книги в музеях, книгозбірнях, серед посадовців й народних обранців, вчених та діячів культури. Що це? Своєрідна проповідь нашої історії?

    - З новинарних сайтів довідуюсь про здійснення розкопок скіфських курганів в Сибіру та Північному Казахстані вченими з Німеччини і Франції. Куди поділись знайдені в часі досліджень матеріали? Вони не поповнили регіональні музеї. Їх вивезли до архівів Західної Європи. Чому? Нехай відповідь на це питання шукають окрадені таким чином москвини й казахи. Можливо західноєвропейські ідеологи новітніх або оновлених ідеологій створюють щось на зразок «Аненербе», проте я прагну аби мій народ не почувався приблудою на власній землі. Навіть в умовах відсутності належного фінансування з боку держави, я прагну не стояти осторонь в справі пізнання та збереження пам’яті минулого українців.

    Чим сьогодні переймаються мільйони моїх співплемінників? Заробітком, гоном за кар’єрою і зовнішнім багатством, пошуком зиску й слави. Це ненормальний стан речей, і наслідки потурання йому будуть трагічними. Головною ж метою моїх досліджень є вивчення духовних сторін буття наших предків. Геродот зобразив їх воїнами, але це не відображає їх в цілому. Для того аби створити зібрані і подані мною в книгах предмети, потрібні були хист художника, металознавця, ливарника, ювеліра. Співавтор моєї третьої книги «Містерії скіфів та Знахар Еллади» Катерина Сідіропуло переконала мене подати читачам і філософське розуміння скіфами довколишнього світу. Нехай вони були написані грецькою мовою, але це плід нашого інтелекту.

    - Пане Миколо! Впродовж минулого, двадцятого століття, про етнічну та культурну спадкоємність народів (зокрема і скіфів) котрі жили на нашій землі кілька тисяч років тому, відверто сказати наважився лише Борис Мозолевський. В часи бездержавності українського народу на цю тему було накладено суворе табу. І ось… Невже нарешті ми усунули цю штучну прірву і дочекались нагоди доторкнутись до зумисне замовчуваної минувшини?

    - Я не вільний давати оцінку самому собі. Нехай про результат моєї праці скаже читач. Впевнений, що після ознайомлення з наданими мною світлинами артефактів, читач спробує хоч би й подумки уявити себе скіфом котрий точить меч-акінак точилом верхівка якого прикрашена золотим окуттям з витиснутими на ньому зображеннями котячих хижаків. Або подумки приміряє на себе сорочку з золотими прикрасами «звіриного стилю».

    Впродовж кількох століть, скіфи були сусідами грецьких колоній, і попри спроможність автохтонів протиставляти прибульцям власні хист та досягнення, взаємовплив культур таки відбувався. Оскільки українці грецьку історію знають краще ніж власну, вимушений буду послатись на міфологію котра нам відома краще ніж рідна. На ув’язнену власним батьком Данаю Зевс зійшов у вигляді золотого дощу, і тим запліднив її Персеєм. Народженню останнього чинив всебічний спротив батько Данаї Акрісій, котрий був уособленням зла й несправедливості. Небажаний рідним дідом Персей не лише вижив, а й виконав заповіджену йому пророками місію. Його руками вищі сили очистили планету від свавілля плазунки Горгони та безчесного тирана Акрісія, й розпочали процес прогресивних змін античного світу. Можливо поданий в моїх книжках матеріал також є своєрідним довгоочікуваним дощем який зрештою започаткує довгоочікувані зміни в бік покращення і вдосконалення. Буду дуже втішеним, якщо завдяки донесеним мною до загалу артефактам постане наш, український Персей, котрий відрубає голови плюндраторам нашої історії. Незнання власних коренів є причиною нинішнього блукання манівцями. Час покласти цьому ненормальному стану речей край.

    - Дозвольте на хвилинку відійти від літератури і Ваших видань. Що Ви маєте на увазі говорячи про скіфську культуру?

    Геродот залишив світові лише загальну звістку, але кличу не поспішати довіряти йому бездумно. Багато чого з написаного він не бачив на власні очі, а лише чув. Науковці нарекли період панування скіфів в проукраїнських степах (хоча ареол їх розселення сягав від Дністра до Байкалу) «цивілізацією звіриного стилю». Тут шанувався олень, який був провідником душ померлих у потойбіччя, а вилиті з золота і бронзи котячі хижаки, вепри, грифони могли бути оберегами. Скіфи вдало поєднували явний світ з уявним. Отримавши висновки тих, хто здійснював спектральний аналіз скіфських виробів, доведеться шанувати не лише історика котрий знайшов у своїх сувоях місце для наших предків. Скіфський котел містив в своєму складі не лише мідь, а й іридій, осьмій. Останні належать до числа дорогоцінних металів. Цікавими є й мікроелементи (родій, рутеній) котрі входять до складу усіх котлів. Завдяки їм, з’являється змога встановити регіон видобутку руди (себто сировини) з якої ці котли відливались. Для будь-якого історика це є набагато більшою інформацією, аніж просто згадки. Про наших давніх майстрів котрі створювали золоті або бронзові вироби ми не знайдемо згадки в Луврі або Британській Енциклопедії, але художню вартість цих речей тяжко навіть оцінити. Достатньо лише згадати, що найціннішим виробом з золота в світі є знайдена Борисом Мозолевським в 1971-му році скіфська пектораль. Її вартість безліч мільйонів доларів, але хіба можна конвертувати в грошовий еквівалент речі котрі є доказом нашої автохтонності на цій землі?


    Наші недоброзичливці зумисне ширять побрехеньку згідно якої практиковані скіфами в побуті вироби створювались грецькими майстрами. Хочу спростувати цю астрономічно далеку від дійсності тезу. Грецькі колонії були розташованими на чорноморському і азовському узбережжях. Яким чином греки могли б виготовляти таку велику кількість виробів й збувати їх не завжди дружнім скіфам в геть не близьких регіонах? Де Причорномор’я і де моя рідна Сумщина? Скіфи мали власні висловлюючись сучасною мовою ювелірні центри де майстри створювали ще не оцінені належним чином світом шедеври.

    - Пане Миколо, а де і з чого Ви черпаєте наснагу для здійснення свого задуму?

    Ми сприймаємо як норму, коли людина знає ім’я батьків та місце народження (себто походження з конкретного регіону). Але здорову людину ніколи не лишить байдужим потяг до знань часово віддалених глибин власної історії. Я згадав про свою малу батьківщину, про своє рідне село. Геть всі мої односельчани були блакитноокими. А довкола збереглись величні скіфські кургани. Які підстави заперечувати кровну єдність тих хто їх створив з тими хто з діда-прадіда живе в моєму рідному Ведмежому, сусідніх і не сусідніх селах? Українці жили на цій землі споконвіку.

    Шлях з Києва до рідного села пролягає через Ромни. Поблизу цього славного козацького міста є заповідна місцина, на якій розташовані села Басівка та Великі Будки. Це подивугідне плато, на якому ще й досі збереглись більше десятка величних курганів. Дослідження свідчать що там свого часу було розташоване одне з скіфських городищ. Єгиптяни отримують мільйони продаючи туристичні мандрівки на плато Гіза (яке доречі на державному рівні проголосили національним надбанням), де туристи вражаються рештками пірамід. Уявіть собі не кам’яні піраміди, а більш ніж десятиметрової висоти кургани котрі є свідками слави наших предків, і котрі нашими предками були створеними. Ось тут і заряджаюсь позитивною енергетикою.


    - Нехай читач не сприйме це запитання як рекламу. Кілька слів про книжку яка найближчим часом з’явиться у світ.

    Під сучасну пору, бачу здоровий потяг сучасних українців до пізнання свого минулого, то чому б його не підтримати і не підживити? Наразі, працюю над двома книжками водночас. Планую дещо змінене і суттєво доповнене перевидання своєї третьої книги. Якщо в «Містерії скіфів та Знахар Еллади» увага акцентувалась на п’ятидесяти філософських сентенціях Знахаря-Анахарсіса, а ілюстративний матеріал був лише доповненням, то нині планую звернути увагу саме на вироби скіфських майстрів, котрі в сучасній науці отримали назву «звіриний стиль». Запевняю, вони гідні уваги, подиву і захопленню водночас. Паралельно, здійснюю працю над книжкою «Заповіт царя Аріанта» котру присвячую скіфським бронзовим котлам. Їх в моїй книзі буде три десятка. В скіфській культурі, котел не обмежувався лише роллю посуду в якому готувався харч. Його використовували і в сакральних дійствах. Згадуючи ж в назві царя Аріанта, прагну в сьогоднішній український соціум імплантувати постать скіфського династа, котрий турбуючись долею своїх підлеглих уславився першим в світі підрахунком підвладного йому народу. Нинішні ж можновладці всіляко ухиляються від здійснення аналогічного вчинку.


    - В одній з назв Вашої книжки присутній термін «містерії». Як вважаєте, чи матимуть якийсь містерійний вплив на українських письменників Ваші книжки? Можливо вони надихнуть когось на створення якісного художнього твору?

    За кілька днів до нашої розмови (початок жовтня 2019- примітка редактора) разом з Головою Національної Спілки Письменників України Михайлом Сидоржевським, істориком Сергієм Червінським який має талант живої, сценічної популяризації нашої історії, очільником молодечої філії політичної партії «Свобода» Русланом Андрійко та ще кількома громадськими активістами, на запрошення депутата Сумської обласної ради Вікторії Мурич я відвідав рідну Роменщину і самі вже згадані Ромни. В місцевому історичному музеї була зорганізовано зустріч з моїми земляками. Зібрались близько сотні роменчан: представники місцевої інтелігенції, студенти, посадовці, письменники, історики, депутати. Запевняю, всі, від школярів до заступника міського голови слухали наші виступи, і багато хто отримали мою книжку з дарчим підписом. Впевнений, почуте і побачене закарбувалось в їхній пам’яті надовго. Ця сотня роменчан (хто вперше але більшість ні) почули про історію тієї місцини де мешкають. Одна справа бачити розриті кургани висота яких і нині сягає дванадцять метрів, але які належно не охороняються державою хоч і заслуговують на це, і зовсім інша бачити на сторінках моєї книжки світлини артефактів, й дізнатись що частина з них зібрана саме довкола їхнього міста. Хіба таке може лишити людину байдужою?

    Творча людина є набагато вразливішою пересічного громадянина. Художник, письменник, режисер і навіть композитор яким побачене і почуте запало в душу, обов’язково шукатимуть нагоди поділитись цим з загалом.

    Наша глибинна історія мало присутня в широкому і медійному просторі. Археологи безумовно попрацювали в цьому напрямку. Взяти хоча б Бориса Мозолевського. Він знайшов немалу кількість артефактів. Значний відсоток експонатів «Золотої Палати» в музеї-заповіднику Києво-Печерська Лавра складається саме зі знайдених ним в часі розкопок предметів.

    Дійсно, є проблема малої уваги нинішніх митців літературної та дослідницької нив до нашої справжньої, а не надуманої прадавньої історії. Згадані мною посульські кургани поблизу Ромнів (котрі ще чекають свого належного пошанування) були розкопаними наприкінці ХІХ століття. Де знайдені в них предмети, де опис розкопок? Ще до подій які прийнято називати Лютневою і Жовтневою революціями публікувались історичні дослідження присвячені саме скіфам, і в часи УНР вони видавались українською мовою. І що? Яка доля знайдених в часі тих розкопок історичних артефактів? Де вони нині? В кращому разі в музейних колекціях Москви й Петербурга де про їх реальне місце знахідки знають лише одиниці. Чому світ нічого не знає про самодостатню і потужну культуру котра впродовж століть не просто існувала, а маючи власні мірила чеснот ушляхетнювала приналежних до неї? Обов’язком нинішніх письменників є усунення цього недоліку. Світ повинен знати про скіфів й українців не з романів про Конана-Варвара. Скільком українцям відомий той факт, що перший, зафіксований давньогрецьким істориком Геродотом перепис населення відбувся саме в праукраїнських степах? Хіба це не сюжет для захоплюючої дух повісті або кінофільму? Мусимо зрозуміти, що знання реальної власної історії є чинником духовної мотивації. Кличу не боятись досліджувати і писати про події на теренах нинішньої України за часів Троянської війни, або про похід скіфів в Передню Азію. В своїх книгах я подаю історичний матеріал який є доказом існування на нашій землі потужної культури. Сподіваюсь, небайдужі до минулого знайдуть в поданому мною матеріалі натхнення.

    Не сприйміть як самовихваляння про що оповім нижче. Нещодавно мав зустріч з режисером Ігорем Піддубним. Нині він працює над документальним фільмом про нашого філософа Григорія Сковороду. Так ось, моя остання книжка «Містерії скіфів та Знахар Еллади» вже надихнула його внести певні коригування стосовно поглиблення історії філософської школи України до часів Знахаря-Анахарсіса. Відомий всьому світові давньогрецький філософ Анахарсіс (я зумисне в назві своєї книги подаю його ім’я в слов’янській транскрипції Знахар) був скіфом за походженням. Уявіть собі що цей чоловік розмовляв із Солоном грецькою мовою з акцентом, але здобув серед визначних філософів того часу шану і визнання. Чому ми повинні відмовлятись від нього, його гострого розуму та створених ним сентенцій (думок-порад) на користь греків? Визнання й належне вшанування поглиблює факт існування філософів серед наших предків на дві з половиною тисячі років. Трагічна доля українця Миколи Гоголя чимось нагадує і життєвий шлях Знахаря-Анахарсіса. Талановиті, наділені Творцем любов’ю до рідної землі, але вимушені обставинами реалізовувати власні таланти на чужині.

