Цвет
Фоновый цвет
Фоновое изображение
Цвет рамки
Тип шрифта
Размер шрифта
  1. Тупцювання України на місці в часи формальної незалежності, зубожіння загалу, політичний регрес й занепад економічної царини, зневіра й втечі-еміграції, криваві події Майдану, нинішня війна, є наслідком нерозуміння елітами та зрештою і самим загалом важливості принципу суспільного блага, котре постає на повазі гідності кожного громадянина. Близьке знайомство з кількома політв’язнями комуністичних концтаборів сприймаю набагато більшим, аніж нагода доторкнутись до живої історії. Вражали принциповість, духовитість, здатність тверезо оцінити явище, вміння передбачити. Закарбувались в пам’яті розмови з дослідником старовини, знавцем кількох мов, поетом і публіцистом Василем Барладяну. Оповіді про практиковані в часи брєжнєвщини методи упокорення незгідних сприймав доказом вірності обраного шляху боротьби з окупаційним режимом. Пророчими були і застереження:

    -Проголошення незалежності не усуває з нашого життя адептів нелюдської тоталітарної ідеології. Смоктали з нас кров комуністи й КГБісти, але їхні фізичні і духовні діти для вас хлопці, а, тим паче, України будуть ще гіршими.

    Невблаганний в своєму плинові час й бурхлива подіями сучасність засвідчили правдивість передбачень. Неочікувана суверенізація окупаційної адміністрації, надання статусу міністерства регіональному підрозділу савєтського МВД, заміна тризубом червоної зірки на кокардах фуражок жодним чином не наблизила створене лихої пам’яті Дзержинським відомство до народу. Не відбулося суттєвих, а головне принципових пертурбацій і у виплеканій сталіністом Вишинським прокуратурі. Їхні нащадки різняться від батьків-засновників хіба-що тим, що не ламають в кабінетах черепи підозрюваним. Цей люд справно платить податки, прагне респектабельності й єлейним голосом декларує демократичні гасла. Попри те, він продовжує практикувати не притаманні цивілізованим спільнотам методи взаємовідносин з народом. З цієї причини, приналежні до касти посталих над законом залишаються вкрай небезпечними для суспільства, оскільки їхні черстві душі є суттєвим гальмом в справі очищення України від нівелюючого людські гідність і життя атавізму. Свідомо чи ні, вони стали по бік сил темряви, котрі ведуть нині війну на знищення українців.

    Буття щораз більше дарує доказів ганебної практики ігнорації вимог Конституції та інших нормативних документів саме посадовцями. Письмові скарги й депутатські звернення, рівно як й газетні та інтернет публікації, не стають причиною з`яви докорів сумління й каяття. Навпаки. Заклики неухильно виконувати закони та поважати гідність інших, спричиняє злість і роздратування. Я свідомий того, що вказуючи на цинізм і свавілля наділених владою викликаю в свій бік черговий постріл. Але мовчати на злочин не маю права.

    В травні 2012-го року, Святошинським Управлінням МВС м.Києва, супроти мене було порушено кримінальну справу за фактом участі в закритті ігрової зали ТОВ «Євролот». Упередженість працівників райуправління та Управління МВС м.Києва котрі з подивугідними швидкістю і завзятістю вже наступного ранку примчали до мого помешкання з обшуком, а також прокуратури району котра здійснювала процесуальне керівництво, відчувалась на кожному кроці. «Не помітивши» в діях власників ігрової зали порушення вимог «Закону України про заборону грального бізнесу» (№1334-VI від 15.05.2009), «правоохоронці» оголосили мене злочинцем. Протидію злу кваліфікували ч.2ст.186 КК України (грабунок).

    Події, котрі відбувались в часі досудового розслідування та судового розгляду, заслуговують окремого художнього опису. Статус підслідного суттєво ускладнив моє життя. Незаконний обшук в помешканні, який 17.05.2012 року вчинили працівники Управління МВС м.Києва та їхні підлеглі з Святошинського райвідділу, викрадення (саме викрадення) електронного носія пам`яті (флешки) та кількох мобільних телефонів, вилучення особистих речей, незаконне слідкування, тривале утримання під вартою в ізоляторі… «Зібрані» слідчим Баженовою О.М. «докази» підкріплювались масованою атакою в підконтрольних ЗМІ. Ще до судового розгляду, речники Управління МВС м.Києва й Святошинського РУ поспішили наректи мене грабіжником і провокатором, а прес-службою МВС протидію незаконному гральному бізнесу проголосили здирством. Окремої уваги заслуговує й позиція Святошинської прокуратури. Старший помічник прокурора Валентин Брянцев без найменшого докору сумління давав вказівки слідчій з приводу необхідності проведення конкретних слідчих дій. Щоправда, слідча Баженова О.М. не поспішала їх виконувати, а старший помічник прокурора Брянцев В.Л. не наполягав на їх виконанні. Насміхався він і з вказаних мною порушень в справі «збору доказової бази», заявивши: «вони не значні і суд не візьме їх до уваги». Досудове розслідування тривало десять місяців. Слідча Баженова О.М. недбайливо підшивала до п'яти томів справи мої клопотання а старший помічник прокурора лякав поданням на арешт «за спроби перешкодити переданню справи до суду».

    У часі судового розгляду, жоден доказ інкримінованого злочину не знайшов свого підтвердження. Завдячуючи присутності в судовій залі журналістів й порядності судді, котра здійснювала судовий розгляд, кожен зацікавлений ходом судового розгляду міг довідатись про причини упередженості й свавілля працівників МВС й прокуратури. Бурхлива, а головне безперешкодна діяльність закладів, де здійснювалися заборонені законом азартно-ігрові дії, була наслідком незаконної, проте вигідної і для власників злочинних мереж і для формальних захистників закону. Ніде не задекларована матеріальна нагорода від перших другим, ставала причиною «непомічання» їхньої діяльност. Таким був стан речей в часи свавілля Януковича, таким він лишається і нині. 21.01.2015 року, Святошинським районним судом м.Києва в кримінальному провадженні №120121100800000798 було винесено «Вирок», яким мене визнано невинним у пред`явленому обвинуваченні та виправдано. 02.07.2015 Апеляційний Суд, а 15.11.2015 Вищий Спеціалізований Суду України, «Вирок» Святошинського суду м.Києва залишили без змін.

    Втішаючись перемогою, я не тішився ілюзіями. Свавілля котре було вчиненим супроти мене органами МВС та прокуратури відбувались в часи домайданної України, й безпосередні виконавці його нікуди не зникли. Очільник Святошинського РУ МВС Гладик вже після Майдану з підвищенням був переведеним до Харкова, слідча Баженова О.М. котра в присутності керівництва влаштовувала істеричні сцени в судовій залі в часі подання клопотання про взяття мене під варту продовжує обіймати посаду слідчого й чекає підвищеної пенсії «за вислугу», старший прокурор Валентин Брянцев нині «працює» в Прокуратурі м.Києва (з відповідним підвищенням оплати й службового рангу), а працівники Управління МВС котрі отримували (і продовжують нині отримувати) від власників незаконних азартно-ігрових мереж ніде не задекларовану оплату, перейменувавшись в національну поліцію.

    Конституція й чинний Кримінальний Процесуальний Кодекс чітко регламентують право громадянина на захист власної честі та гідності. Факт упередженого порушення проти мене кримінальної справи дійсно відбувся. Я дійсно зазнавав переслідувань і утисків. Але душевні страждання, рівно як і завдані мені матеріальні збитки, тих, хто їх спричинив, жодним чином не цікавлять. Радій, що не сидиш, хлопче!

    02.07.2018, до Святошинського суду м.Києва мною було подану «Позов», відповідачами в якому є Держава Україна в особі ГУНП в м.Києві, Святошинське управління поліції ГУНП в м.Києві, та Київська місцева прокуратура №8 (колишня прокуратура Святошинського району м.Києва). Реакція осіб котрі покликані захищати закон особисто для мене була передбаченою. Злість і прагнення будь-що позбавити суд змоги визнати мій позов таким, що підлягає задоволенню.