    Зізнаюсь читачам в тім, що намагаюсь гуртувати довкола себе однодумців з числа письменників і вчених. Разом з ними готую до видання ще одну книжку, в якій йдеться про скіфську державність. Скіфія в часи свого розквіту мала десять ознак самостійної і самодостатньої держави, однією з яких є наявність династичного монарха. Тому кличу не соромитись долучатись до праці на цій ниві.

    - Пане Миколо, ми традиційним питанням розпочали нашу розмову, дозвольте не порушуючи традиції і закінчити. Ваші побажання читачам «Української літературної газети».

    - Не хочу виходити з контексту нашої розмови. Досліджуйте і пізнавайте власне минуле. Знайте і пишайтесь ним. А найголовніше – помножуйте новітніми публіцистичними шедеврами.

    Розмовляв – Олесь Вахній
  2. 8.JPG Цьогорічний, вже двадцять перший згідно літочислення від року свого постання театральний фестиваль «Мельпомена Таврії - 2019», як і очікувалось та передбачалось не лише невтомними на ниві театрального мистецтва організаторами та посвяченими в тяжкий процес підготування колегами, став черговим поважним та вагомим культурно-мистецьким дійством. Реальна вартість фестивалю не обмежується загальноукраїнським масштабом. Подія без перебільшення європейської ваги. Показово, що безпосередньо театральній частині фестивалю передувала міжнародна науково-практична конференція «Культурна дипломатія в контексті сучасної європейської та вітчизняної драматургії». Сам захід відбувся 16-го травня в стінах Херсонського державного університету. Драматурги, перекладачі і мистецтвознавці з України, Португалії, Туреччини та Грузії презентували міжнародний проект португальського і херсонського театрів, зорганізували для студентів і викладачів незабутній майстер-клас, ділились досвідом, набували його і шукали шляхи подолання викликів обставин, умов і часу.Особливу увагу викликала звістка про проект португальського режисера Руї Мадейра, котрий найближчим часом розпочне готувати до постановки на сцені херсонського театру п’єсу «Легенда про Педро та Інеш».

    Відкриття помітного в культурно-мистецькому житті дійства відбулось 17-го травня в Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша. Згідно наданої присутнім журналістам та культурознавцям багаторічним директором та невтомним організатором фестивалю Народним артистом України Олександром Книгою інформації, в його часі глядачі матимуть нагоду побачити виступи 36-ти театральних колективів з Румунії, Грузії, Ізраїлю, Білорусі, Польщі, Молдови, Туреччини, Азербайджану, Литви, Вірменії та України. З вуст головних режисерів та сценаристів-постановників присутнім була донесена теза, що жодна політична перипетія (а їх в нинішній Україні більше, ніж достатньо) не повинна стати на шляху поступу українців. Виступи промовців скрасились креативною кінцівкою конференції, в часі якої присутні на ній, а згодом і глядачі театру насолодились малюнками, ескізними проектами до вистав та ескізами театральних костюмів сценографа Київського театру ім. Івана Франка Андрія Александровича-Дочевського.

    12.JPG Вибір Месхетинського (Ахалцихського) професійного драматичного театру, (Грузія) виставою якого було відкрито театральну (себто найголовнішу) частину фестивалю, не був випадковим. Приналежна до української класики п’єса Івана Франка «Украдене щастя» вкотре по-справжньому змусила пережити незаздрісну долю героїв. Акторська вправність помножившись на талант литовського режисера Лінас-МаріюсЗайкаускаса, мінімум декорацій, а з позасценового озвучення лише гавкіт собак та містерійні українські пісні і мелодії,зворушувала глядачів до сліз. Долучились до участі в спектаклі й чотири вокалістки театру ім. М.Куліша. Режисер наполягав аби автентика линула до слухачів голосами автохтонів. Зрозуміти трагічну долю жінки (Анни), котру обманним шляхом рідні брати змусили вийти заміж за нехай і доброго, проте нелюбого чоловіка (Миколу), зануритись в біль чоловіка, котрий, розуміючи душевний стан своєї дружини, змушений пробачати їй холодність, й водночас, задля того, аби прогодувати себе і її, вимушений тяжко працювати, зрештою, набратись сил хоч і не схвалювати, проте з належним співчуттям поставитись до незаздрісної долі парубка (Михайла), якого силоміць відіслали до війська… Двобій кохання з обов’язком. Буття засвідчило: зруйновані долі не мають майбутнього. Велич Івана Франка якраз і полягає у вмінні донести, що поневолений і бездержавний народ приречений борсатись в трагічних тенетах гону за особистим зиском, втрати любові до ближнього та вимушеного виживання.

    Впродовж фестивального тижня (з 17-го по 25-те травня) мешканці Херсону та чималий десант закоханого в театр люду зі всієї України отримали нагоду переглянути 38 вистав. До речі, про щойно згаданих гостей міста. Прибулих зі Львова, Одеси, Харкова, Миколаєва, Полтави і, звичайно ж, Києва саме для перегляду конкретних сценічних постановок, рівно як і шукачів естетичної насолоди від гри акторів випадало зустрічати щодня і неодноразово. В ці дні, недоброзичливо налаштований стосовно української державності люд вчергове отримав гучного і дзвінкого ляпаса. Україна не пасе задніх в царині збереження та поширення культури.

    Сергій Михайловський.jpg Як і в попередні роки, організатори фестивалю не обмежились стінами Херсонського драмтеатру. Були задіяні й інші локації, а частина вистав відбувались просто відкритого неба. 19-го травня, акторами вже згаданого Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша біля стін новопосталого, а тому і геть (сподіваюсь що поки-що) не історичного храму Святої Трійці було подано на суд глядачів моновиставу «Юда» (режисер Сергій Павлюк, Юда – заслужений артист України Сергій Михайловський) за мотивами поеми Лесі Українки «На полі крови». Світлий час доби жодним чином не псував світлові ефекти, а гра актора (скрашений емоційністю монолог гончара) не лишала байдужими навіть випадкових глядачів.Дієвий доказ доречності і подальшого розвитку практики співпраці діячів мистецтва й духовенства. Ніхто, окрім них, не поверне українцям нищену в часи комуністичного атеїзму духовність. Хіба це не підстава для низького вклону і подяки?

    Олесь Вахній
  3. v Glyxovi z Wevchenkom.jpg Певно, лише один перелік наукових праць, присвячених вивченню літературної та художньої спадщини Т. Шевченка, становитиме поважне кількатомне видання. Бібліографічні покажчики літератури налічують близько двадцяти тисяч праць найрізноманітніших жанрів, нерідко протилежних за висновками (але однозначно, що переважно схвальних) оцінок, й безліч трактувань. Дійсно, геній Тараса Шевченка беззаперечний. Гармонійно поєднані в ньому потяг до знань з нелицемірною християнською любов’ю до ближнього та титанічна праця над помноженням закладених Творцем талантів, зробили з народженого кріпаком будителя занедбаної гідності українського народу. Донедавна його намагалися загнати в рамки атеїста, революціонера-демократа, гуманіста, борця з царатом, інтернаціоналіста (бачте, товаришував з поляками, казахами, а у засланні з росіянами, ще й намалював портрет афро-американця), зробити антиклерикалом й однодумцем таких шовіністів, як лихої пам’яті Віссаріон Бєлінський. Упереджене трактування його поглядів було і залишається далеким від реальності, а згадка про пашталакання новітньої бузини не заслуговує навіть на місце на сторінках шанованих видань.

    Духовні та культурні надбання нації зміцнюють її й не дозволяють зникнути або перетворитись на погній для інших. Певно саме тому наїздники й поневолювачі переписують й каструють історію поневолених. Не оминуля ця «ревізія» й Шевченка. Об’єктивні історики та біографи вже давно усвідомили той факт, що повновартісне дослідження життєвого шляху або окремих подій неможливе без вивчення тогочасних соціальних, політичних, економічних й культурних умов. Без знання цих важливих деталей неможливо зробити належні висновки й зрозуміти, що саме спонукало до тих чи інших вчинків. Ігнорування (байдуже, свідоме воно, чи ні) призводить до викривленого сприйняття.

    Навіть поверхове ознайомлення з творчістю Шевченка подарує нагоду звернути увагу на той факт, що автор досить-таки часто і в найрізноманітнішій формі звертався до Всевишнього: заклики, молитви, прохання, іноді навіть обурення (саме на останні найчастіше посилалися «дослідники-шевченкознавці» часів московсько-комуністичної окупації, поспішаючи з висновками далекими від дійсності), проте факт значного відсотку віршів і поем побудованих на сюжетах зі Старого і Нового Заповітів є показовим. Старозаповітну тематику становлять переважно переспіви псалмів та своєрідне викладення подій, згадуваних у «Біблії». Перша спроба переспіву датується кінцем грудня 1845 р. На той час Шевченко вже був зрілим й сформованим поетом, мав цілком стійкі й визначені погляди та переконання. Перебуваючи в селі В’юнища (неподалік Переяслава на Київщині), Шевченко написав цикл «Псалми Давидові». Термін «псалом» (або «псальма») грецького походження, й означає піснеспів. Збірник псалмів - «Псалтир», успадкував назву від струнного інструменту «псалтеріон», котрий нагадує гуслі або арфу, і під акомпонімент котрих псалмоспівці ділились з народом покладеними на душу Творцем роздумами та почуттями. Однозначно, що за життя автори та виконавці псалмів були людьми шанованими, адже дар пророків давався обраним. Одним з них був і цар Давид. Тематично псалми поділяються на декілька груп:

    1)благальні (котрі в свою чергу поділяються на особисті й всенародні),

    2)подячні (також особисті та всенародні),

    3)псалми, котрі мають на меті розбудити й укріпити довіру до Божої опіки,

    4)царські (їх в свою чергу промовляв сам цар, або народ молився ними за царя),

    5)псалми-гімни Сіонові (як Божій оселі)

    6)псалми-моління

    7)процесійні гімни (співані в часі обрядів на прославу Бога-царя)

    8)псалми історично-повчального змісту та суті

    Постановами перших Вселенських Соборів, було канонізовано всього 150 псалмів (хоча, певна річ, їх було суттєво більше). Оскільки значний відсоток з них були складені царем Давидом, з часом його ім'я стало об'єднавчою назвою для всіх решти. Перш ніж дослідити ті, за переспів котрих взявся Шевченко, дозволю собі процитувати один з коментарів-пояснень часів панування комуністично-атеїстичної диктатури: «Т.Шевченко звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революційної боротьби. Релігійна форма псалмів давала можливість втілити в них думки, які суворо переслідувала цензура». Що тут скажеш? Нехай ця брехня залишиться на совісті Олеся Гончара (автора виданої в часи бездержавності передмови до «Кобзаря»).

    Період, коли Т. Шевченко вперше вдався до спроби викласти (переспівати) кілька псалмів побутовою на той час українською мовою, був досить загрозливим для його життя. Він тяжко хворів, а деякі лікарі запевняли, що жити йому лишилося зовсім небагато. Доречі, кількома днями пізніше (покінчивши з циклом «Псалми Давидові») Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт». Закономірно, що людина, яка очікує переходу в світ інший, починає згадувати пройдений життєвий шлях, давати оцінки вчинкам й подумки дедалі частіше звертатися до Господа. Однозначно що в той період Шевченко щодня читав «Біблію» (що зайвий раз свідчить про його побожність). Взявши до рук «Святе Письмо» й «Кобзар», звіривши тексти, ми не знайдемо жодних відхилень від першоджерела. Отже, в цьому випадку ми маємо справу зі звичайнісіньким переспівом, і ні з чим іншим.

    Цикл «Псалми Давидові» складається з десяти віршів. Найбільше серед них псалмів повчального характеру. Це пс.1, 52, 81, 93. Далі — псалми благальні 12, 43, 52, по одному псалму-молінню 132, гімн Сіонові як Божій Оселі 136, та гімн на вославу Господа 149. Нам не дано (та й навіщо?) проникати в найпотаємніші закутки душі, й дізнаватись, що саме спонукало Шевченка вибрати для переспіву саме ці псалми, а не якісь інші, проте форма й зміст засвідчують: вони дійсно є переспівом, і ні чим іншим.