    11.10.2018, в часі попереднього слухання, було встановлено особу представника Київської місцевої прокуратури №8 Семененко В.П. Молодий, але вже зіпсований запопадливим виконанням наказів помічник прокурора заявив, що з матеріалами позову не знайомий, але має вказівку від керівництва Київської місцевої прокуратури №8 підготувати відзив, на що і клопотав суд дати часу. Дивуюсь, чому задовольняючи усне клопотання й надаючи час до 31.10.2018 на його виконання, суддя не поцікавилась, чому це не було зроблено своєчасно. Чому працівник прокуратури дозволяє собі прийти у визначений судом час, й заявити про неготовність брати участі в процесі? Окремою «Ухвалою» суду було задоволено і моє «Клопотання» про визнання доказом матеріалів кримінального провадження, витребування їх з Київської місцевої прокуратури №8 й дослідження в часі судового розгляду. Помічника прокурора Семененко В.П. було зобов’язано до 01.11.2018 передати їх судді котра здійснює розгляд справи по суті. Дату продовження попереднього слухання було перенесено на 16.11.2018. Підозрюю, читач здогадався, що того дня судового розгляду також не відбулось. Помічник прокурора Семененко В.П. невиконання «Ухвали» суду пояснив витребуванням матеріалів кримінального провадження Прокуратурою м.Києва. Сумніваючись в щирості помічника прокурора, я поцікавився, чи повідомляв він про «Ухвалу» суду, на що Семененко В.П. геть неприродньо посміхаючись відповів, що спілкується з Прокуратурою м.Києва в телефонному режимі.

    Кожен, кого доля зводила з судовою тяганиною засвідчить, що ігнорування «Ухвал» суду загрожує в кращому разі геть неприємним спілкуванням з відповідними службами, а в гіршому - порушенням кримінальної справи й набуттям статусу підслідного. Але для наділених владою котрі прагнуть ухилитись відповідальності за вчинені беззаконня або прикрити колег котрі їх чинили, законів, а тим паче чинних нормативних актів не існує. Що їм до болю та страждань безвинно або і упереджено оббріханих? Гін за кар’єрним зростом, пільгами, щораз збільшуваною платнею, атрофовує людські почуття й провокує практикувати підлість і свавілля. Але хіба це нормально?
    Олесь Вахній
  2. В кожного, хто не полінується обтяжитись ознайомленням з викладеним нижче текстом, я вимушений просити пробачення. Запевняю: мною докладено максимальних зусиль задля того, аби оповідь навіть близько не межувала з сухою канцелярською термінологією, але знаючи обтяжливість переліку посилань на листування з органами МВС та прокуратури, все одно прошу кожного дочитати її до останньої крапки. Гадаю, звістка про достовірну, хоч і вкрай мініатюрну перемогу багатьом додасть наснаги й стане чудовим дарунком сил в справі протидії свавіллю бездушних «держслужбовців».

    16-го травня 2012-го року поблизу столичної станції метро «Святошин», зусиллями гурту свідомих громадян було припинено діяльність незаконно функціонуючого закладу, в якому здійснювались заборонені «Законом України» (№ 1334-VIвід 15.05.2009) азартно-ігрові дії. Ініціатива принципового і небайдужого люду викликала оскаженіння в морально розкладеного і духовно здеградованого керівництва Управління МВС в м.Києві. Причин для люті насправді було небагато. Власники функціонуючих геть не в правовому полі гральних мереж щомісячно (а нерідко і потижнево) сплачували (і продовжують сплачувати нині) немалі суми керівництву районних і міських органів МВС задля «непомічання» беззаконня. Вже наступного дня, о сьомій ранку, до мого помешкання ввірвались офіцери Управління МВС в м.Києві Ленько й Цимбал, і влаштувавши обшук (частина речей вилучених в часі того ганебного дійства мені не повернута і нині), засмутили звісткою про порушення кримінальної справи за фактом «вчинення грабунку грошових коштів» ТОВ «Євролот»». Ось так. Нищення симуляторів комп’ютерів, запрошення і пояснення журналістам причин наших дій злодійкуватими працівниками МВС було потрактовано «розбійним нападом і хуліганськими діями».

    В приміщенні Святошинського РУ ГУ МВС в м. Києві на мою вимогу (але не з ініціативи слідчої Олени Баженової, котра здійснювала «слідчі дії») було складено протокол вилучених в мене речей, котрі, на її думку, були «доказом» скоєння «протиправних дій». Окрім 1350-ти гривень, вилученню підлягали й журнали «Патріярхат», книжки Габріели Кьобп «Сексуальні подвиги радянських «визволителів»», Уласа Самчука «Марія» та Василя Шкляра «Залишенець». Факт вилучення працівниками МВС саме цієї літератури вже є доказом політичної заангажованості, але шукати правди в часи свавілля злочинного режиму Януковича було даремною справою.

    Дозволю собі не переповідати перипетії досудового розслідування та злочинної упередженості органів МВС й прокуратури. Доказом їхньої підлості, недолугості і нікчемності є «Вирок» Святошинського суду м. Києва від 21.01.2015, яким всі сфальсифіковані слідчою Святошинського РУ ГУ МВС в м.Києві Оленою Баженовою та прокурором Святошинської прокуратури м.Києва Валентином Брянцевим матеріали досудового розслідування були визнані такими, що не можуть слугувати доказом скоєння мною неправомірних дій. «Вирок» суду першої інстанції був підтверджений й «Ухвалами» Апеляційного суду м. Києва та Вищого спеціалізованого суду. Свідчу, що перемога над адептами підлості, брехні й несправедливості не належала до числа таких, що були подібними до небесної манни. Оплату послуг захисника доводилось здійснювати з власної кишені, а вимушена підготовка до кожного судового засідання відбирала майже весь вільний час. Але нині не про це мова.

    Чинний Кримінальний Процесуальний Кодекс дає чіткі і недвозначні вказівки щодо дій працівників органів прокуратури й МВС після визнання судом особи, котру вони звинувачували в скоєні злочину, невинною. Стверджую, що ані слідча Олена Баженова, ані керівництво Святошинського (нині вже) Управління Поліції Головного Управління Національної Поліції в м.Києві, рівно як й прокуратура Святошинського р-ну м.Києва, котра після малозрозумілих пертурбацій в органах прокуратури України вцілому є Київською місцевою прокуратурою №8, виконувати свої обов’язки не поспішали.

    24.02.2015, до прокуратури Святошинського району м.Києва мною було подано «Заяву» з проханням повернути вилучені 25.05.2012 кошти. Аналогічну за змістом «Заяву» того ж дня я подав й до Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві. Згідно відповідей на подані мною «Заяви», котрі були складеними й підписаними старшим слідчим Святошинського РУ ГУМВС України в м.Києві Оленою Баженовою, грошові кошти в день затримання в мене не вилучались. Користуючись службовим становищем та відсутністю в мене копій «Протоколу затримання», слідча Баженова, навіть не позичивши в Сірка очей, дозволила собі скласти брехливу відповідь й поставити під нею власноручний підпис.

    Зізнаюсь, що чимало знайомих, знаючи про мою перемогу в судовій тяганині з власниками ігрової мережі «Євролот», Святошинською прокуратурою й запопадливо виконуючими їхні злочинні вказівки працівниками МВС, вмовляли мене відмовитись від пошуку правди:

    -Радій і дякуй Господа, що хоч і лишився без грошей, але ж не у в’язниці.

    Не сприйміть як самовихваляння, але я не належу до числа байдужих або полохливих споглядачів на ходу підлості, брехні й несправедливості. Прагнення жити в цивілізованому суспільстві, а не в кошарі полохливих плебеїв, було і лишається єдиним керунком і мірилом всих моїх дій і вчинків.

    12.02.2016 на ім’я прокурора м.Києва мною було подано «Заяву» з проханням надати можливість скопіювати «Протокол вилучення особистих речей» від 25.05.2012. Стверджую, що відповіді на подану «Заяву» я не отримав. З вуст знайомого прокурора мені доводилось чути про ганебну практику імітації надання відповідей на листи громадян, суть якої полягала в виготовленні лише одного екземпляру відповіді, котрий залишається в державних органах. А факт ненадходження (внаслідок не надсилання) відповіді скаржникові пояснюють незадовільною діяльністю листонош. Такі вони недолугі і погані, гублять листи, але то не вина органів влади, котрі цинічно симулюють старанність в справі своєчасних відповідей на скарги, клопотання, звернення і прохання.

    Прагнучи не перевтомити читача, дозволю собі на цьому припинити розвивати думки з царини моралізаторства й спробую лише коротенько переповісти процес подальшого листування з органами прокуратури й МВС.

    27.10.2017, на ім’я Прокурора м. Києва мною було подано «Клопотання» надати мені матеріали кримінальної справи задля ознайомлення. 02.11.2017, Прокуратурою м. Києва «Клопотання» було скеровано до Київської місцевої прокуратури №8, а мене повідомлено, що матеріали справи знаходяться саме там, і звертатись я повинен саме туди. 13.11.2017, на ім’я Керівника Київської місцевої прокуратури №8, мною було подано «Клопотання» вже знайомого читачеві змісту, в якому нічого, окрім прохання надати матеріали кримінальної справи для ознайомлення й копіювання, більше не було. Згідно відповіді з Київської місцевої прокуратури №8 від 28.11.2017, «17.07.2015 матеріали кримінального провадження №12012110080000798 скеровані до прокуратури м.Києва та до місцевої прокуратури на даний час не повернулись». Було б смішно, якби не так трагічно. Міська й місцева прокуратури дозволяють собі перекидати скаржника й шукати шляхи ігнорування його цілком законних прохань.

    11.12.2017, на ім’я Прокурора м. Києва мною вже втретє було подано «Клопотання» з проханням надати матеріали кримінальної справи №12012110080000798 для ознайомлення. Зізнаюсь, що реєструючи «Клопотання» не з причини забаганки образити приємної зовнішності і вже поважного віку секретарку, а внаслідок справедливого обурення зневагою до себе зокрема і до всього українського народу вцілому, я запевнив, що в подальшому, в разі отримання ігноруючих цілком законне прохання відповідей, буду змушений вдатися до більш радикальних дій. 18.12.2017, Прокуратурою м.Києва, моє третє «Клопотання» було вдруге скероване до Київської місцевої прокуратури №8. Цього разу, біблійне передбачення про обов’язкове відчинення дверей, в котрі наполегливо стукають, здійснилось. 09.01.2018. з Київської місцевої прокуратури №8 на моє ім’я прийшла відповідь, в якій повідомлялось про спосіб задоволення неодноразового прохання.

    Наявність копії документу, який підтверджує вилучення в мене працівниками Святошинського РУ ГУ МВС в м. Києві 25.05.2012 грошових коштів жодним чином не став причиною адекватної реакції з боку вже згаданої вище слідчої Святошинського УП ГУНП в м.Києві Олени Баженової. Зміна назв районного відділення правоохоронців (рівно як й перейменування районних прокуратур в місцеві) жодним чином не наділило совістю й людськими почуттями адептів зловживання службовим становищем та нівеляції людської гідності.

    31.01.2018, на ім’я Начальника Святошинського УП ГУНП в м.Києві мною було подано «Заяву» з проханням повернути вилучені 25.05.2012 грошові кошти, й тим виконати покладений на них Кримінальним Процесуальним Кодексом обов’язок. З метою позбавлення змоги подавати в подальшому брехливі відповіді про відсутність в мене коштів на період затримання, до «Заяви» була й долучена копія «Протоколу» від 25.05.2012, в якому серед списку вилучених в мене речей була згадка й про грошові кошти в сумі 1350 гривень. Стверджую, що відповіді на подану мною «Заяву», до якої була долучена й кілька років розшукувана копія протоколу, я так і не отримав.

    Того ж дня, себто 31.01.2018, на ім’я Прокурора м.Києва, мною було подане «Клопотання про порушення кримінального провадження» проти старшого слідчого Святошинського УП ГУНП в м.Києві Олени Баженової, котра, знаючи про факт вилучення в мене 25.05.2012 року коштів, цинічно відмовлялась стати на бік правди й справедливості. Подане мною «Клопотання про порушення кримінального провадження» челядниками Прокуратури м.Києва було переадресоване до Департаменту Внутрішньої Безпеки Національної Поліції України, «фахівці» якої «порушень вимог чинного законодавства України» в діях слідчої Олени Баженової не встановили. Що поробиш…? Рука руку миє.

    21.03.2018 зі «Скаргою» на свавілля старшого слідчого Святошинського УП ГУНП в м. Києві Олени Баженової я звернувся до Міністра Внутрішніх Справ України, але передана до ГУНП в м.Києві «Скарга» жодного враження на слідчих Департаменту Внутрішньої Безпеки не справила. Згідно відповіді, «перевірити викладені у скарзі факти, не виявилося можливим». Та невже? Хіба наданих мною копій не було достатньо? Невже слідчим Департаменту Внутрішньої Безпеки ГУНП в м.Києві так тяжко відірвати свій зад від крісла й звірити надані мною копії вимушеного листування з оригіналами? Здогадуюсь, що справа не в лінощах. Успадкована від вже почилого, і геть не в Бозі, Савєцкого Саюзу практика нівеляції людської гідності продовжує лишатись єдиним керунком дій українських посадовців. Їх не цікавить і ніколи не цікавила правда. «Честь мундира» й корпоративна солідарність для люду з атрофованими почуттями є важливішими.

    24.05.2018 на ім’я Прокурора м.Києва мною вдруге було подано «Заяву про вчинення кримінального правопорушення працівником правоохоронного органу», але злочину в привласненні грошових коштів й наданні неправдивої відповіді Прокуратура м.Києва не угледіла і цього разу.

    Свавілля знахабнілих від безкарності адептів нинішньої постокупаційної і постколоніальної системи змушує мене не викладати деталі подальших дій та вчинків. Заручившись запевненнями міжнародної правозахисної організації в підтримці, а також усним клопотанням у міністра МВС щодо моєї справи з боку знайомого народного депутата, в травні 2018-го року мною ще раз було подано лист з проханням повернути мені вилучені в мене в травні 2012-го року кошти й притягнути до належної відповідальності слідчу, котра свідомо ухилялась від виконання своїх посадових обов’язків.

    Одного жаркого червневого ранку до мого помешкання завітав дільничий й повідомив про бажання зустрітись зі мною працівниками Департаменту Внутрішньої Безпеки ГУНП м.Києва. Подані мною їм письмові пояснення, рівно як і повідомлення про бажання долучитись до пошуку справедливості міжнародних правозахисників, спричинили адекватну реакцію. Мені невідомо яким чином, але вилучені в мене 25.05.2012 грошові кошти в сумі 1350 гривень матеріалізувались (щоправда в асигнаціях інших номіналів) й про отримання останніх мною було власноручно засвідчено на папері.

    Зізнаюсь, що кількарічне листування з органами МВС й прокуратури були великим тягарем для моєї нервової системи. Я донині не розумію, чому справа повернення речей, вилучених в кримінальній справі, в якій мене було цілковито виправдано, має відбирати астрономічно велику кількість часу й так само немалу кількість зусиль. Змусивши (саме так, я не обмовився, ЗМУСИВШИ) повернути вилучені в мене в часі політично мотивованого кримінального переслідування кошти, я здобув особисту перемогу над відверто антинародною системою. Ця перемога дійсно додає сил й дарує наснагу. Але вона не змінить систему. Прикро і боляче.

    Олесь Вахній

    Вложения:

  3. Попри без перебільшення шалену рекламу, запущений понад десять років тому в прокат кінотеатрів України художній фільм культового актора і режисера (австралійця за походженням) Мела Гібсона «Апокаліпсис», українською глядацькою публікою був сприйнятим з байдужістю й прохолодою. Неприбутковий для власників глядацьких залів «проект» демонструвався не більше тижня. Але невеликий касовий збір жодним чином не був свідченням низької якості й відсутності вартих для осмислення сюжету і змісту.
    Знищивши ще на початку 90-их років вже минулого століття українську кіноіндустрію, нинішні заробітчани на ниві дубляжу та прокату доклали титанічних зусиль аби атрофувати смаки глядацької аудиторії. Під сучасну пору, “комерційним успіхом'' користуються вульгарні й примітивні комедії, багатометражні мультфільми для дорослих та видовищно-батальні сцени. Занурюватись в сакральний зміст побаченого на екрані, роздумувати над нимй тим самим збагачуватись духовно, нинішніх шанувальників ігрового кіно впродовж довгого часу нахабно відучували. Такими донещодавна були наші незаздрісні реалії.

    Варто визнати, що Гібсон славиться вмінням збуджувати емоції навіть в зачерствілих і збайдужілих душах й провокувати глядача. Свідчення тому - талановито зіграні ролі головних героїв в “Хороброму серці” й “Патріоті”, та режисерська праця над “Страстями Христовими”. На противагу культивованій впродовж кількох століть тезі, що саме військова експансія європейців стала причиною загибелі кількох цивілізацій на обох американських континентах, Гібсон доводить, що занепад автохтонів розпочався задовго до з’яви конкістадорів й (здебільше вимушених) мігрантів зі Старого Світу. Цим самим він викликав невдоволення серед незначної частки вже асимільованих ацтеків і майя. Але на що, окрім обурення нащадки вже занепалих цивілізацій здатні? Справді, знищення двома-трьома сотнями іспанців кількадесятитисячних армій дають підстави стверджувати, що в тубільців насправді не все було гаразд. Людські жертвоприношення, культивування статевих збочень, примітивна забобонність тацинічна нівеляція людського життя (все це якимось чином спромоглось поєднатись з визначними (як на той час) відкриттями в астрономії) для народів Нового Світу були щоденною нормою. Прикро, але аналогії між зниклими цивілізаціями обох Америк й українськими реаліями настирно напрошуються до порівнянь.