    Згодом Шевченко повертався до постаті царя Давида в поемі «Царі». Ось тут дійсно, реально відшукати закамуфльований протест проти тогочасного самодержавства. На кількох описаних у «Старому Заповіті» подіях (котрі трапились з Давидом за часів його царювання) Шевченко стверджує, що зосередження необмеженої влади в одних руках загрожує зловживанням становищем, й нерідко штовхає на гріховні вчинки.Давидові впала в око Версавія, дружина воїна Урії. Він звабив її, а довідавшись, що та вагітна від нього, дав підлеглим вказівку, аби ті доклали зусиль до загибелі Урії. Закономірно що «…вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господові» (Самуїла ІІ;11,27). За гріх Давид жорстоко поплатився. Відомо, що атеїсти використовували кілька розділів з поеми «Царі», аби виставити Шевченка у вигідному для себе світлі, але віруючі не знайдуть у творі навіть натяку на зневагу до Господа. Аналогічною за тематикою до «Царів» є й поема «Саул». Йдеться про першого ізраїльського царя Саула, який жив у ХІст. до н.е. З «Біблії» знаємо, що давні євреї, впавши в гріх самовпевненості та гордині, звернулися до пророка Самуїла, аби той настановив над ними царя. Самуїл молитовно звернувся до Господа й отримав відповідь: «Слухай голос народу в усьому, що вони тобі скажуть: то не тебе вони відкинули, ні, вони мене відкинули, щоб я не царював над ними» (Самуїл І;8:7). Господь попереджав через Самуїла євреїв, що цар, якого він настановить, буде жорстоким, бездушним, жадібним, підлим і войовничим. Попри попередження та пророкування Самуїла, євреї стояли на своєму. І «Господь же сказав до Самуїла: «Вволь їхню волю, настав царя над ними». (Самуїла І;8:22). Пророк Самуїл, з-поміж веніяминян (одне з колін Ізраїлевих) за вказівкою Господа обрав молодого вродливого хлопця на ім’я Саул і помазав його. Попри подаровану Господом благодать, Саул «не ходив його стежками», а продовжував грішити і чинити зло. За це Творець відвернувся від нього. Життєвий шлях Саула для багатьох є повчальним. По-перше, євреї, просячи настановити над ними царя, чинили це за прикладом сусідніх народів, для котрих проголошувати царів богами та тесати на їхню честь боввани в ті часи було нормою. Господь засуджує євреїв за відмову віддавати йому належне, і як кару посилає їм жорстокого царя. По-друге, на прикладі Саула Господь вчить, що Він милує, але й карає. Зухвале ігнорування Саулом Божих Заповідей призвело його до божевілля. Гадаю, Шевченко свідомо звернувся саме до образу царя Саула. Тогочасні досить-таки поширені серед забитого селянства мрії та легенди про «доброго царя» суттєво перешкоджали як національному визволенню, так і правильному сприйняттю даної людству Творцем правди.

    Рівно через 12 років після створення поеми «Царі» Шевченко ще раз звернувся до «Псалмів» царя Давида. Змальовуючи в поемі «Неофіти» юнака, котрого за щиру й непохитну віру в правдивого Бога Живого закутим у кайдани везуть на страту, автор вкладає в його вуста згадуваний раніше 149-й псалом. Але тут він набуває цілком іншого, ніж у циклі «Псалми Давидові», змісту. В данім разі він сприймається і як молитва, і як гімн Господу, і як свідчення впевненості юнака в істинності шляху пізнання Бога. Згодом з-під пера національного пророка народиться знамените «Подражаніє 11-му псалму». Тут доречною буде згадка, що переважна більшість біблійної тематики Шевченка написана незадовго (буквально за три роки) до смерті. Це також переспів, де йдеться про віру в щиру любов Творця до своїх творінь й впевненість, що Він не залишить їх в біді, прийде і захистить від беззаконня.

    Окрім переспіву псалмів, авторство яких приписують Давидові, Шевченко вдавався до переспіву й інших пророків. Такими є «подражаніє» (хоча знову ж таки, якщо взяти до рук першоджерело, то ми переконаємося, що це таки переспів) пророків Ісаї «Глава 35» та Єзикиїла. Дійсним «подражанієм» (себто використанням чогось як основи), є переспів 14-го розділу з пророкування пророка Осії. Останній у своїх промовах засуджував євреїв, які відступилися від правдивого Бога. Він не боявся картати за ідолопоклонство, зневагу до народних традицій, викривав грішне життя і мас, і самопроголошеної еліти. Тут вперше автор вдається до заміни образу стародавнього Ізраїлю тогочасним образом України. Щиро переймаючись безрадісним буттям Батьківщини, автор вказує на причини занепаду: «…безчестіє і зрада, і криводушіє огнем». Шевченко застерігає українців від проявів зневаги супроти України, оскільки за ці вчинки винних «розпнуть, розірвуть, рознесуть». За основу пророкування Осія взяв стародавню молитву. Будь-яке звернення до Творця закінчується сподіванням на ліпші часи або проханням. Шевченко не відходить від цього правила. Хіба не є актуальною і нині його віра що «слово нове меж людьми криком пронесе і люд окрадений спасе»?

    Новозаповітньої тематики в Шевченковому «Кобзарі» небагато: лише поема «Марія» та вірш «Во Іудеї во дні они». Масакра Іродом новонароджених діточок у Віфлеємі та околиці засвідчила, що необмежена влада провокує до злочину. Не оминув Шевченко й нагоди порівняти ситуацію в Іудеї з тогочасною трагічною долею України, звернувшись до Христа з проханням захистити і його, і весь народ «…од п’яного царя-владики» (тогочасного російського монарха Олександра ІІ).

    У поемі «Марія» Шевченко звертається до образу тієї, яка народила Христа. Поема починається молитвою до Богородиці за тих, хто зазнає кари і мук за свій народ, з прохання до Божої Матері зглянутися на страждання, дати сили «хрест, кайдани донести до самого, самого краю», просить зіслати їм «благий кінець», за що в подяку обіцяє «псалмом і тихим, і веселим» оспівати її трагічну «святу доленьку». Швидше за все сама поема і є тим, «подячним псалмом». Неможливо оминути увагою той факт, що, змальовуючи нелегкий життєвий шлях Марії (жила в «…убогій і чужій хатині»; породивши сина була вимушена переховувати його від Ірода; аби прогодувати, пішла в найми; коли син виріс і пішов «меж люди», пішла вслід за ним), її почуття та переживання, Шевченко з великою любов’ю говорить про Марію-матір. Годі шукати народ, котрий частіше, ніж українці молитовно звертається до тієї що вилонила Христа. Шевченко залишається вірним народним традиціям. Невідповідність фактам, викладеним у «Біблії» про зачаття Христа, жодним чином не нівелює поему, не позбавляє її конкретного повчального змісту. Навіть упереджені трактувальники «Кобзаря» розуміють, що, описуючи муки Богородиці, Шевченко закликав до пошани та наслідування її життєвого трибу.

    В сенсі теми важливо звернути увагу на вже згадувану поему «Неофіти». Сюжет не взято з «Біблії», але, попри художні домисли автора, вона і нині (та й навряд чи коли-небуть) не втратила актуальності. Від самих початків постання Христової Церкви, богослови й клир не дарма закликають вірних вчитися стійкості у вірі в перших християн. В основу поеми взято дійсні події часів давньоримського імператора Нерона, який, самопроголосившись богом, жорстоко переслідував християн. У поемі розвиваються дві рівнозначні сюжетні лінії: в одній автор зображує тогочасний Рим (зокрема самодурство Нерона та його оточення), інша є описом життєвого шляху матері й сина. Син, прийнявши християнство, з гідністю несе свій хрест, страждає і гине, але не відрікається від правдивого Бога. З великою симпатією говорить поет і про його матір. Втративши єдиного сина, «…помолилась в перший раз за нас розп’ятому. І спас тебе розп’ятий син Марії, і ти слова його живії в живую душу прийняла. І на торжища, і в чертоги Живого Істинного Бога ти слово правди понесла». Такі рядки про матір, яка, втративши свого єдиного сина, взялася сама нести Слово Боже поміж людей, продовжуючи тим самим його справу, міг написати лише той, хто сам мав непохитну віру.

    Шевченко свідомо звертався до біблійної тематики. Сміливо проводив паралелі. Свого часу Господь за гріхи покарав єврейський народ позбавленням держави. Автор «Кобзаря» недвозначно давав зрозуміти, що негаразди українського народу також кара Божа. Чвари, гріховний триб життя, байдужість до долі ближніх… Чи не той стан справ і нині? Навряд чи застороги стосувалися виключно його сучасників. Актуальні вони й нині. Чи не час прислухатися?

    Олесь Вахній
  4. Тупцювання України на місці в часи формальної незалежності, зубожіння загалу, політичний регрес й занепад економічної царини, зневіра й втечі-еміграції, криваві події Майдану, нинішня війна, є наслідком нерозуміння елітами та зрештою і самим загалом важливості принципу суспільного блага, котре постає на повазі гідності кожного громадянина. Близьке знайомство з кількома політв’язнями комуністичних концтаборів сприймаю набагато більшим, аніж нагода доторкнутись до живої історії. Вражали принциповість, духовитість, здатність тверезо оцінити явище, вміння передбачити. Закарбувались в пам’яті розмови з дослідником старовини, знавцем кількох мов, поетом і публіцистом Василем Барладяну. Оповіді про практиковані в часи брєжнєвщини методи упокорення незгідних сприймав доказом вірності обраного шляху боротьби з окупаційним режимом. Пророчими були і застереження:

    -Проголошення незалежності не усуває з нашого життя адептів нелюдської тоталітарної ідеології. Смоктали з нас кров комуністи й КГБісти, але їхні фізичні і духовні діти для вас хлопці, а, тим паче, України будуть ще гіршими.

    Невблаганний в своєму плинові час й бурхлива подіями сучасність засвідчили правдивість передбачень. Неочікувана суверенізація окупаційної адміністрації, надання статусу міністерства регіональному підрозділу савєтського МВД, заміна тризубом червоної зірки на кокардах фуражок жодним чином не наблизила створене лихої пам’яті Дзержинським відомство до народу. Не відбулося суттєвих, а головне принципових пертурбацій і у виплеканій сталіністом Вишинським прокуратурі. Їхні нащадки різняться від батьків-засновників хіба-що тим, що не ламають в кабінетах черепи підозрюваним. Цей люд справно платить податки, прагне респектабельності й єлейним голосом декларує демократичні гасла. Попри те, він продовжує практикувати не притаманні цивілізованим спільнотам методи взаємовідносин з народом. З цієї причини, приналежні до касти посталих над законом залишаються вкрай небезпечними для суспільства, оскільки їхні черстві душі є суттєвим гальмом в справі очищення України від нівелюючого людські гідність і життя атавізму. Свідомо чи ні, вони стали по бік сил темряви, котрі ведуть нині війну на знищення українців.

    Буття щораз більше дарує доказів ганебної практики ігнорації вимог Конституції та інших нормативних документів саме посадовцями. Письмові скарги й депутатські звернення, рівно як й газетні та інтернет публікації, не стають причиною з`яви докорів сумління й каяття. Навпаки. Заклики неухильно виконувати закони та поважати гідність інших, спричиняє злість і роздратування. Я свідомий того, що вказуючи на цинізм і свавілля наділених владою викликаю в свій бік черговий постріл. Але мовчати на злочин не маю права.

    В травні 2012-го року, Святошинським Управлінням МВС м.Києва, супроти мене було порушено кримінальну справу за фактом участі в закритті ігрової зали ТОВ «Євролот». Упередженість працівників райуправління та Управління МВС м.Києва котрі з подивугідними швидкістю і завзятістю вже наступного ранку примчали до мого помешкання з обшуком, а також прокуратури району котра здійснювала процесуальне керівництво, відчувалась на кожному кроці. «Не помітивши» в діях власників ігрової зали порушення вимог «Закону України про заборону грального бізнесу» (№1334-VI від 15.05.2009), «правоохоронці» оголосили мене злочинцем. Протидію злу кваліфікували ч.2ст.186 КК України (грабунок).

    Події, котрі відбувались в часі досудового розслідування та судового розгляду, заслуговують окремого художнього опису. Статус підслідного суттєво ускладнив моє життя. Незаконний обшук в помешканні, який 17.05.2012 року вчинили працівники Управління МВС м.Києва та їхні підлеглі з Святошинського райвідділу, викрадення (саме викрадення) електронного носія пам`яті (флешки) та кількох мобільних телефонів, вилучення особистих речей, незаконне слідкування, тривале утримання під вартою в ізоляторі… «Зібрані» слідчим Баженовою О.М. «докази» підкріплювались масованою атакою в підконтрольних ЗМІ. Ще до судового розгляду, речники Управління МВС м.Києва й Святошинського РУ поспішили наректи мене грабіжником і провокатором, а прес-службою МВС протидію незаконному гральному бізнесу проголосили здирством. Окремої уваги заслуговує й позиція Святошинської прокуратури. Старший помічник прокурора Валентин Брянцев без найменшого докору сумління давав вказівки слідчій з приводу необхідності проведення конкретних слідчих дій. Щоправда, слідча Баженова О.М. не поспішала їх виконувати, а старший помічник прокурора Брянцев В.Л. не наполягав на їх виконанні. Насміхався він і з вказаних мною порушень в справі «збору доказової бази», заявивши: «вони не значні і суд не візьме їх до уваги». Досудове розслідування тривало десять місяців. Слідча Баженова О.М. недбайливо підшивала до п'яти томів справи мої клопотання а старший помічник прокурора лякав поданням на арешт «за спроби перешкодити переданню справи до суду».

    У часі судового розгляду, жоден доказ інкримінованого злочину не знайшов свого підтвердження. Завдячуючи присутності в судовій залі журналістів й порядності судді, котра здійснювала судовий розгляд, кожен зацікавлений ходом судового розгляду міг довідатись про причини упередженості й свавілля працівників МВС й прокуратури. Бурхлива, а головне безперешкодна діяльність закладів, де здійснювалися заборонені законом азартно-ігрові дії, була наслідком незаконної, проте вигідної і для власників злочинних мереж і для формальних захистників закону. Ніде не задекларована матеріальна нагорода від перших другим, ставала причиною «непомічання» їхньої діяльност. Таким був стан речей в часи свавілля Януковича, таким він лишається і нині. 21.01.2015 року, Святошинським районним судом м.Києва в кримінальному провадженні №120121100800000798 було винесено «Вирок», яким мене визнано невинним у пред`явленому обвинуваченні та виправдано. 02.07.2015 Апеляційний Суд, а 15.11.2015 Вищий Спеціалізований Суду України, «Вирок» Святошинського суду м.Києва залишили без змін.

    Втішаючись перемогою, я не тішився ілюзіями. Свавілля котре було вчиненим супроти мене органами МВС та прокуратури відбувались в часи домайданної України, й безпосередні виконавці його нікуди не зникли. Очільник Святошинського РУ МВС Гладик вже після Майдану з підвищенням був переведеним до Харкова, слідча Баженова О.М. котра в присутності керівництва влаштовувала істеричні сцени в судовій залі в часі подання клопотання про взяття мене під варту продовжує обіймати посаду слідчого й чекає підвищеної пенсії «за вислугу», старший прокурор Валентин Брянцев нині «працює» в Прокуратурі м.Києва (з відповідним підвищенням оплати й службового рангу), а працівники Управління МВС котрі отримували (і продовжують нині отримувати) від власників незаконних азартно-ігрових мереж ніде не задекларовану оплату, перейменувавшись в національну поліцію.

    Конституція й чинний Кримінальний Процесуальний Кодекс чітко регламентують право громадянина на захист власної честі та гідності. Факт упередженого порушення проти мене кримінальної справи дійсно відбувся. Я дійсно зазнавав переслідувань і утисків. Але душевні страждання, рівно як і завдані мені матеріальні збитки, тих, хто їх спричинив, жодним чином не цікавлять. Радій, що не сидиш, хлопче!

    02.07.2018, до Святошинського суду м.Києва мною було подану «Позов», відповідачами в якому є Держава Україна в особі ГУНП в м.Києві, Святошинське управління поліції ГУНП в м.Києві, та Київська місцева прокуратура №8 (колишня прокуратура Святошинського району м.Києва). Реакція осіб котрі покликані захищати закон особисто для мене була передбаченою. Злість і прагнення будь-що позбавити суд змоги визнати мій позов таким, що підлягає задоволенню.

    11.10.2018, в часі попереднього слухання, було встановлено особу представника Київської місцевої прокуратури №8 Семененко В.П. Молодий, але вже зіпсований запопадливим виконанням наказів помічник прокурора заявив, що з матеріалами позову не знайомий, але має вказівку від керівництва Київської місцевої прокуратури №8 підготувати відзив, на що і клопотав суд дати часу. Дивуюсь, чому задовольняючи усне клопотання й надаючи час до 31.10.2018 на його виконання, суддя не поцікавилась, чому це не було зроблено своєчасно. Чому працівник прокуратури дозволяє собі прийти у визначений судом час, й заявити про неготовність брати участі в процесі? Окремою «Ухвалою» суду було задоволено і моє «Клопотання» про визнання доказом матеріалів кримінального провадження, витребування їх з Київської місцевої прокуратури №8 й дослідження в часі судового розгляду. Помічника прокурора Семененко В.П. було зобов’язано до 01.11.2018 передати їх судді котра здійснює розгляд справи по суті. Дату продовження попереднього слухання було перенесено на 16.11.2018. Підозрюю, читач здогадався, що того дня судового розгляду також не відбулось. Помічник прокурора Семененко В.П. невиконання «Ухвали» суду пояснив витребуванням матеріалів кримінального провадження Прокуратурою м.Києва. Сумніваючись в щирості помічника прокурора, я поцікавився, чи повідомляв він про «Ухвалу» суду, на що Семененко В.П. геть неприродньо посміхаючись відповів, що спілкується з Прокуратурою м.Києва в телефонному режимі.

    Кожен, кого доля зводила з судовою тяганиною засвідчить, що ігнорування «Ухвал» суду загрожує в кращому разі геть неприємним спілкуванням з відповідними службами, а в гіршому - порушенням кримінальної справи й набуттям статусу підслідного. Але для наділених владою котрі прагнуть ухилитись відповідальності за вчинені беззаконня або прикрити колег котрі їх чинили, законів, а тим паче чинних нормативних актів не існує. Що їм до болю та страждань безвинно або і упереджено оббріханих? Гін за кар’єрним зростом, пільгами, щораз збільшуваною платнею, атрофовує людські почуття й провокує практикувати підлість і свавілля. Але хіба це нормально?
    Олесь Вахній
  5. В кожного, хто не полінується обтяжитись ознайомленням з викладеним нижче текстом, я вимушений просити пробачення. Запевняю: мною докладено максимальних зусиль задля того, аби оповідь навіть близько не межувала з сухою канцелярською термінологією, але знаючи обтяжливість переліку посилань на листування з органами МВС та прокуратури, все одно прошу кожного дочитати її до останньої крапки. Гадаю, звістка про достовірну, хоч і вкрай мініатюрну перемогу багатьом додасть наснаги й стане чудовим дарунком сил в справі протидії свавіллю бездушних «держслужбовців».

    16-го травня 2012-го року поблизу столичної станції метро «Святошин», зусиллями гурту свідомих громадян було припинено діяльність незаконно функціонуючого закладу, в якому здійснювались заборонені «Законом України» (№ 1334-VIвід 15.05.2009) азартно-ігрові дії. Ініціатива принципового і небайдужого люду викликала оскаженіння в морально розкладеного і духовно здеградованого керівництва Управління МВС в м.Києві. Причин для люті насправді було небагато. Власники функціонуючих геть не в правовому полі гральних мереж щомісячно (а нерідко і потижнево) сплачували (і продовжують сплачувати нині) немалі суми керівництву районних і міських органів МВС задля «непомічання» беззаконня. Вже наступного дня, о сьомій ранку, до мого помешкання ввірвались офіцери Управління МВС в м.Києві Ленько й Цимбал, і влаштувавши обшук (частина речей вилучених в часі того ганебного дійства мені не повернута і нині), засмутили звісткою про порушення кримінальної справи за фактом «вчинення грабунку грошових коштів» ТОВ «Євролот»». Ось так. Нищення симуляторів комп’ютерів, запрошення і пояснення журналістам причин наших дій злодійкуватими працівниками МВС було потрактовано «розбійним нападом і хуліганськими діями».

    В приміщенні Святошинського РУ ГУ МВС в м. Києві на мою вимогу (але не з ініціативи слідчої Олени Баженової, котра здійснювала «слідчі дії») було складено протокол вилучених в мене речей, котрі, на її думку, були «доказом» скоєння «протиправних дій». Окрім 1350-ти гривень, вилученню підлягали й журнали «Патріярхат», книжки Габріели Кьобп «Сексуальні подвиги радянських «визволителів»», Уласа Самчука «Марія» та Василя Шкляра «Залишенець». Факт вилучення працівниками МВС саме цієї літератури вже є доказом політичної заангажованості, але шукати правди в часи свавілля злочинного режиму Януковича було даремною справою.

    Дозволю собі не переповідати перипетії досудового розслідування та злочинної упередженості органів МВС й прокуратури. Доказом їхньої підлості, недолугості і нікчемності є «Вирок» Святошинського суду м. Києва від 21.01.2015, яким всі сфальсифіковані слідчою Святошинського РУ ГУ МВС в м.Києві Оленою Баженовою та прокурором Святошинської прокуратури м.Києва Валентином Брянцевим матеріали досудового розслідування були визнані такими, що не можуть слугувати доказом скоєння мною неправомірних дій. «Вирок» суду першої інстанції був підтверджений й «Ухвалами» Апеляційного суду м. Києва та Вищого спеціалізованого суду. Свідчу, що перемога над адептами підлості, брехні й несправедливості не належала до числа таких, що були подібними до небесної манни. Оплату послуг захисника доводилось здійснювати з власної кишені, а вимушена підготовка до кожного судового засідання відбирала майже весь вільний час. Але нині не про це мова.

    Чинний Кримінальний Процесуальний Кодекс дає чіткі і недвозначні вказівки щодо дій працівників органів прокуратури й МВС після визнання судом особи, котру вони звинувачували в скоєні злочину, невинною. Стверджую, що ані слідча Олена Баженова, ані керівництво Святошинського (нині вже) Управління Поліції Головного Управління Національної Поліції в м.Києві, рівно як й прокуратура Святошинського р-ну м.Києва, котра після малозрозумілих пертурбацій в органах прокуратури України вцілому є Київською місцевою прокуратурою №8, виконувати свої обов’язки не поспішали.

    24.02.2015, до прокуратури Святошинського району м.Києва мною було подано «Заяву» з проханням повернути вилучені 25.05.2012 кошти. Аналогічну за змістом «Заяву» того ж дня я подав й до Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві. Згідно відповідей на подані мною «Заяви», котрі були складеними й підписаними старшим слідчим Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві Оленою Баженовою, грошові кошти в день затримання в мене не вилучались. Користуючись службовим становищем та відсутністю в мене копій «Протоколу затримання», слідча Баженова, навіть не позичивши в Сірка очей, дозволила собі скласти брехливу відповідь й поставити під нею власноручний підпис.

    Зізнаюсь, що чимало знайомих, знаючи про мою перемогу в судовій тяганині з власниками ігрової мережі «Євролот», Святошинською прокуратурою й запопадливо виконуючими їхні злочинні вказівки працівниками МВС, вмовляли мене відмовитись від пошуку правди:

    -Радій і дякуй Господа, що хоч і лишився без грошей, але ж не у в’язниці.

    Не сприйміть як самовихваляння, але я не належу до числа байдужих або полохливих споглядачів на ходу підлості, брехні й несправедливості. Прагнення жити в цивілізованому суспільстві, а не в кошарі полохливих плебеїв, було і лишається єдиним керунком і мірилом всих моїх дій і вчинків.

    12.02.2016 на ім’я прокурора м.Києва мною було подано «Заяву» з проханням надати можливість скопіювати «Протокол вилучення особистих речей» від 25.05.2012. Стверджую, що відповіді на подану «Заяву» я не отримав. З вуст знайомого прокурора мені доводилось чути про ганебну практику імітації надання відповідей на листи громадян, суть якої полягала в виготовленні лише одного екземпляру відповіді, котрий залишається в державних органах. А факт ненадходження (внаслідок не надсилання) відповіді скаржникові пояснюють незадовільною діяльністю листонош. Такі вони недолугі і погані, гублять листи, але то не вина органів влади, котрі цинічно симулюють старанність в справі своєчасних відповідей на скарги, клопотання, звернення і прохання.

    Прагнучи не перевтомити читача, дозволю собі на цьому припинити розвивати думки з царини моралізаторства й спробую лише коротенько переповісти процес подальшого листування з органами прокуратури й МВС.

    27.10.2017, на ім’я Прокурора м. Києва мною було подано «Клопотання» надати мені матеріали кримінальної справи задля ознайомлення. 02.11.2017, Прокуратурою м. Києва «Клопотання» було скеровано до Київської місцевої прокуратури №8, а мене повідомлено, що матеріали справи знаходяться саме там, і звертатись я повинен саме туди. 13.11.2017, на ім’я Керівника Київської місцевої прокуратури №8, мною було подано «Клопотання» вже знайомого читачеві змісту, в якому нічого, окрім прохання надати матеріали кримінальної справи для ознайомлення й копіювання, більше не було. Згідно відповіді з Київської місцевої прокуратури №8 від 28.11.2017, «17.07.2015 матеріали кримінального провадження №12012110080000798 скеровані до прокуратури м.Києва та до місцевої прокуратури на даний час не повернулись». Було б смішно, якби не так трагічно. Міська й місцева прокуратури дозволяють собі перекидати скаржника й шукати шляхи ігнорування його цілком законних прохань.

    11.12.2017, на ім’я Прокурора м. Києва мною вже втретє було подано «Клопотання» з проханням надати матеріали кримінальної справи №12012110080000798 для ознайомлення. Зізнаюсь, що реєструючи «Клопотання» не з причини забаганки образити приємної зовнішності і вже поважного віку секретарку, а внаслідок справедливого обурення зневагою до себе зокрема і до всього українського народу вцілому, я запевнив, що в подальшому, в разі отримання ігноруючих цілком законне прохання відповідей, буду змушений вдатися до більш радикальних дій. 18.12.2017, Прокуратурою м.Києва, моє третє «Клопотання» було вдруге скероване до Київської місцевої прокуратури №8. Цього разу, біблійне передбачення про обов’язкове відчинення дверей, в котрі наполегливо стукають, здійснилось. 09.01.2018. з Київської місцевої прокуратури №8 на моє ім’я прийшла відповідь, в якій повідомлялось про спосіб задоволення неодноразового прохання.

    Наявність копії документу, який підтверджує вилучення в мене працівниками Святошинського РУ ГУ МВС в м. Києві 25.05.2012 грошових коштів жодним чином не став причиною адекватної реакції з боку вже згаданої вище слідчої Святошинського УП ГУНП в м.Києві Олени Баженової. Зміна назв районного відділення правоохоронців (рівно як й перейменування районних прокуратур в місцеві) жодним чином не наділило совістю й людськими почуттями адептів зловживання службовим становищем та нівеляції людської гідності.

    31.01.2018, на ім’я Начальника Святошинського УП ГУНП в м.Києві мною було подано «Заяву» з проханням повернути вилучені 25.05.2012 грошові кошти, й тим виконати покладений на них Кримінальним Процесуальним Кодексом обов’язок. З метою позбавлення змоги подавати в подальшому брехливі відповіді про відсутність в мене коштів на період затримання, до «Заяви» була й долучена копія «Протоколу» від 25.05.2012, в якому серед списку вилучених в мене речей була згадка й про грошові кошти в сумі 1350 гривень. Стверджую, що відповіді на подану мною «Заяву», до якої була долучена й кілька років розшукувана копія протоколу, я так і не отримав.