    Внаслідок політичних пертурбацій в Петербурзі у 1917-му році, влада в Україні дісталась тим, хто в часи кривавого царату не обтяжувався принциповістю й не докладав належних зусиль задляздобуття українцями незалежності. Звичайно, були вимушена еміграція Грушевського та проблеми Винниченка з жандармським управлінням, але і в часи комуністичного тоталітаризму (котрий був останьою стадією московського поневолення) багатьох членів Спілки Письменників (а заодно й компартії) також за дрібні “гріхи” перед тоталітарною чужинською владою викликали до кабінетів всюдиприсутнього КГБ. Малоприємні “роз`яснювально-виховні співбесіди” не заважали їм в подальшому писати політичні доноси й складати низькоякісні і беззмістовні оди безальтернативній Компартії. Попри письменницький талант Винниченка та активну просвітницьку діяльність в Галичині Грушевського, обидва виявились нікудишніми державотворцями. Втрата українцями держави була не лише наслідком брутальної агресії. Найбільшими ворогами української національної ідеї й державності виявились тогочасні слабкодухі “батьки нації” й самозакохані горлопани.Факти свідчать, що на перший Всеукраїнський Військовий З‘їзд прибули делегати від більш ніж одного мільйона двохсот тисяч українських військовиків, на другий - репрезентанти майже трьох мільйонів. Відомо, що себелюбці-політикани трактували їх агітаційним матеріалом. (Нехай пробачать мені нащадки за образливе порівняння, але я не знаходжу іншого відповідника). Щирі поривання та прагнення свідомих українців позбутися врешті-решт московського іга були нівельовані вимогою воювати супроти Німеччини й Австро-Угорщини задля здійснення взятих на себе Центральною Радою перед Тимчасовим урядом зобов’язань. Наслідки деструктивної діяльності – трагічні. Здеморалізовані дивізії саморозпускались, а в скрутну годину надміру заполітизовані військовики не змогли належним чином протистояти жорстоким зайдам.

    Аналогії столітньої давнини з нинішнім буттям будуть вкрай доречними, оскільки сьогоднішні виклики нічим не відрізняються від тих, з якими зіткнулись українці в 1917-1921 роках. Вже не перший, не сотий і не двохсотий рік торуємо шлях до омріяної та оспіваної предками реальної (а не бутафорної) незалежності. Вкотре обдурений народ, втомившись споглядати на нелогічні й беззмістовні політичні пертурбації (точніше, підлу і огидну щурячу гризню новопосталих магнатів), повернувся до вже звичної для нього ролі пасивного спостерігача. Часи шляхетного середньовічного лицарства минули, тому чесні двобої з нинішніми хамовитими українофобами не в пошані. Проте безугавними «майданами» і скиглійськими скаргами на недолю та несправедливість біді не зарадиш.

    Нинішні театралізовані дійства довкола вшанування полеглих в січні 1918-го року під Крутами юнаками, провокують кожну непримиренну з нещирістю і лукавством душу до справедливого обурення. Навіть після проголошення незалежності, загалові нав'язували хибні уявлення про ті події й свідомо замовчувалипричини, котрі спонукали студентів до ЧИНУ. А вони (на відміну від тогочасних (і нинішніх також) політиканів), не виголошували емоційних (проте беззмістовних) монологів й не давали порад космічних масштабів. Хлопці не запобігали перед наділеними владою,не шукали слави і не запитували куди йти й що робити. Вони зуміли стати над внутрішньою гризнею й самоорганізувалися проти зовнішньої агресії.

    Духовна влада є набагато тривкішою ніж політична. Саме її механізми по-суті й стягують націю в єдине ціле. Ця влада побудована на особистому прикладі, але не на примусі до дії. І саме усвідомлення причетності до чогось великого, могутнього, відвічного й водночас довічного, дарує розуміння, що кожен з нас є не часткою всепереварюючої біомаси, а повновартісною одиницею нації. Юнаки, ЧИН яких свідомі українці щороку вшановують це зрозуміли. Чи зрозуміємо це ми нині?

    Олесь ВАХНІЙ
  4. 21-го вересня, набрав чинності «Вирок» Святошинського суду м. Києва (виголошений 21.08.2017), згідно якого мене (Вахнія Олександра Віталійовича) було визнано виним в здійсненні погроз та завданні тілесних ушкоджень працівникові правоохоронних органів (ч.2.ст.245 КК України). Той факт, що я не опинився за гратами (суд «покарав» мене чотирма роками позбавлення волі з відтермінуванням на два роки) насправді не дарує жодних підстав для радощів. Постколоніальна, постокупаційна, постсав`єтська, посткомуністична і геть не українська за складом й духом адміністрація зайвий раз засвідчила, що є астрономічно далекою від потреб і вболівань українського народу.

    В березні 2014-го року, подія котра спричинила постання згаданої кримінальної справи набула чималого розголосу. Цитуючи практиковану органами МВС й прокуратури протокольну термінологію, «гурт невідомих кількістю близько 30-ти осіб, зайшли до приміщення Святошинської прокуратури м Києва, відшукали старшого помічника прокурора Валентина Леонідовича Брянцева, завдали йому тілесних ушкоджень й змусили подати письмову заяву про звільнення». Стверджую, що атакованому помічникові прокурора (доречі, етнічному чужинцеві й нащадку андрофагів-людожерів) учасники дійства чітко пояснили причину візиту й вимог, тож змочена (певно від переляку й нервової перенапруги) сечею нижня частина костюма й власноруч подана заява апріорі не могли слугувати причиною для кримінального переслідування.

    Того ж дня, українофобська за суттю і блювотворна за змістом, підконтрольна кремлівським розвідслужбам пародія на газету з назвою «Вести», виригнула в мережу Інтернет текст, в якому з неприхованим співчуттям підлому москвинові було визнано (доречі, з посиланням на мене), що вчинені стосовно нього дії є звичайнісінькою й цілком доречною люстрацією. Москвомовній газетці котра продукуєтьтся в Києві на вкрадені олігархом Курченко в українського народу кошти, вторували і завжди брехливі борзописці дикої Московщини. Там, Брянцева нарекли «відомим прокурором котрий принципово боровся з нацистами», а люстраційні заходи супроти співплемінника оголосили «свавіллям фашистів котрі незаконно захопили владу в Києві».

    Свого часу, мені неодноразово доводилось викладати в мережу Інтернет біографічні дані істоти котру визнано «потерпілимвнаслідок нападу». Після подання заяви про звільнення з органів прокуратури він імітував на лікарняному ліжку нервовий припадок й свідчив дізнавачам, що серед «нападників» обличчя котрих були приховані балаклавами, за статурою, вимовою, голосом, ходою та розрізом очей впевнено впізнає мене. Згідно запису в медичній довідці, внаслідок отриманих стусанів його деформований від природи кацапський череп збагатився геть не заздрісного розміру ушкодженями.

    Вперше, ім`я підлого кар`єриста Валентина Брянцева стало відомим громадськості в часі судової розправи над учасниками акції «Україна без Кучми». Схильним швидко забувати нагадаю, що в 2001-му році, обурені цинічністю тогочасного президента громадські активісти, після покладання квітів до пам`ятника Тарасові Шевченку вдались до акцій протесту, за що й були спочатку жорстоко побиті спецпризначенцями з нині забороненого підрозділу «Беркут», а потім і арештованими. З жовтня 2001-го по грудень 2002-го, Старокиївський суд м. Києва чинив кривосуддя над небайдужими до долі рідного народу. Перед кожним засіданням, Брянцев хвацько роздавав інтерв`ю, в яких ще до вироку (себто до формального визнання вини підсудних), висловлювався в бік арештованих членів УНА-УНСО не інакше як «бандити». (До речі, засуджений нині в Московщині до 22-ох років ув`язнення Микола Карп`юк був одним з підсудних в тому процесі.) В часі виконання напередодні кожного судового засідання патріотами славня, Брянцев з єхидною посмішкою на вустах сидів розвалившись в м`якому кріслі й постукував пальцем по скроні, чим засвідчував зневагу до підсудних зокрема й України вцілому. Ухвалою міжнародних правозахисних інституцій, засуджені по справі «Україна без Кучми» визнані переслідуваними режимом Леоніда Кучми виключно з політичних міркувань. Троє з них, внаслідок отриманих в часі утримання в слідчому ізоляторі й «виправних установах» захворювань і травм вже відійшли до іншого світу, але для «державного обвинувача» Брянцева, причетність до вбивства тортурами, політично мотивованим обвинуваченням, наперед складеним вироком й тюремним ув`язненням жодним чином не стало причиною докору сумління. Що йому до ухвал європейських правозахисників? Формально незалежна Україна платить суттєво більшу плату аніж більшості пограбованих ним й його предками українців, не зобов`язує шанувати державні символи, й дозволяє на власний розсуд трактувати минуле й нинішнє буття автохтонів. То чому б не куражитись від вседозволеності котру дарує посада?