    Того ж дня, себто 31.01.2018, на ім’я Прокурора м.Києва, мною було подане «Клопотання про порушення кримінального провадження» проти старшого слідчого Святошинського УП ГУНП в м.Києві Олени Баженової, котра, знаючи про факт вилучення в мене 25.05.2012 року коштів, цинічно відмовлялась стати на бік правди й справедливості. Подане мною «Клопотання про порушення кримінального провадження» челядниками Прокуратури м.Києва було переадресоване до Департаменту Внутрішньої Безпеки Національної Поліції України, «фахівці» якої «порушень вимог чинного законодавства України» в діях слідчої Олени Баженової не встановили. Що поробиш…? Рука руку миє.

    21.03.2018 зі «Скаргою» на свавілля старшого слідчого Святошинського УП ГУНП в м. Києві Олени Баженової я звернувся до Міністра Внутрішніх Справ України, але передана до ГУНП в м.Києві «Скарга» жодного враження на слідчих Департаменту Внутрішньої Безпеки не справила. Згідно відповіді, «перевірити викладені у скарзі факти, не виявилося можливим». Та невже? Хіба наданих мною копій не було достатньо? Невже слідчим Департаменту Внутрішньої Безпеки ГУНП в м.Києві так тяжко відірвати свій зад від крісла й звірити надані мною копії вимушеного листування з оригіналами? Здогадуюсь, що справа не в лінощах. Успадкована від вже почилого, і геть не в Бозі, Савєцкого Саюзу практика нівеляції людської гідності продовжує лишатись єдиним керунком дій українських посадовців. Їх не цікавить і ніколи не цікавила правда. «Честь мундира» й корпоративна солідарність для люду з атрофованими почуттями є важливішими.

    24.05.2018 на ім’я Прокурора м.Києва мною вдруге було подано «Заяву про вчинення кримінального правопорушення працівником правоохоронного органу», але злочину в привласненні грошових коштів й наданні неправдивої відповіді Прокуратура м.Києва не угледіла і цього разу.

    Свавілля знахабнілих від безкарності адептів нинішньої постокупаційної і постколоніальної системи змушує мене не викладати деталі подальших дій та вчинків. Заручившись запевненнями міжнародної правозахисної організації в підтримці, а також усним клопотанням у міністра МВС щодо моєї справи з боку знайомого народного депутата, в травні 2018-го року мною ще раз було подано лист з проханням повернути мені вилучені в мене в травні 2012-го року кошти й притягнути до належної відповідальності слідчу, котра свідомо ухилялась від виконання своїх посадових обов’язків.

    Одного жаркого червневого ранку до мого помешкання завітав дільничий й повідомив про бажання зустрітись зі мною працівниками Департаменту Внутрішньої Безпеки ГУНП м.Києва. Подані мною їм письмові пояснення, рівно як і повідомлення про бажання долучитись до пошуку справедливості міжнародних правозахисників, спричинили адекватну реакцію. Мені невідомо яким чином, але вилучені в мене 25.05.2012 грошові кошти в сумі 1350 гривень матеріалізувались (щоправда в асигнаціях інших номіналів) й про отримання останніх мною було власноручно засвідчено на папері.

    Зізнаюсь, що кількарічне листування з органами МВС й прокуратури були великим тягарем для моєї нервової системи. Я донині не розумію, чому справа повернення речей, вилучених в кримінальній справі, в якій мене було цілковито виправдано, має відбирати астрономічно велику кількість часу й так само немалу кількість зусиль. Змусивши (саме так, я не обмовився, ЗМУСИВШИ) повернути вилучені в мене в часі політично мотивованого кримінального переслідування кошти, я здобув особисту перемогу над відверто антинародною системою. Ця перемога дійсно додає сил й дарує наснагу. Але вона не змінить систему. Прикро і боляче.

    Олесь Вахній

    Вложения:

  6. Попри без перебільшення шалену рекламу, запущений понад десять років тому в прокат кінотеатрів України художній фільм культового актора і режисера (австралійця за походженням) Мела Гібсона «Апокаліпсис», українською глядацькою публікою був сприйнятим з байдужістю й прохолодою. Неприбутковий для власників глядацьких залів «проект» демонструвався не більше тижня. Але невеликий касовий збір жодним чином не був свідченням низької якості й відсутності вартих для осмислення сюжету і змісту.
    Знищивши ще на початку 90-их років вже минулого століття українську кіноіндустрію, нинішні заробітчани на ниві дубляжу та прокату доклали титанічних зусиль аби атрофувати смаки глядацької аудиторії. Під сучасну пору, “комерційним успіхом'' користуються вульгарні й примітивні комедії, багатометражні мультфільми для дорослих та видовищно-батальні сцени. Занурюватись в сакральний зміст побаченого на екрані, роздумувати над нимй тим самим збагачуватись духовно, нинішніх шанувальників ігрового кіно впродовж довгого часу нахабно відучували. Такими донещодавна були наші незаздрісні реалії.

    Варто визнати, що Гібсон славиться вмінням збуджувати емоції навіть в зачерствілих і збайдужілих душах й провокувати глядача. Свідчення тому - талановито зіграні ролі головних героїв в “Хороброму серці” й “Патріоті”, та режисерська праця над “Страстями Христовими”. На противагу культивованій впродовж кількох століть тезі, що саме військова експансія європейців стала причиною загибелі кількох цивілізацій на обох американських континентах, Гібсон доводить, що занепад автохтонів розпочався задовго до з’яви конкістадорів й (здебільше вимушених) мігрантів зі Старого Світу. Цим самим він викликав невдоволення серед незначної частки вже асимільованих ацтеків і майя. Але на що, окрім обурення нащадки вже занепалих цивілізацій здатні? Справді, знищення двома-трьома сотнями іспанців кількадесятитисячних армій дають підстави стверджувати, що в тубільців насправді не все було гаразд. Людські жертвоприношення, культивування статевих збочень, примітивна забобонність тацинічна нівеляція людського життя (все це якимось чином спромоглось поєднатись з визначними (як на той час) відкриттями в астрономії) для народів Нового Світу були щоденною нормою. Прикро, але аналогії між зниклими цивілізаціями обох Америк й українськими реаліями настирно напрошуються до порівнянь.

    Внаслідок політичних пертурбацій в Петербурзі у 1917-му році, влада в Україні дісталась тим, хто в часи кривавого царату не обтяжувався принциповістю й не докладав належних зусиль задляздобуття українцями незалежності. Звичайно, були вимушена еміграція Грушевського та проблеми Винниченка з жандармським управлінням, але і в часи комуністичного тоталітаризму (котрий був останьою стадією московського поневолення) багатьох членів Спілки Письменників (а заодно й компартії) також за дрібні “гріхи” перед тоталітарною чужинською владою викликали до кабінетів всюдиприсутнього КГБ. Малоприємні “роз`яснювально-виховні співбесіди” не заважали їм в подальшому писати політичні доноси й складати низькоякісні і беззмістовні оди безальтернативній Компартії. Попри письменницький талант Винниченка та активну просвітницьку діяльність в Галичині Грушевського, обидва виявились нікудишніми державотворцями. Втрата українцями держави була не лише наслідком брутальної агресії. Найбільшими ворогами української національної ідеї й державності виявились тогочасні слабкодухі “батьки нації” й самозакохані горлопани.Факти свідчать, що на перший Всеукраїнський Військовий З‘їзд прибули делегати від більш ніж одного мільйона двохсот тисяч українських військовиків, на другий - репрезентанти майже трьох мільйонів. Відомо, що себелюбці-політикани трактували їх агітаційним матеріалом. (Нехай пробачать мені нащадки за образливе порівняння, але я не знаходжу іншого відповідника). Щирі поривання та прагнення свідомих українців позбутися врешті-решт московського іга були нівельовані вимогою воювати супроти Німеччини й Австро-Угорщини задля здійснення взятих на себе Центральною Радою перед Тимчасовим урядом зобов’язань. Наслідки деструктивної діяльності – трагічні. Здеморалізовані дивізії саморозпускались, а в скрутну годину надміру заполітизовані військовики не змогли належним чином протистояти жорстоким зайдам.

    Аналогії столітньої давнини з нинішнім буттям будуть вкрай доречними, оскільки сьогоднішні виклики нічим не відрізняються від тих, з якими зіткнулись українці в 1917-1921 роках. Вже не перший, не сотий і не двохсотий рік торуємо шлях до омріяної та оспіваної предками реальної (а не бутафорної) незалежності. Вкотре обдурений народ, втомившись споглядати на нелогічні й беззмістовні політичні пертурбації (точніше, підлу і огидну щурячу гризню новопосталих магнатів), повернувся до вже звичної для нього ролі пасивного спостерігача. Часи шляхетного середньовічного лицарства минули, тому чесні двобої з нинішніми хамовитими українофобами не в пошані. Проте безугавними «майданами» і скиглійськими скаргами на недолю та несправедливість біді не зарадиш.

    Нинішні театралізовані дійства довкола вшанування полеглих в січні 1918-го року під Крутами юнаками, провокують кожну непримиренну з нещирістю і лукавством душу до справедливого обурення. Навіть після проголошення незалежності, загалові нав'язували хибні уявлення про ті події й свідомо замовчувалипричини, котрі спонукали студентів до ЧИНУ. А вони (на відміну від тогочасних (і нинішніх також) політиканів), не виголошували емоційних (проте беззмістовних) монологів й не давали порад космічних масштабів. Хлопці не запобігали перед наділеними владою,не шукали слави і не запитували куди йти й що робити. Вони зуміли стати над внутрішньою гризнею й самоорганізувалися проти зовнішньої агресії.

    Духовна влада є набагато тривкішою ніж політична. Саме її механізми по-суті й стягують націю в єдине ціле. Ця влада побудована на особистому прикладі, але не на примусі до дії. І саме усвідомлення причетності до чогось великого, могутнього, відвічного й водночас довічного, дарує розуміння, що кожен з нас є не часткою всепереварюючої біомаси, а повновартісною одиницею нації. Юнаки, ЧИН яких свідомі українці щороку вшановують це зрозуміли. Чи зрозуміємо це ми нині?

    Олесь ВАХНІЙ
  7. 21-го вересня, набрав чинності «Вирок» Святошинського суду м. Києва (виголошений 21.08.2017), згідно якого мене (Вахнія Олександра Віталійовича) було визнано виним в здійсненні погроз та завданні тілесних ушкоджень працівникові правоохоронних органів (ч.2.ст.245 КК України). Той факт, що я не опинився за гратами (суд «покарав» мене чотирма роками позбавлення волі з відтермінуванням на два роки) насправді не дарує жодних підстав для радощів. Постколоніальна, постокупаційна, постсав`єтська, посткомуністична і геть не українська за складом й духом адміністрація зайвий раз засвідчила, що є астрономічно далекою від потреб і вболівань українського народу.

    В березні 2014-го року, подія котра спричинила постання згаданої кримінальної справи набула чималого розголосу. Цитуючи практиковану органами МВС й прокуратури протокольну термінологію, «гурт невідомих кількістю близько 30-ти осіб, зайшли до приміщення Святошинської прокуратури м Києва, відшукали старшого помічника прокурора Валентина Леонідовича Брянцева, завдали йому тілесних ушкоджень й змусили подати письмову заяву про звільнення». Стверджую, що атакованому помічникові прокурора (доречі, етнічному чужинцеві й нащадку андрофагів-людожерів) учасники дійства чітко пояснили причину візиту й вимог, тож змочена (певно від переляку й нервової перенапруги) сечею нижня частина костюма й власноруч подана заява апріорі не могли слугувати причиною для кримінального переслідування.

    Того ж дня, українофобська за суттю і блювотворна за змістом, підконтрольна кремлівським розвідслужбам пародія на газету з назвою «Вести», виригнула в мережу Інтернет текст, в якому з неприхованим співчуттям підлому москвинові було визнано (доречі, з посиланням на мене), що вчинені стосовно нього дії є звичайнісінькою й цілком доречною люстрацією. Москвомовній газетці котра продукуєтьтся в Києві на вкрадені олігархом Курченко в українського народу кошти, вторували і завжди брехливі борзописці дикої Московщини. Там, Брянцева нарекли «відомим прокурором котрий принципово боровся з нацистами», а люстраційні заходи супроти співплемінника оголосили «свавіллям фашистів котрі незаконно захопили владу в Києві».

    Свого часу, мені неодноразово доводилось викладати в мережу Інтернет біографічні дані істоти котру визнано «потерпілимвнаслідок нападу». Після подання заяви про звільнення з органів прокуратури він імітував на лікарняному ліжку нервовий припадок й свідчив дізнавачам, що серед «нападників» обличчя котрих були приховані балаклавами, за статурою, вимовою, голосом, ходою та розрізом очей впевнено впізнає мене. Згідно запису в медичній довідці, внаслідок отриманих стусанів його деформований від природи кацапський череп збагатився геть не заздрісного розміру ушкодженями.