    Доля звела мене з виродком влітку 2012-го року. Причиною особистого знайомства було здійснення Брянцевим прокурорського нагляду в порушеній проти мене кримінальній справі. Участь в знищенні майна закладу де здійснювались заборонені «Законом України» №1334-VIазартно-ігрові дії, корумпованими посадовцями з Управління МВС м. Києва й прокуратури трактувалося злочином. Той факт, що відразу після порушення проти мене кримінальної справи Брянцева перекинули до Святошинської прокуратури з іншого району, його завзяття в справі «нагляду» за органами досудового розслідування, суть «вказівок» котрі він «надавав» слідчим, дав підстави підозрювати його в приналежності до числа «чергових прокурорів» котрі слугують наділеному посадами криміналу. Чеснота докору сумління, дотримання вимог Кримінального Процесуального Кодексу та роздуми над мораллю для цієї категорії люду є пустопорожнім дзвоном.

    Небайдужі до долі України громадські активісти донині не можуть зрозуміти, чому органи прокуратури не порушують безпосередньо, і не ініціюють порушення органами МВС кримінальних справ проти власників й орендарів ігрових зал та салонів. Друзі, стверджую, що наведення ладу й справа захисту громадян від свавілля й беззаконня, покликаних наглядати за дотриманням законності жодним чином не цікавить. Від самих початків порушеної проти мене кримінальної справи, Брянцев вперто відмовлявся бачити численні порушення з якими здійснювалось досудове розслідування. Скаргу з приводу незаконного обшуку в помешканні (відбувся без жодних дозвільних документів суду або слідчого, лише на підставі усної вказівки керівника Святошинського райвідділу) в часі якого працівники слідчо-оперативної групи підклали мені бойові набої й нібито привласнені в ігровому салоні мобільні телефони, старший помічник прокурора трактував «незначним порушенням», й уподібнюючись доісторичному оракулу пророкував, що суд на цю дрібницю жодним чином не відреагує. Так само, шантажуючи поданням про арешт (зайвий доказ схильності до садизму й упередженості), нешановний Валентин Леонідович вимагав впродовж двох діб ознайомитись з п`ятьма томами кримінальної справи.

    В часі судового розгляду, суддя неодноразово ставила Брянцеву вкрай незручні запитання: чому наданий Брянцевим мобільний телефон який нібито належав «потерпілій» мережі «ЄВРОЛОТ» (власником якої є наближений до Путіна олігарх Олег Бойко), і який я нібито привласнив в часі протесної акції, має цілком інший imei аніж той що внесений до незаконного протоколу? Чому були проігноровані подані мною на ім`я тогочасних очільника МВС й генерального Прокурора скарги? Чому слідчі дії здійснювались «за ініціативою органів розшуку» але не на підставі подання слідчих, як того вимагає Кримінальний Процесуальний Кодекс? Чому копії телесюжетів котрі були відзняті запрошеними мною журналістами вилучались дільничими а не органами слідства? «Ухвалою» Святошинського суду м. Києва, в січні 2015-го я був цілковито виправданим. Згодом, законність «Ухвали» суду першої інстанції було підтверджено Апеляційним судом м. Києва та Вищим Спеціалізованим Судом. Але участь Брянцева у сфальсифікованій кримінальній справі не стала причиною адекватної реакції з боку Прокуратури. Старший помічник прокурора був пішаком у великій і підлій грі, але як і кожен репрезентант виплеканого комуністичним охвістям посадовців, є вигідним в справі виконання найпідліших замовлень. Таких позбуватись не поспішають.

    Після порушення проти мене кримінальної справи за побиття й змушення подати письмову заяву про звільнення, а також завдячуючи суспільній увазі до процесу, Брянцева перевели до Подільської прокуратури м. Києва. Нікчема й запопадливий виконавець злочинних вказівок виявився доречним і тут. За намовою київського представника московської фармацевтичної компанії «Мир-Фарм» Ніколая Сорокіна, Брянцев намагався вилучити в української фірми «Здраво» партію знеболюючого препарату «Налбуфін». Показово, що українське підприємство супроти якого руками Брянцева було вчинено рейдерську атаку, кілька разів здійснювало меценатські заходи для потреб учасників бойових дій. В часі незаконного опломбування вже готових ліків, кожну свою дію він узгоджував по телефону, й не цураючись присутніх поруч працівників МВС, щораз завищував свої послуги, посилаючись спочатку на приїзд журналістів, а згодом і на з`яву обурених учасників АТО. З плином часу, суд визнав дії працівників МВС та Подільської прокуратури (представником якої був Брянцев) неправомірними. Арешт накладений на ліки було скасовано, вже просрочену партію «Налбуфіну» повернуто фірмі «Здраво», а Брянцев отримав чергове підвищення. Нині, він обіймає посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні Прокуратури м. Києва.

    Мені неодноразово доводилось чути огидні заспокійливі матнтри:

    - Вгамуйся. Ще не наш час. В Україні при владі навіть не патріоти. На що нарікаєш і скаржишся?

    Друзі мої любі! Влада в Україні дійсно є неукраїнською за духом, а тим паче за складом. Але прагнення служити ближнім й не стояти осторонь процесів котрі відбуваються довкола зобов`язують не мовчати на цинічну ходу підлості, брехні й несправедливості. Напередодні вимушеного люстраційного заходу, я неодноразово звертався по допомогу до багатьох наділених посадами й спроможностями. Про факт замовного кримінального переслідування за боротьбу з незаконним гральним бізнесом («державне обвинувачення» в якому супроти мене здійснював Брянцев), двічі оголошувалось з трибуни депутатським запитом у Верховній Раді. Я неодноразово давав інтерв`ю й продовжував нищити заклади морального розкладу і розбещення. Від самого постання кримінальної справи й до виголошення суддею виправдальної «Ухвали», журналісти здійснювали відповідний моніторинг й публікували звіти. Ті, чиї пороги я оббивав шукаючи захисту дивувались: як вдається без хабарів й принизливих вмовлянь домогтись такого розголосу? Але вдарити палець об палець заради захисту ніхто не поспішав.

    Здогадуюсь, що ознайомившись з викладеними вище фактами, уважний читач поцікавиться причиною мого зневажливого випаду в бік західної частки українства котрий присутній в заголовку. Ну що ж… Дійшла черга і до цього. В день події, себто 11.03.2014., після люстраційних заходів й виховних процедур з Брянцевим, наслідком яких і постала спочатку його «Заява» про звільнення з органів прокуратури, а потім і кримінальна справа проти мене, я домігся зустрічі з заступником міністра внутрішніх справ львівцем Миколою Величковичем. Погодьтесь панове, набити зранку подібну до свинячого рила пику кацапа а вже ввечері того ж дня сидіти в кабінеті заступника міністра внутрішінх справ й вимагати належного реагування на факт боротьби з етнічно чужим елементом спроможеться не кожен. Період двадцятилітнього знайомства, обопільне членство в Соціал-Національній Партії України й зрештою викладені мною доводи що переслідувати українця за пригноблення москвина є проявом несправедливості його не переконали.

    -От для чого ви його били? Це ж посадовець... Москалі вже на весь світ верещать що їхніх в Києві б`ють.

    Зрештою, певно відмахуючись від мене як від набридливої мухи, галичанин Величкович запевнив що почув мене й зобов`язався владнати справу. Впродовж трьох тижнів, я двічі і навіть тричі на добу телефонував Величковичу і нагадував про необхідність перемогти невиселеного окупанта й захистити співплемінника. Гадаєте, «уродженець П`ємонту України» відреагував на відчайдушні спроби достукатись? Якби ж. Кожного разу я чув заспокійливе:

    – Ну тебе ж поки-що ніхто не чіпає. Чого шуміти? Я пам`ятаю.

    Прикро визнавати, але внутрішній стан давнього знайомого котрого щомиті можуть арештувати Величковича жодним чином не турбував. Відчуваючи, що Микола нічого спільного з національним солідаризмом не мав і мати не бажає, я звернувся по допомогу до уродженця Стрия Андрія Мар`яновича Левуса, тогочасного заступника Голови Служби Безпеки України. З Левусом нас єднало знайомство ще з першої половини 2000-их (щоправда, чув він про мене і набагато раніше). Про свою війну з кримінальним гральним бізнесом я оповідав йому ще в часи Революції Гідності. Знаючи про мій статус підозрюваного, Левус не обтяжився навіть зустріччю. Контакт здійснювався через одного з його блюдолизів, котрий з посмішкою в псевдокозацькі вуса вислуховував мої монологи, сьорбав низькоякісий замінник кави, й мовчки вирушав до будівлі центрального апарату Служби Безпеки. Щоправда, за кілька днів до мого затримання, після кількох десятків дзвінків й звернень через соціальну мережу, Левус влаштував мені зустріч з тогочасним заступником генерального Прокурора Миколою Голомшею. Самозакоханий уродженець села Тухля Сколівського району Львівської області без жодних радостей прийняв мене в кабінеті, й навіть не вислухавши суті справи, почав картати за «ушкоджену» палицею «лобову ділянку обличчя» москвина-прокурора. Мої апелювання щодо потреби очистити органи влади від етнічно чужого елементу й ворожої українцям бюрократії були пропущені повз вуха. Майже двогодинна зустріч вилилась у вимушене вислуховувавння хизувань його спортових досягнень. Виявилось, пан Микола відмінно володіє рукопашем, й більшість змагів вигравав достроково. Спроби повернути розмову в початкове русло переривались його пів-годинним спілкуванням з неукраїнцем Григорієм Суркісом, а потім оповіді про перемоги на м`яких тамтамах лились в мої вушні раковини з новою силою. Дві години проведені в кабінені виявились даремно втраченим часом.

    Справа самозахисту від брехливо-упередженого обвинувачення в суді по справі боротьби з незаконним гральним бізнесом й водночас намаганням змусити москвина Брянцева звільнитись з органів прокуратури не обмежувалась лише побиттям його нікчемного тіла й зустрічами з посадовцями галичанського походження. Мною особисто, а також за моїм проханням, на ім`я тогочасного (нехай і виконуючого обов`язки) Генерального Прокурора Андрія Мохніцького (також львівця) було подано скаргу, в якій вказавши на антиукраїнську діяльність Валентина Брянцева, прохалось дати їй тверезу оцінку й звільнити ворога українського народу з органів прокуратури. Відповіді з Генеральної Прокуратури (але за підписом вже згаданого Голомші) не змусили на себе довго чекати. В антиукраїнських діях кацапа Брянцева, галичани Мохніцький і Голомша не відшукали жодної ознаки злочину. Так само, на захист Брянцева став й уродженець Яворівського району Львівської області Роман Говда, котрий всівся в крісло очільника прокуратури м. Києва завдячуючи перемозі Революції Гідності.

    Після затримання мене працівниками спецпідрозділу «Сокіл», й застосування вже остогидлим Святошинським судом домашнього арешту як запобіжного заходу (подія відбулась 03.04.2014), з вуст працівників МВС я почув чимало кпин й лайливих термінів в бік тогочасної відразупіслямайданної влади. Зізнаюсь, я стовідсотково з нею погоджувався в хвилини коли мої зап`ястя сковували кайдани, й не змінив власної думки донині. Тупі й жлобуваті галичани Мохніцький, Голомша, Величкович, Левус й Говда здобули впливові посади, але так і не скористалися ними задля перемоги Ідеї Нації. Хизування посадою взяло гору над здоровим глуздом. З цієї причини, маю підстави стверджувати що свавілля нелюстрованих з часів окупації та виплеканої ним ще підлішої і суттєво цинічнішої зміни, є наслідком егоїстичної самозакоханості й недолугості тих, хто прикриваючись патріотичними гаслами переймається виключно особистим зиском і кар`єрою. Плюю на вас, недоукраїнці. З вашої вини, Україна знову опинилася в злосмердючому болоті.

    P.S.Етнічний москвин Брянцев в травні 2016-го року був обраним(!) Головою Ради Прокурорів України. Тієї України, котру притаманною лише кацапам звірячою ненавистю він ненавидить всією душею. Згідно оприлюдненої в ЗМІ інформації, нашвидко створена й очолювана Брянцевим Рада Прокурорів жодного разу так і не збиралась задля виконання покликання, але Брянцев, котрого вважають креатурою «людей Пшонки» подавав позов до суду проти новопосталої Ради Прокурорів (таким чином він свідомо ганьбив Україну) котра була обрана в травні 2017-го, й звинувачував органи влади (часткою яких він є сам) в утисках і недемократичності.

    Микола Голомша позбувся прибуткової посади внаслідок дії «Закону про очищення влади» (запопадливе служіння в органах прокуратури в часи Януковича таки не минулись йому даром), й нині роздає для маловпливових телеканалів нецікаві інтерв`ю. Долучившись до «проекту» Наливайченка «Справедливість», опинився в оточенні Саакашвілі й сподівається повернути втрачену посаду.

    Миколу Величковича й Андрія Левуса з часом усунули з обійманих посад. Нині, обоє є малопомітними і геть не впливовими депутатами Верховної Ради.

    Андрій Мохніцький після кількох скандалів залишив посаду тимчасово виконуючого обов`язки, й нині веде непримітне й тихе життя небідного обивателя.

    Роман Говда продовжує очолювати прокуратуру м. Києва. Серед його підлеглих, окрім відвертого українофоба Брянцева «працюють» й ті, що здійснювали «державне обвинувачення» в судах проти учасників Революції Гідності. Попри вимоги «Закону про очищення влади» й здоровий глузд, Говда вперто відмовляється бачити в їхніх діях ознаки злочину.

    Доборолась Україна. До самого краю.

    Олесь Вахній


  5. Сухе й не наділене доречними емоційними фарбниками повідомлення від 14-го липня про спільну операцію з затримання Службою Безпеки й Департаментом Внутрішньої Безпеки Управління Національної Поліції працівника карного розшуку Дніпровського Управління МВС в м. Києві, так і не опинилось в центрі уваги широкого загалу. «Пересічного українця» такою звісткою нині тяжко здивувати. Кілька слів про суть самої справи. Користуючись службовим становищем, офіцер правоохоронних органів вимагав 5 тис. доларів США неправомірної вигоди за вжиття заходів щодо закриття кримінального провадження, фігурантом якого є за дріб`язок втрапивший в поле зору дізнавачів звичайнісінький платник податків.

    UK">Старанне, кількахвилинне дослідження світлини зі статурою затриманого в часі отимання хабаря поліціянта та заретушованого обличчя дарувало мені можливість впізнати в ньому особу котра вчинила принаймні ще один злочин. 5-го січня, нині вже викритий хабарник, спільно з ще кількома десятками колег з Управління МВС м. Києва та Дніпровського Управління в якому він власне і працював, став на захист діяльності закладу в якому здійснювались заборонені «Законом України» від 15.05.2009. (N 1334-VI) азартно ігрові дії . Того дня, працівники МВС хвацько хизуючись звітували про затримання «прямо на місці скоєння злочину озброєного угрупування, котре здійснювало розбійні напади на заклади в яких здійснювались продажі державних лоторей». Проте фальш і нещирість речників силового міністерства в часі виголошення тріумфальних звітів про перемоги в царині боротьби зі злочинністю вже довгий час є причиною доречних кпин і насміхань. Забрехалися, панове фахові бюрократи. Зупиніться і покайтесь.

    Пригадую, що факт захисту працівниками національної поліції закладу в якому чинилось беззаконня (попри часову близькість до всенародних святкувань Нового Року й Різдва), загал увагою не оминув. Судячи з коментарів читачів новинарних сайтів, українці відразу зрозуміли суть того, що відбулось насправді. «Озброєним злочинним угрупуванням» в дійсності був гурт громадських активістів, котрі найпримітивнішим, проте вкрай дієвим методом нищили заклади в котрих безвольний люд програвав зароблені гроші. Діяльність закладів «Лото-Маркет», «Золота підкова», «Українська національна лоторея» котрі насправді є не українськими і геть не лотореями уможливлюється ніде не зафіксованою, проте регулярною сплатою данини їх власниками керівникам регіональних управлінь МВС. Захисниками беззаконників виявились покликані до боротьби з ними.