    Вперше, ім`я підлого кар`єриста Валентина Брянцева стало відомим громадськості в часі судової розправи над учасниками акції «Україна без Кучми». Схильним швидко забувати нагадаю, що в 2001-му році, обурені цинічністю тогочасного президента громадські активісти, після покладання квітів до пам`ятника Тарасові Шевченку вдались до акцій протесту, за що й були спочатку жорстоко побиті спецпризначенцями з нині забороненого підрозділу «Беркут», а потім і арештованими. З жовтня 2001-го по грудень 2002-го, Старокиївський суд м. Києва чинив кривосуддя над небайдужими до долі рідного народу. Перед кожним засіданням, Брянцев хвацько роздавав інтерв`ю, в яких ще до вироку (себто до формального визнання вини підсудних), висловлювався в бік арештованих членів УНА-УНСО не інакше як «бандити». (До речі, засуджений нині в Московщині до 22-ох років ув`язнення Микола Карп`юк був одним з підсудних в тому процесі.) В часі виконання напередодні кожного судового засідання патріотами славня, Брянцев з єхидною посмішкою на вустах сидів розвалившись в м`якому кріслі й постукував пальцем по скроні, чим засвідчував зневагу до підсудних зокрема й України вцілому. Ухвалою міжнародних правозахисних інституцій, засуджені по справі «Україна без Кучми» визнані переслідуваними режимом Леоніда Кучми виключно з політичних міркувань. Троє з них, внаслідок отриманих в часі утримання в слідчому ізоляторі й «виправних установах» захворювань і травм вже відійшли до іншого світу, але для «державного обвинувача» Брянцева, причетність до вбивства тортурами, політично мотивованим обвинуваченням, наперед складеним вироком й тюремним ув`язненням жодним чином не стало причиною докору сумління. Що йому до ухвал європейських правозахисників? Формально незалежна Україна платить суттєво більшу плату аніж більшості пограбованих ним й його предками українців, не зобов`язує шанувати державні символи, й дозволяє на власний розсуд трактувати минуле й нинішнє буття автохтонів. То чому б не куражитись від вседозволеності котру дарує посада?

    Доля звела мене з виродком влітку 2012-го року. Причиною особистого знайомства було здійснення Брянцевим прокурорського нагляду в порушеній проти мене кримінальній справі. Участь в знищенні майна закладу де здійснювались заборонені «Законом України» №1334-VIазартно-ігрові дії, корумпованими посадовцями з Управління МВС м. Києва й прокуратури трактувалося злочином. Той факт, що відразу після порушення проти мене кримінальної справи Брянцева перекинули до Святошинської прокуратури з іншого району, його завзяття в справі «нагляду» за органами досудового розслідування, суть «вказівок» котрі він «надавав» слідчим, дав підстави підозрювати його в приналежності до числа «чергових прокурорів» котрі слугують наділеному посадами криміналу. Чеснота докору сумління, дотримання вимог Кримінального Процесуального Кодексу та роздуми над мораллю для цієї категорії люду є пустопорожнім дзвоном.

    Небайдужі до долі України громадські активісти донині не можуть зрозуміти, чому органи прокуратури не порушують безпосередньо, і не ініціюють порушення органами МВС кримінальних справ проти власників й орендарів ігрових зал та салонів. Друзі, стверджую, що наведення ладу й справа захисту громадян від свавілля й беззаконня, покликаних наглядати за дотриманням законності жодним чином не цікавить. Від самих початків порушеної проти мене кримінальної справи, Брянцев вперто відмовлявся бачити численні порушення з якими здійснювалось досудове розслідування. Скаргу з приводу незаконного обшуку в помешканні (відбувся без жодних дозвільних документів суду або слідчого, лише на підставі усної вказівки керівника Святошинського райвідділу) в часі якого працівники слідчо-оперативної групи підклали мені бойові набої й нібито привласнені в ігровому салоні мобільні телефони, старший помічник прокурора трактував «незначним порушенням», й уподібнюючись доісторичному оракулу пророкував, що суд на цю дрібницю жодним чином не відреагує. Так само, шантажуючи поданням про арешт (зайвий доказ схильності до садизму й упередженості), нешановний Валентин Леонідович вимагав впродовж двох діб ознайомитись з п`ятьма томами кримінальної справи.

    В часі судового розгляду, суддя неодноразово ставила Брянцеву вкрай незручні запитання: чому наданий Брянцевим мобільний телефон який нібито належав «потерпілій» мережі «ЄВРОЛОТ» (власником якої є наближений до Путіна олігарх Олег Бойко), і який я нібито привласнив в часі протесної акції, має цілком інший imei аніж той що внесений до незаконного протоколу? Чому були проігноровані подані мною на ім`я тогочасних очільника МВС й генерального Прокурора скарги? Чому слідчі дії здійснювались «за ініціативою органів розшуку» але не на підставі подання слідчих, як того вимагає Кримінальний Процесуальний Кодекс? Чому копії телесюжетів котрі були відзняті запрошеними мною журналістами вилучались дільничими а не органами слідства? «Ухвалою» Святошинського суду м. Києва, в січні 2015-го я був цілковито виправданим. Згодом, законність «Ухвали» суду першої інстанції було підтверджено Апеляційним судом м. Києва та Вищим Спеціалізованим Судом. Але участь Брянцева у сфальсифікованій кримінальній справі не стала причиною адекватної реакції з боку Прокуратури. Старший помічник прокурора був пішаком у великій і підлій грі, але як і кожен репрезентант виплеканого комуністичним охвістям посадовців, є вигідним в справі виконання найпідліших замовлень. Таких позбуватись не поспішають.

    Після порушення проти мене кримінальної справи за побиття й змушення подати письмову заяву про звільнення, а також завдячуючи суспільній увазі до процесу, Брянцева перевели до Подільської прокуратури м. Києва. Нікчема й запопадливий виконавець злочинних вказівок виявився доречним і тут. За намовою київського представника московської фармацевтичної компанії «Мир-Фарм» Ніколая Сорокіна, Брянцев намагався вилучити в української фірми «Здраво» партію знеболюючого препарату «Налбуфін». Показово, що українське підприємство супроти якого руками Брянцева було вчинено рейдерську атаку, кілька разів здійснювало меценатські заходи для потреб учасників бойових дій. В часі незаконного опломбування вже готових ліків, кожну свою дію він узгоджував по телефону, й не цураючись присутніх поруч працівників МВС, щораз завищував свої послуги, посилаючись спочатку на приїзд журналістів, а згодом і на з`яву обурених учасників АТО. З плином часу, суд визнав дії працівників МВС та Подільської прокуратури (представником якої був Брянцев) неправомірними. Арешт накладений на ліки було скасовано, вже просрочену партію «Налбуфіну» повернуто фірмі «Здраво», а Брянцев отримав чергове підвищення. Нині, він обіймає посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні Прокуратури м. Києва.

    Мені неодноразово доводилось чути огидні заспокійливі матнтри:

    - Вгамуйся. Ще не наш час. В Україні при владі навіть не патріоти. На що нарікаєш і скаржишся?

    Друзі мої любі! Влада в Україні дійсно є неукраїнською за духом, а тим паче за складом. Але прагнення служити ближнім й не стояти осторонь процесів котрі відбуваються довкола зобов`язують не мовчати на цинічну ходу підлості, брехні й несправедливості. Напередодні вимушеного люстраційного заходу, я неодноразово звертався по допомогу до багатьох наділених посадами й спроможностями. Про факт замовного кримінального переслідування за боротьбу з незаконним гральним бізнесом («державне обвинувачення» в якому супроти мене здійснював Брянцев), двічі оголошувалось з трибуни депутатським запитом у Верховній Раді. Я неодноразово давав інтерв`ю й продовжував нищити заклади морального розкладу і розбещення. Від самого постання кримінальної справи й до виголошення суддею виправдальної «Ухвали», журналісти здійснювали відповідний моніторинг й публікували звіти. Ті, чиї пороги я оббивав шукаючи захисту дивувались: як вдається без хабарів й принизливих вмовлянь домогтись такого розголосу? Але вдарити палець об палець заради захисту ніхто не поспішав.

    Здогадуюсь, що ознайомившись з викладеними вище фактами, уважний читач поцікавиться причиною мого зневажливого випаду в бік західної частки українства котрий присутній в заголовку. Ну що ж… Дійшла черга і до цього. В день події, себто 11.03.2014., після люстраційних заходів й виховних процедур з Брянцевим, наслідком яких і постала спочатку його «Заява» про звільнення з органів прокуратури, а потім і кримінальна справа проти мене, я домігся зустрічі з заступником міністра внутрішніх справ львівцем Миколою Величковичем. Погодьтесь панове, набити зранку подібну до свинячого рила пику кацапа а вже ввечері того ж дня сидіти в кабінеті заступника міністра внутрішінх справ й вимагати належного реагування на факт боротьби з етнічно чужим елементом спроможеться не кожен. Період двадцятилітнього знайомства, обопільне членство в Соціал-Національній Партії України й зрештою викладені мною доводи що переслідувати українця за пригноблення москвина є проявом несправедливості його не переконали.

    -От для чого ви його били? Це ж посадовець... Москалі вже на весь світ верещать що їхніх в Києві б`ють.

    Зрештою, певно відмахуючись від мене як від набридливої мухи, галичанин Величкович запевнив що почув мене й зобов`язався владнати справу. Впродовж трьох тижнів, я двічі і навіть тричі на добу телефонував Величковичу і нагадував про необхідність перемогти невиселеного окупанта й захистити співплемінника. Гадаєте, «уродженець П`ємонту України» відреагував на відчайдушні спроби достукатись? Якби ж. Кожного разу я чув заспокійливе:

    – Ну тебе ж поки-що ніхто не чіпає. Чого шуміти? Я пам`ятаю.

    Прикро визнавати, але внутрішній стан давнього знайомого котрого щомиті можуть арештувати Величковича жодним чином не турбував. Відчуваючи, що Микола нічого спільного з національним солідаризмом не мав і мати не бажає, я звернувся по допомогу до уродженця Стрия Андрія Мар`яновича Левуса, тогочасного заступника Голови Служби Безпеки України. З Левусом нас єднало знайомство ще з першої половини 2000-их (щоправда, чув він про мене і набагато раніше). Про свою війну з кримінальним гральним бізнесом я оповідав йому ще в часи Революції Гідності. Знаючи про мій статус підозрюваного, Левус не обтяжився навіть зустріччю. Контакт здійснювався через одного з його блюдолизів, котрий з посмішкою в псевдокозацькі вуса вислуховував мої монологи, сьорбав низькоякісий замінник кави, й мовчки вирушав до будівлі центрального апарату Служби Безпеки. Щоправда, за кілька днів до мого затримання, після кількох десятків дзвінків й звернень через соціальну мережу, Левус влаштував мені зустріч з тогочасним заступником генерального Прокурора Миколою Голомшею. Самозакоханий уродженець села Тухля Сколівського району Львівської області без жодних радостей прийняв мене в кабінеті, й навіть не вислухавши суті справи, почав картати за «ушкоджену» палицею «лобову ділянку обличчя» москвина-прокурора. Мої апелювання щодо потреби очистити органи влади від етнічно чужого елементу й ворожої українцям бюрократії були пропущені повз вуха. Майже двогодинна зустріч вилилась у вимушене вислуховувавння хизувань його спортових досягнень. Виявилось, пан Микола відмінно володіє рукопашем, й більшість змагів вигравав достроково. Спроби повернути розмову в початкове русло переривались його пів-годинним спілкуванням з неукраїнцем Григорієм Суркісом, а потім оповіді про перемоги на м`яких тамтамах лились в мої вушні раковини з новою силою. Дві години проведені в кабінені виявились даремно втраченим часом.

    Справа самозахисту від брехливо-упередженого обвинувачення в суді по справі боротьби з незаконним гральним бізнесом й водночас намаганням змусити москвина Брянцева звільнитись з органів прокуратури не обмежувалась лише побиттям його нікчемного тіла й зустрічами з посадовцями галичанського походження. Мною особисто, а також за моїм проханням, на ім`я тогочасного (нехай і виконуючого обов`язки) Генерального Прокурора Андрія Мохніцького (також львівця) було подано скаргу, в якій вказавши на антиукраїнську діяльність Валентина Брянцева, прохалось дати їй тверезу оцінку й звільнити ворога українського народу з органів прокуратури. Відповіді з Генеральної Прокуратури (але за підписом вже згаданого Голомші) не змусили на себе довго чекати. В антиукраїнських діях кацапа Брянцева, галичани Мохніцький і Голомша не відшукали жодної ознаки злочину. Так само, на захист Брянцева став й уродженець Яворівського району Львівської області Роман Говда, котрий всівся в крісло очільника прокуратури м. Києва завдячуючи перемозі Революції Гідності.

    Після затримання мене працівниками спецпідрозділу «Сокіл», й застосування вже остогидлим Святошинським судом домашнього арешту як запобіжного заходу (подія відбулась 03.04.2014), з вуст працівників МВС я почув чимало кпин й лайливих термінів в бік тогочасної відразупіслямайданної влади. Зізнаюсь, я стовідсотково з нею погоджувався в хвилини коли мої зап`ястя сковували кайдани, й не змінив власної думки донині. Тупі й жлобуваті галичани Мохніцький, Голомша, Величкович, Левус й Говда здобули впливові посади, але так і не скористалися ними задля перемоги Ідеї Нації. Хизування посадою взяло гору над здоровим глуздом. З цієї причини, маю підстави стверджувати що свавілля нелюстрованих з часів окупації та виплеканої ним ще підлішої і суттєво цинічнішої зміни, є наслідком егоїстичної самозакоханості й недолугості тих, хто прикриваючись патріотичними гаслами переймається виключно особистим зиском і кар`єрою. Плюю на вас, недоукраїнці. З вашої вини, Україна знову опинилася в злосмердючому болоті.