    Безкарність множить зло. Звиклий до здирництва й отримання неправомірних винагород працівник Дніпровського Управління поліції м. Києва поплатився за жадність і самовпевненість. Нехай суд належним чином оцінить його схильність до неналежного використання посвідчення офіцера поліції. Проте факт затримання одного з багатьох, насправді нічого не змінив.

    Початок липня 2017-го року ознаменувався черговим "виходом з підпілля" азартно-ігрового гешефту. Духовно здеградований люд отримав нагоду позбуватись асигнацій в багатолюдних місцинах. Не дивуйтесь, якщо внаслідок програшу кількох сотень або навіть кількох тисяч гривень, оскаженілий внаслідок втрати деградант зірве свою злість на тих, хто випадково опиниться поруч. Підозрюю, що сумна статистика злочинів вчинених в стані озлоблення внаслідок програшу поповниться багатьма епізодами.

    Прикро, соромно і боляче.


    Олесь Вахній
  6. Геть не темної (оскільки подія відбулась у центрі української столиці на непогано освітлюваній вулиці) і ще не теплої ніченьки з 20-го на 21-ше березня 2017-го року, донині «не встановленими слідством особами» (навряд чи цю дію міг вчинити одинак), від нижньої частини бронзового пам`ятника Миколі Щорсу по самісіньке коняче коліно було від`єднано одну з передніх кінцівок. Падіння з кількаметрової висоти геть не легкої вагою залізяки та спричинений контактом з підмурівком гуркіт жодним чином не став причиною уваги новітньої поліції. Що їй до подій на вулицях міста? Але мова не про самозакоханих поліцаїв, а про не позбавлений натяку на естетику бовван одному з ворогів української державності (котрий постав ще в часи окупації) й демонтаж якого (байдуже, чи з причини прийнятого владою рішення, чи внаслідок старань патріотично налаштованого люду) насправді є справою часу.

    Пам’ятник харизматичному, проте обділеному чітким усвідомленням причин бутя людини в цьому світі Миколі Щорсу був встановлений на бульварі Шевченка з нагоди 300-ліття Переяславської Ради (тяжко зрозуміти, яке він до неї мав відношення) 30-го квітня 1954-го року. Відомо, що задум зарахувати Щорса до когорти комуністичних святих виникще в 1936-му. Роком раніше (в 1935-му) кривавий практик деспотичного централізму Йосип Сталін запропонував (альтернативи цій пропозиції зрозуміло що не існувало) Олександру Довженко створити фільм про «українського Чапаєва», що останнім і булозапопадливо втілено в життя. Ось так маловідомий виходець з Чернігівщини і перетворився в народного героя. Роботи зі встановлення монументу розпочалися 1940-го року, однак з причини початку бойових дій Другої Світової Війни на теренах України і втечі комуністично-окупаційних зграй з Києва восени 1941-го, реалізацію сталінського проекту було відтерміновано на кілька років.

    Монумент про який іде мова, являє собою композицію коня з припіднятим у стременах вершником загальною висотою 13,8 метрів. Статую виготовлено з бронзи та встановлено на гранітному постаменті висотою 6,5 метрів. Вгорі постамент прикрашений карнизом та барельєфами із зображеннями, котріупереджено трактують сав’єтсько-українську війну 1918-21років.

    Фігуру Щорса за проектом було запропоновано зобразити з піднятою рукою, у якій він тримає картуз. Однак, цю ідею адепти сталінської інтерпретації марксового вчення потрактували надто вульгарною (розмахувати призначеним для покриття маківки предметом гардеробу дозволялося лише Володимиру Уль`янову, на псевдо Ленін), тому справу тримання кашкета(а заодно й вуздечки) передали іншій кінцівці.Авторами монументу є скульптори Михайло Лисенко,Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.

    Відкинувши політичні вподобання, доведеться визнати, що сам скульптурний силуетдійсно є витвором мистецтва. Бронзове лиття досить правдоподібно передають форми тіла, риси обличчя та частини одягу. Зайве дивуватись, що замилувані в творіння людських рук зарахували його до числа об`єктів культурної спадщини, а скульптурне поєднання коня з вершником було визнаним одним з найкращих в світі.

    Нинішнізакликипатріотичноналаштованоїгромадськостідемонтуватигранітно-бронзовусумішмаютьглузд, чіткепояснення і логіку. І саме вони, в часіпроцесувідродженнянації й збройногоспротивувойовничомута водночасзлодійкуватомузовнішньомучиннику, котрийпрагневтягтиУкраїну до антицивілізаційного й згубногомосквинськогосвіту («русскагаміра»), мають стати мірилом в справівирішенняйогоподальшоїдолі. Історія вже неодноразово доводила, що поклоніння силоміць накинутому жодним чином не сприяє постанню шляхетної величі, багатства і краси, проте спричиняє нікчемність, вузькість і брутальність, верхівкою яких є сіра посередність.

    Побіжно щодо Щорса. Наприкінці позаминулого ХІХ й на початку вже минулого ХХ століть, внаслідок відсталості й законсервованості царської Московщини, антинаціональні за суттю й водночас прогресивні в справі протидії визиску людини людиною соціалістичні ідеї пропагандою й терором вибили собі право на бутя. Супутний соціалізмові матеріалістичний позитивізм опанував і українські революційні та культурологічні середовища. В подальшому, байдужість й вивищення матеріалістичного над духовним стало однією з причин поразки національно-визвольної війни українського народу, який наприкінці 1917-го року спромігся змусити очільників Центральної Ради проголосити постання української держави. Неприродні ідеї комунізму задля пошуку адептів потребували камуфляжу, і великою трагедією для України є той факт, що без сумніву харизматичні і талановиті, проте збиті на манівці атеїстичною блекотою Віталій Примаков, Юрко Коцюбинський, Микола Хвильовий, і зрештою й сам Микола Щорс опинились в одному таборі з нівеляторами національних ідентичностей й практиками механічної зрійняйлівки, котрі аж ніяк не приховували своєї ненависті до України й українців.

    Невблаганний в своємуплинові час жорстоко покарав марновірів в байки і побрехеньки про всезагальнурівність. Незаздрісна доля згаданихвище є яскравим тому доказом. Прагнучиполегшити справу утриманняукраїнців в станіпоневолення, окупаційний режим заходивсястворюватинову, нічим не пов`язану з національнимитрадиціями «пролетарську культуру». Особа Миколи Щорса виявилась для архітекторів «безнаціонального й безкласовогосуспільства» вкрайдоречною, оскількизгідноофіційного повідомлення вінзагинув в бою з антагоністами «пролетарськогоінтернаціоналізму» й прихильникаминаціональноїнезалежності. (Правдоподібнуверсіювбивства Щорса троцькістами згадувалилишелічені особи і в геть не велелюднихмісцинах.)

    На жаль, проголошена в 1991-му роцінасадженоюмосквинами в часипоневоленняадміністрацієюпсевдонезалежність й привласнення нею собівладнихповноваженьунеможливили початок процесудонесення до загалуправдивоїісторії. Неочікувано для самої себе суверенізованаокупаційнаадміністраціяжодним чином не прагнулареальнихзмін в звичній для неї, протезбоченій в дійсностісистемі координат. Так і не покарана УССРівська верхівка залишила за собою домінування в економічній царині. Формально незалежна Україна продовжувала (і продовжує нині) жити згідно унормованих в часи поневолення правил. Щорічні показово-помпезні псевдопрощі 9-го травня до місцин в яких вже давно зітліли рештки нікчемних садистів і вандалів зі злочинної Савєцкої Армії, святкування запровадженого в часи комуністичного свавілля 8-го березня, збереження пільг тим хто мотивувався злочинними ідейками Маркса, Леніна і Сталіна й відмовляв українцям не лише у власній державі, а й в праві на існування. Перейнявши від колонізаторів зневагу, зверхність і негативну оцінку стосовно себе, поневолена нація визнає власну безсилість й неспроможність бути господарем на власній землі. Хібафакт дотеперішнього вшанування зрадника не є проявом стану духовного рабства й моральноїдеградації?Якщо ми кращі, мусимо довести це чином.