    P.S.Етнічний москвин Брянцев в травні 2016-го року був обраним(!) Головою Ради Прокурорів України. Тієї України, котру притаманною лише кацапам звірячою ненавистю він ненавидить всією душею. Згідно оприлюдненої в ЗМІ інформації, нашвидко створена й очолювана Брянцевим Рада Прокурорів жодного разу так і не збиралась задля виконання покликання, але Брянцев, котрого вважають креатурою «людей Пшонки» подавав позов до суду проти новопосталої Ради Прокурорів (таким чином він свідомо ганьбив Україну) котра була обрана в травні 2017-го, й звинувачував органи влади (часткою яких він є сам) в утисках і недемократичності.

    Микола Голомша позбувся прибуткової посади внаслідок дії «Закону про очищення влади» (запопадливе служіння в органах прокуратури в часи Януковича таки не минулись йому даром), й нині роздає для маловпливових телеканалів нецікаві інтерв`ю. Долучившись до «проекту» Наливайченка «Справедливість», опинився в оточенні Саакашвілі й сподівається повернути втрачену посаду.

    Миколу Величковича й Андрія Левуса з часом усунули з обійманих посад. Нині, обоє є малопомітними і геть не впливовими депутатами Верховної Ради.

    Андрій Мохніцький після кількох скандалів залишив посаду тимчасово виконуючого обов`язки, й нині веде непримітне й тихе життя небідного обивателя.

    Роман Говда продовжує очолювати прокуратуру м. Києва. Серед його підлеглих, окрім відвертого українофоба Брянцева «працюють» й ті, що здійснювали «державне обвинувачення» в судах проти учасників Революції Гідності. Попри вимоги «Закону про очищення влади» й здоровий глузд, Говда вперто відмовляється бачити в їхніх діях ознаки злочину.

    Доборолась Україна. До самого краю.

    Олесь Вахній


  8. Сухе й не наділене доречними емоційними фарбниками повідомлення від 14-го липня про спільну операцію з затримання Службою Безпеки й Департаментом Внутрішньої Безпеки Управління Національної Поліції працівника карного розшуку Дніпровського Управління МВС в м. Києві, так і не опинилось в центрі уваги широкого загалу. «Пересічного українця» такою звісткою нині тяжко здивувати. Кілька слів про суть самої справи. Користуючись службовим становищем, офіцер правоохоронних органів вимагав 5 тис. доларів США неправомірної вигоди за вжиття заходів щодо закриття кримінального провадження, фігурантом якого є за дріб`язок втрапивший в поле зору дізнавачів звичайнісінький платник податків.

    UK">Старанне, кількахвилинне дослідження світлини зі статурою затриманого в часі отимання хабаря поліціянта та заретушованого обличчя дарувало мені можливість впізнати в ньому особу котра вчинила принаймні ще один злочин. 5-го січня, нині вже викритий хабарник, спільно з ще кількома десятками колег з Управління МВС м. Києва та Дніпровського Управління в якому він власне і працював, став на захист діяльності закладу в якому здійснювались заборонені «Законом України» від 15.05.2009. (N 1334-VI) азартно ігрові дії . Того дня, працівники МВС хвацько хизуючись звітували про затримання «прямо на місці скоєння злочину озброєного угрупування, котре здійснювало розбійні напади на заклади в яких здійснювались продажі державних лоторей». Проте фальш і нещирість речників силового міністерства в часі виголошення тріумфальних звітів про перемоги в царині боротьби зі злочинністю вже довгий час є причиною доречних кпин і насміхань. Забрехалися, панове фахові бюрократи. Зупиніться і покайтесь.

    Пригадую, що факт захисту працівниками національної поліції закладу в якому чинилось беззаконня (попри часову близькість до всенародних святкувань Нового Року й Різдва), загал увагою не оминув. Судячи з коментарів читачів новинарних сайтів, українці відразу зрозуміли суть того, що відбулось насправді. «Озброєним злочинним угрупуванням» в дійсності був гурт громадських активістів, котрі найпримітивнішим, проте вкрай дієвим методом нищили заклади в котрих безвольний люд програвав зароблені гроші. Діяльність закладів «Лото-Маркет», «Золота підкова», «Українська національна лоторея» котрі насправді є не українськими і геть не лотореями уможливлюється ніде не зафіксованою, проте регулярною сплатою данини їх власниками керівникам регіональних управлінь МВС. Захисниками беззаконників виявились покликані до боротьби з ними.

    Безкарність множить зло. Звиклий до здирництва й отримання неправомірних винагород працівник Дніпровського Управління поліції м. Києва поплатився за жадність і самовпевненість. Нехай суд належним чином оцінить його схильність до неналежного використання посвідчення офіцера поліції. Проте факт затримання одного з багатьох, насправді нічого не змінив.

    Початок липня 2017-го року ознаменувався черговим "виходом з підпілля" азартно-ігрового гешефту. Духовно здеградований люд отримав нагоду позбуватись асигнацій в багатолюдних місцинах. Не дивуйтесь, якщо внаслідок програшу кількох сотень або навіть кількох тисяч гривень, оскаженілий внаслідок втрати деградант зірве свою злість на тих, хто випадково опиниться поруч. Підозрюю, що сумна статистика злочинів вчинених в стані озлоблення внаслідок програшу поповниться багатьма епізодами.

    Прикро, соромно і боляче.


    Олесь Вахній
  9. Геть не темної (оскільки подія відбулась у центрі української столиці на непогано освітлюваній вулиці) і ще не теплої ніченьки з 20-го на 21-ше березня 2017-го року, донині «не встановленими слідством особами» (навряд чи цю дію міг вчинити одинак), від нижньої частини бронзового пам`ятника Миколі Щорсу по самісіньке коняче коліно було від`єднано одну з передніх кінцівок. Падіння з кількаметрової висоти геть не легкої вагою залізяки та спричинений контактом з підмурівком гуркіт жодним чином не став причиною уваги новітньої поліції. Що їй до подій на вулицях міста? Але мова не про самозакоханих поліцаїв, а про не позбавлений натяку на естетику бовван одному з ворогів української державності (котрий постав ще в часи окупації) й демонтаж якого (байдуже, чи з причини прийнятого владою рішення, чи внаслідок старань патріотично налаштованого люду) насправді є справою часу.

    Пам’ятник харизматичному, проте обділеному чітким усвідомленням причин бутя людини в цьому світі Миколі Щорсу був встановлений на бульварі Шевченка з нагоди 300-ліття Переяславської Ради (тяжко зрозуміти, яке він до неї мав відношення) 30-го квітня 1954-го року. Відомо, що задум зарахувати Щорса до когорти комуністичних святих виникще в 1936-му. Роком раніше (в 1935-му) кривавий практик деспотичного централізму Йосип Сталін запропонував (альтернативи цій пропозиції зрозуміло що не існувало) Олександру Довженко створити фільм про «українського Чапаєва», що останнім і булозапопадливо втілено в життя. Ось так маловідомий виходець з Чернігівщини і перетворився в народного героя. Роботи зі встановлення монументу розпочалися 1940-го року, однак з причини початку бойових дій Другої Світової Війни на теренах України і втечі комуністично-окупаційних зграй з Києва восени 1941-го, реалізацію сталінського проекту було відтерміновано на кілька років.

    Монумент про який іде мова, являє собою композицію коня з припіднятим у стременах вершником загальною висотою 13,8 метрів. Статую виготовлено з бронзи та встановлено на гранітному постаменті висотою 6,5 метрів. Вгорі постамент прикрашений карнизом та барельєфами із зображеннями, котріупереджено трактують сав’єтсько-українську війну 1918-21років.

    Фігуру Щорса за проектом було запропоновано зобразити з піднятою рукою, у якій він тримає картуз. Однак, цю ідею адепти сталінської інтерпретації марксового вчення потрактували надто вульгарною (розмахувати призначеним для покриття маківки предметом гардеробу дозволялося лише Володимиру Уль`янову, на псевдо Ленін), тому справу тримання кашкета(а заодно й вуздечки) передали іншій кінцівці.Авторами монументу є скульптори Михайло Лисенко,Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.

    Відкинувши політичні вподобання, доведеться визнати, що сам скульптурний силуетдійсно є витвором мистецтва. Бронзове лиття досить правдоподібно передають форми тіла, риси обличчя та частини одягу. Зайве дивуватись, що замилувані в творіння людських рук зарахували його до числа об`єктів культурної спадщини, а скульптурне поєднання коня з вершником було визнаним одним з найкращих в світі.

    Нинішнізакликипатріотичноналаштованоїгромадськостідемонтуватигранітно-бронзовусумішмаютьглузд, чіткепояснення і логіку. І саме вони, в часіпроцесувідродженнянації й збройногоспротивувойовничомута водночасзлодійкуватомузовнішньомучиннику, котрийпрагневтягтиУкраїну до антицивілізаційного й згубногомосквинськогосвіту («русскагаміра»), мають стати мірилом в справівирішенняйогоподальшоїдолі. Історія вже неодноразово доводила, що поклоніння силоміць накинутому жодним чином не сприяє постанню шляхетної величі, багатства і краси, проте спричиняє нікчемність, вузькість і брутальність, верхівкою яких є сіра посередність.

    Побіжно щодо Щорса. Наприкінці позаминулого ХІХ й на початку вже минулого ХХ століть, внаслідок відсталості й законсервованості царської Московщини, антинаціональні за суттю й водночас прогресивні в справі протидії визиску людини людиною соціалістичні ідеї пропагандою й терором вибили собі право на бутя. Супутний соціалізмові матеріалістичний позитивізм опанував і українські революційні та культурологічні середовища. В подальшому, байдужість й вивищення матеріалістичного над духовним стало однією з причин поразки національно-визвольної війни українського народу, який наприкінці 1917-го року спромігся змусити очільників Центральної Ради проголосити постання української держави. Неприродні ідеї комунізму задля пошуку адептів потребували камуфляжу, і великою трагедією для України є той факт, що без сумніву харизматичні і талановиті, проте збиті на манівці атеїстичною блекотою Віталій Примаков, Юрко Коцюбинський, Микола Хвильовий, і зрештою й сам Микола Щорс опинились в одному таборі з нівеляторами національних ідентичностей й практиками механічної зрійняйлівки, котрі аж ніяк не приховували своєї ненависті до України й українців.

    Невблаганний в своємуплинові час жорстоко покарав марновірів в байки і побрехеньки про всезагальнурівність. Незаздрісна доля згаданихвище є яскравим тому доказом. Прагнучиполегшити справу утриманняукраїнців в станіпоневолення, окупаційний режим заходивсястворюватинову, нічим не пов`язану з національнимитрадиціями «пролетарську культуру». Особа Миколи Щорса виявилась для архітекторів «безнаціонального й безкласовогосуспільства» вкрайдоречною, оскількизгідноофіційного повідомлення вінзагинув в бою з антагоністами «пролетарськогоінтернаціоналізму» й прихильникаминаціональноїнезалежності. (Правдоподібнуверсіювбивства Щорса троцькістами згадувалилишелічені особи і в геть не велелюднихмісцинах.)

    На жаль, проголошена в 1991-му роцінасадженоюмосквинами в часипоневоленняадміністрацієюпсевдонезалежність й привласнення нею собівладнихповноваженьунеможливили початок процесудонесення до загалуправдивоїісторії. Неочікувано для самої себе суверенізованаокупаційнаадміністраціяжодним чином не прагнулареальнихзмін в звичній для неї, протезбоченій в дійсностісистемі координат. Так і не покарана УССРівська верхівка залишила за собою домінування в економічній царині. Формально незалежна Україна продовжувала (і продовжує нині) жити згідно унормованих в часи поневолення правил. Щорічні показово-помпезні псевдопрощі 9-го травня до місцин в яких вже давно зітліли рештки нікчемних садистів і вандалів зі злочинної Савєцкої Армії, святкування запровадженого в часи комуністичного свавілля 8-го березня, збереження пільг тим хто мотивувався злочинними ідейками Маркса, Леніна і Сталіна й відмовляв українцям не лише у власній державі, а й в праві на існування. Перейнявши від колонізаторів зневагу, зверхність і негативну оцінку стосовно себе, поневолена нація визнає власну безсилість й неспроможність бути господарем на власній землі. Хібафакт дотеперішнього вшанування зрадника не є проявом стану духовного рабства й моральноїдеградації?Якщо ми кращі, мусимо довести це чином.

    Згадані вище здоровий глузд і логіка свідчать, що монумент Миколі Щорсу є символом брехливо-тенденційної інтерпретації змагу українців за дане Творцем право бути господарем на власній землі. Голосисті адептикомуністичногопсевдовченняапелюютьнинінавіть не до «доказовоїбази» котрапостала на брутальних фактах савєцькоїдезинформації. Єдиним аргументом прихильниківйого збереження є скигління прохудожнювартість. Про злочинну практику руйнуваннябільшовикамихрамів (а Щорс воювавсаме на їхньомубоці) незгідні скромно замовчують. Такаповедінка є маніпулятивнимвикористаннямподійукраїнськоїминувшини й унеможливлює здоровий поступ.

    В часіініційованихактивістамипатріотичнихсередовищдискусій, посадовціКиївськоїміськоїдержавноїадміністраціїнавіть не позичивши в Сірка очей, спочаткупосилались на йогокультурнувартість, а ниніцинічнобрешуть про відсутністькоштів в міськомубюджеті. Гроші.Ось тут доля й екзаменуєукраїнців на усвідомленняпершочерговості й національнусвідомість. Що є головнішим всправівирішеннядоліприкріпленого до гладенько обтесаного граніту бронзового лиття? Нещирескигління про високітарифи й маліпенсії, і як наслідок «потребаудержавним коштом компенсовувативитратинезахищенимверствам» чигідність, вшануваннязнищеннихоккупантамиукраїнців й історичнасправедливість? Зрештою, суспільствовжепоінформоване про започаткування музею тоталітаризму. Чому без сумнівущочудовийекспонат для його фонду донині не доправлений до місцяпризначення?

    Під сучасну пору, травмована війною Українастоїть перед колосальнимивикликами, спричиненимизовнішньоюагресією та необхідністюздійсненнядокорінних реформ. Великим гальмом в справіїхреалізації, є зрістполітичногопопулізму. (Це я про бюрократів, котріпрактикуючи «доплати за високупродуктивністьпраці» верещать про відсутність в бюджетікоштів.) Мусимозрозуміти, щоінституція з атрибутами державностікотра є байдужою до здорового глузду й правди і дозволяєзневагугідностіавтохтонів, є цинічноюпрофанацієюнаціональноїдержави.

    Цього року, зусилляминебайдужих до доліУкраїни, вдалось призупинитифінансуваннядержавним коштом значноїчастини так званих «ветеранськихорганізацій», керівництво й членство якихвідвертодекларувало свою антинаціональну і антидержавну суть. 23-го травня, з ініціативи народного депутата Юрія Шухевича у ВерховнійРадібулоліквідованокомісію у справах «колишніхпартизанівВеликоїВітчизняноївійни». Непотрачених на українофобську орду більшеніж 20 мільйонівгривеньдостатньо для демонтажу пам`яникакотрийвихваляєзрадника й періодокупації. Відмовляючисьвідвиконаннявласнихобов`язків, владапровокуєпатріотів до радикальнихдій. Мовчанка на зло, робитьспоглядачаспівучасникомзлочину. На щастя, відпиляна нога щорсовогожеребця (а можливо і кобили) засвідчила, щоокрімзбайдужілогообивателя й самозакоханихкар`єристів в Українінаявний і духовно здоровий люд.

    Нинішніпосадовці-управлінці є гіднимипродовжувачами лихих комуністичнихтрадицій й духовними (а нерідко і фізичними) нащадками тих, хто разом зі Щорсом допомагавпоневолюватиУкраїну. Прагнення і боліукраїнців для них є чужими і незрозумілими. Лицемірнескигління про відсутністькоштівабонеобхідністьузгодити демонтаж з одним або і кількомаміністерствами є проявомнебажанняздійснюватионовленняй гоном за легким політичним зиском. Посада для них стала методом визискуукраїнців, формою задоволеннянездоровихзабаганок й просто заробітку. Практикованийнинішньоюбюрократієюцинізм є болючим, але майбутнє все одно не за ним.

    Історіязнаєприклади, коли патріотичноналаштований люд змушуваввладуйти на поступки. Підтискомпатріотів Київськаміськарада ухвалила перейменувати значний відсоток вулиць й демонтувати кілька псевдоісторичних монументів котрі возвеличували поневолювачів. До переліку несумісних з ідеєю української державності «архітектурних витворів» потрапив і негарцюючий кінь з вершником Щорсом. Так само, і геть не з власноїініціативи, на діяльністьмосквинськихбанківвУкраїні Президентом булинакладеніобмеження й застосованісанкції. Час минув, і про вкрай доречну (хоча і запізнілу) ухвалу, рівно як і про необхідністьзакритифінансову резидентуру хижоїМоскви в Україніпочинаютьзабувати. Це влаштовує і владу, і сповідниківідеїкомуністичного реваншу. Але зло не вічне. Здолаємо.


    Олесь Вахній
  10. Забиваючи осикові кілки в тіло комуністичної імперії зла (себто переможеного і знищеного Савєцкаго Саюзу), політв`язні часів кацапського поневолення й активісти націоналістичних організацій застерігали український загал від участі в побудові української держави неочікувано для самої себе суверенізованої окупаційної адміністрації. Виродки котрі в часі бездержавності українського народу обіймали в насаджених Москвою органах влади посади, ідеєю державності автохтонів (а тим паче їх історичними болями та нагальними потребами) ніколи не переймалась. Показовою в цій справі є поведінка вчорашніх компартійних номенклатурників. Позбувшись кремлівського контролю, адепти фальшивої ідейки «братства радянських народів» були першими, хто використовуючи корупційні схеми розпочав злочинну справу привласнення майна українського народу. Вихована і випестувана ними зміна (нерідко з числа прямих нащадків) є в тисячу крат цинічнішою, підлішою, й схильною до найаморальніших злочинів.

    Провладні «політологи» та «політичні експерти» донині не пояснили причини масової згоди (точніше нестримного бажання) змінити українське громадянство на кацапське посадовцями різних рівнів та рангів Криму та частини Донбасу після окупації цих теренів весною 2014-го року. Час від часу, новинарні сайти «оновлюють» інформацію про кількість, і навіть викладають персональні дані працівників прокуратури, КГБ-СБУ, МВС й колишніх формально українських військовиків котрі опинившись на тимчасово непідконтрольних теренах заходились «розбудовувати суверенні республіки». Загал змушують повірити в «активність ФСБ» й «низькі в порівнянні з російськими» зарплати формально українських посадовців. Поза увагою як правило проплачених пустомель (згаданих вище «політологів» й «політичних експертів») залишається етнічна приналежність особового складу структур котрі без найменших вагань стали під москвинський триколор, їхнє минуле та біографія їхніх предків. Тяжко зрозуміти, яку відданість українському народові очікували від аморальної адептки останнього москвинського імператора Миколи ІІ Наталії Поклонської. Для слов`янізованої угро-фінки, предки якої були цілеспрямовано оселені в Україні в часи окупації, прагнення, а тим паче потреби українського народу є не лише незрозумілими, а й цілковито чужими. В цивілізованій країні, посадовця котрий ототожнює себе з чужинською історією просто звільняють й позбавляють змоги посідати відповідальні посади в майбутньому. На жаль, здоровий глузд в Україні застосування на практиці не знаходить. Трагічні наслідки такого геть не державницького підходу в кадровім питанні донині не стали причиною відповідної реакції. Теза згідно якої найголовнішим гальмом в справі поступу українців є нинішня номенклатура, значний відсоток якої становлять етнічні чужинці та випестуваний постколоніальною адміністрацією безідейний, проте матеріалістичний за трибом життя люд, є такою що цілковито відповідає дійсності. Очистити Україну від бруду і намулу є найголовнішою потребою сьогодення.

    Ім`я нинішнього очільника Ради Прокурорів України, прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні прокуратури міста Києва Валентина Брянцева, вже неодноразово ставало причиною збурення і протестів в патріотичному середовищі. Власник двох квартир (одна з яких завбачливо оформлена на його батька), земельної ділянки в Ленінському районі Криму, «скромного» рахунку в банку з іноземним походженням статутного капіталу й акцій в ПАТ «АК Сатер» (це все про Валентина Брянцева) розпочинав прокурорську кар`єру водієм «вищестоячого» колеги (нині вже покійного внаслідок непомірного вжиття алкоголю) Едуарда Спатара. Автівку, котрою доводилось «підвозити» керівника, Брянцев заправляв власним коштом. Цього вимагають незадекларовані на папері, проте активно практиковані взаємостосунки в прокурорському середовищі. Нижчий рангом зобов`язаний слугувати наділеному вищим. Про мораль тут згадувати не прийнято. Інакше, «просування службовими щаблями» урветься рівнем помічника прокурора району. Кріпацька запопадливість Брянцева була поміченою, тож кар`єра підлабузника ще в часи Кучми розпочалась відразу з Генеральної Прокуратури. Нащадок болотяної мордви і мокші ніколи не обтяжувався роздумами над мораллю, й з цієї причини погоджувався на роль виконавця найбруднішої і найпідлішої роботи. «Державне обвинувачення» в часі судових розглядів (здебільше це були замовні й політично мотивовані справи) Брянцев підтримував справно і без найменших докорів сумління. Зрештою, не є таємницею той факт, що людські почуття і чесноти кацапському людиноподібному гумусу не є притаманними.

    http://bandavzakone.byethost12.com/p0259.htm?i=1


    http://zdravo.in.ua/ru/o-kompanii/p...ni-vd-kolektivu-kompanyi-farmarketingu-zdravo


    http://lustraciya.org/publikacii/kievskij-uboz-pod-kryshej-gpu-vypolnyaet-rossijskij-zakaz.html


    http://tyzhden.ua/Society/76993


    В часі судової розправи над учасниками громадянської кампанії «Україна без Кучми», Брянцев, як один з прокурорів обвинувачення хвацько роздавав інтерв`ю журналістам, в яких найостаннішими словами обзивав українських патріотів. Міжнародні правозахисні організації визнали засуджених за участі Брянцева особами котрі переслідувались з політичних мотивацій. Внаслідок тюремного ув`язнення, здоров`я більшості засуджених за цією справою суттєво погіршилось. Нині, трьох з них вже немає серед живих, але що до того прокуророві-вбивці? Ненависть до українців котрі не хочуть жити часткою рідної йому Московщини глушить в Брянцева навіть найбезневинніші прояви співчуття до упереджено і брехливо обвинувачених.

    Восени 2014-го, вже після перемоги Майдану, виконуючи замовлення представників московських фармацевтичних кіл, Брянцев ініціював накладення арешту на майно київського підприємства «Здраво», власники якого кілька разів жертвували власну продукцію для потреб учасників нинішньої війни на сході. Згідно розповідей працівників українського фармацевтичного підприємства, кожну свою дію Брянцев в телефонному режимі узгоджував з замовником, й щоразу навіть не соромлячись запрошував більшу оплату за свої рейдерські дії.



    Згодом, українське фармацевтичне підприємство довело в суді першої інстанції, в Апеляційному суді й Вищому Спеціалізованому Суді абсурдність та упередженість дій Брянцева. Але україноненависник так і не отримав належної кари, хоча і збагатився на десять тисяч умовних одиниць заокеанського походження. Більше того: старанне виконання непогано оплаченого замовлення, стало причиною чергового кар`єрного зросту.

    Навесні 2012-го року, особисто мені довелось познайомитись з Брянцевим безпосередньо. Причина знайомства булла геть не прозаїчною. Генетично підлий москвин фабрикував проти мене кримінальну справу в якій протидію незаконному гральному бізнесу намагався подати «цинічним хуліганством» й грабунком. На мою спробу побалакати й з`ясувати причину упередженості, Брянцев цинічно порадив псячою кацапською мовою «сушити сухарі або вішатись». Причину показової люті й зверхнього ставлення я довідався двома роками пізніше. Мережа вже неіснуючих гральних закладів «Євролот» знищення майна якої було ініційовано мною, насправді мала московських власників. Прагнучи узабезпечити себе від протидії з боку патріотів, київське представництво московської мережі гральних закладів «Євролот» винагородило Брянцева одноразовим траншем розміром у вісімдесят тисяч гривень. Єдиною умовою в часі передачі коштів, було доведення у суді вчинення мною злочину. На щастя, суддя наважилась бути чесною і неупередженою. Але невідроблені гроші Брянцеву кишеню не муляють.

    Колегою Брянцева в справі показового україноненависництва є і слідчий прокуратури м. Києва Максим Кокоша. Останній, спромігся кілька разів уславитись своєю показовою зневагою до носіїв української мови, хабарництвом й свідомим порушенням вимог Кримінального Процесуального Кодексу. В часі подій котрі вже ввійшли в історію як Революція Гідності, Кокоша не менше п`яти разів «підтримував» в Святошинському суді м. Києва клопотання про взяття під варту затриманих спецпризначенцями спецпідрозділу «Беркут» громадян котрі вийшли на мирний протест. Трьох з них, затриманих ще 18.02.2014. (в день, коли прихильні Януковичу силовики розпочали цілеспрямований розстріл учасників «Євромайдану») за наполяганням Кокоші арештували наступного ж дня. Серед «доказів вини» арештованих, окрім брехливих «рапортів» садистів з «Беркуту», були й «Протоколи огляду місця події». Сіра речовина котра симулює розум в генетично дурнуватій голові кацапа Кокоші навіть не обтяжила свого володаря роздумами над правдивістю оперованих в суді документів. Який огляд місця події може відбуватись під прицільним вогнем снайперів та автоматників?

    Змаг за побудову Української Самостійної Соборної Держави зобов`язує кожного свідомого українця до протидії свавільній ході вже розгромленого, але ще недобитого комуністичного атавізму. Боротьба з підлістю, брехнею і несправедливістю не обмежується лише скасуванням недолугих постанов та законів й запровадженням нових. Носієм сатанинської антинаціональної системи є морально розкладений і духовно здеградований людиноподібний елемент. Земне воїнство лукавого складається з погані котра має імена, обіймає посади, й нерідко виряжається в шати «потерпілого». Дарма стараєтесь, покидьки. Ми здолали москвинську імперію, її комуністичну наступницю і вигнали з України вашого співплемінника Януковича. Від кари вам не втекти. Кайтесь, оскільки час розплати вже не за горами.

    P.S. Доречі, згаданий в статті виродок Брянцев є уродженцем Канева.

    Олесь Вахній