    Згадані вище здоровий глузд і логіка свідчать, що монумент Миколі Щорсу є символом брехливо-тенденційної інтерпретації змагу українців за дане Творцем право бути господарем на власній землі. Голосисті адептикомуністичногопсевдовченняапелюютьнинінавіть не до «доказовоїбази» котрапостала на брутальних фактах савєцькоїдезинформації. Єдиним аргументом прихильниківйого збереження є скигління прохудожнювартість. Про злочинну практику руйнуваннябільшовикамихрамів (а Щорс воювавсаме на їхньомубоці) незгідні скромно замовчують. Такаповедінка є маніпулятивнимвикористаннямподійукраїнськоїминувшини й унеможливлює здоровий поступ.

    В часіініційованихактивістамипатріотичнихсередовищдискусій, посадовціКиївськоїміськоїдержавноїадміністраціїнавіть не позичивши в Сірка очей, спочаткупосилались на йогокультурнувартість, а ниніцинічнобрешуть про відсутністькоштів в міськомубюджеті. Гроші.Ось тут доля й екзаменуєукраїнців на усвідомленняпершочерговості й національнусвідомість. Що є головнішим всправівирішеннядоліприкріпленого до гладенько обтесаного граніту бронзового лиття? Нещирескигління про високітарифи й маліпенсії, і як наслідок «потребаудержавним коштом компенсовувативитратинезахищенимверствам» чигідність, вшануваннязнищеннихоккупантамиукраїнців й історичнасправедливість? Зрештою, суспільствовжепоінформоване про започаткування музею тоталітаризму. Чому без сумнівущочудовийекспонат для його фонду донині не доправлений до місцяпризначення?

    Під сучасну пору, травмована війною Українастоїть перед колосальнимивикликами, спричиненимизовнішньоюагресією та необхідністюздійсненнядокорінних реформ. Великим гальмом в справіїхреалізації, є зрістполітичногопопулізму. (Це я про бюрократів, котріпрактикуючи «доплати за високупродуктивністьпраці» верещать про відсутність в бюджетікоштів.) Мусимозрозуміти, щоінституція з атрибутами державностікотра є байдужою до здорового глузду й правди і дозволяєзневагугідностіавтохтонів, є цинічноюпрофанацієюнаціональноїдержави.

    Цього року, зусилляминебайдужих до доліУкраїни, вдалось призупинитифінансуваннядержавним коштом значноїчастини так званих «ветеранськихорганізацій», керівництво й членство якихвідвертодекларувало свою антинаціональну і антидержавну суть. 23-го травня, з ініціативи народного депутата Юрія Шухевича у ВерховнійРадібулоліквідованокомісію у справах «колишніхпартизанівВеликоїВітчизняноївійни». Непотрачених на українофобську орду більшеніж 20 мільйонівгривеньдостатньо для демонтажу пам`яникакотрийвихваляєзрадника й періодокупації. Відмовляючисьвідвиконаннявласнихобов`язків, владапровокуєпатріотів до радикальнихдій. Мовчанка на зло, робитьспоглядачаспівучасникомзлочину. На щастя, відпиляна нога щорсовогожеребця (а можливо і кобили) засвідчила, щоокрімзбайдужілогообивателя й самозакоханихкар`єристів в Українінаявний і духовно здоровий люд.

    Нинішніпосадовці-управлінці є гіднимипродовжувачами лихих комуністичнихтрадицій й духовними (а нерідко і фізичними) нащадками тих, хто разом зі Щорсом допомагавпоневолюватиУкраїну. Прагнення і боліукраїнців для них є чужими і незрозумілими. Лицемірнескигління про відсутністькоштівабонеобхідністьузгодити демонтаж з одним або і кількомаміністерствами є проявомнебажанняздійснюватионовленняй гоном за легким політичним зиском. Посада для них стала методом визискуукраїнців, формою задоволеннянездоровихзабаганок й просто заробітку. Практикованийнинішньоюбюрократієюцинізм є болючим, але майбутнє все одно не за ним.

    Історіязнаєприклади, коли патріотичноналаштований люд змушуваввладуйти на поступки. Підтискомпатріотів Київськаміськарада ухвалила перейменувати значний відсоток вулиць й демонтувати кілька псевдоісторичних монументів котрі возвеличували поневолювачів. До переліку несумісних з ідеєю української державності «архітектурних витворів» потрапив і негарцюючий кінь з вершником Щорсом. Так само, і геть не з власноїініціативи, на діяльністьмосквинськихбанківвУкраїні Президентом булинакладеніобмеження й застосованісанкції. Час минув, і про вкрай доречну (хоча і запізнілу) ухвалу, рівно як і про необхідністьзакритифінансову резидентуру хижоїМоскви в Україніпочинаютьзабувати. Це влаштовує і владу, і сповідниківідеїкомуністичного реваншу. Але зло не вічне. Здолаємо.


    Олесь Вахній
  7. Забиваючи осикові кілки в тіло комуністичної імперії зла (себто переможеного і знищеного Савєцкаго Саюзу), політв`язні часів кацапського поневолення й активісти націоналістичних організацій застерігали український загал від участі в побудові української держави неочікувано для самої себе суверенізованої окупаційної адміністрації. Виродки котрі в часі бездержавності українського народу обіймали в насаджених Москвою органах влади посади, ідеєю державності автохтонів (а тим паче їх історичними болями та нагальними потребами) ніколи не переймалась. Показовою в цій справі є поведінка вчорашніх компартійних номенклатурників. Позбувшись кремлівського контролю, адепти фальшивої ідейки «братства радянських народів» були першими, хто використовуючи корупційні схеми розпочав злочинну справу привласнення майна українського народу. Вихована і випестувана ними зміна (нерідко з числа прямих нащадків) є в тисячу крат цинічнішою, підлішою, й схильною до найаморальніших злочинів.

    Провладні «політологи» та «політичні експерти» донині не пояснили причини масової згоди (точніше нестримного бажання) змінити українське громадянство на кацапське посадовцями різних рівнів та рангів Криму та частини Донбасу після окупації цих теренів весною 2014-го року. Час від часу, новинарні сайти «оновлюють» інформацію про кількість, і навіть викладають персональні дані працівників прокуратури, КГБ-СБУ, МВС й колишніх формально українських військовиків котрі опинившись на тимчасово непідконтрольних теренах заходились «розбудовувати суверенні республіки». Загал змушують повірити в «активність ФСБ» й «низькі в порівнянні з російськими» зарплати формально українських посадовців. Поза увагою як правило проплачених пустомель (згаданих вище «політологів» й «політичних експертів») залишається етнічна приналежність особового складу структур котрі без найменших вагань стали під москвинський триколор, їхнє минуле та біографія їхніх предків. Тяжко зрозуміти, яку відданість українському народові очікували від аморальної адептки останнього москвинського імператора Миколи ІІ Наталії Поклонської. Для слов`янізованої угро-фінки, предки якої були цілеспрямовано оселені в Україні в часи окупації, прагнення, а тим паче потреби українського народу є не лише незрозумілими, а й цілковито чужими. В цивілізованій країні, посадовця котрий ототожнює себе з чужинською історією просто звільняють й позбавляють змоги посідати відповідальні посади в майбутньому. На жаль, здоровий глузд в Україні застосування на практиці не знаходить. Трагічні наслідки такого геть не державницького підходу в кадровім питанні донині не стали причиною відповідної реакції. Теза згідно якої найголовнішим гальмом в справі поступу українців є нинішня номенклатура, значний відсоток якої становлять етнічні чужинці та випестуваний постколоніальною адміністрацією безідейний, проте матеріалістичний за трибом життя люд, є такою що цілковито відповідає дійсності. Очистити Україну від бруду і намулу є найголовнішою потребою сьогодення.

    Ім`я нинішнього очільника Ради Прокурорів України, прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні прокуратури міста Києва Валентина Брянцева, вже неодноразово ставало причиною збурення і протестів в патріотичному середовищі. Власник двох квартир (одна з яких завбачливо оформлена на його батька), земельної ділянки в Ленінському районі Криму, «скромного» рахунку в банку з іноземним походженням статутного капіталу й акцій в ПАТ «АК Сатер» (це все про Валентина Брянцева) розпочинав прокурорську кар`єру водієм «вищестоячого» колеги (нині вже покійного внаслідок непомірного вжиття алкоголю) Едуарда Спатара. Автівку, котрою доводилось «підвозити» керівника, Брянцев заправляв власним коштом. Цього вимагають незадекларовані на папері, проте активно практиковані взаємостосунки в прокурорському середовищі. Нижчий рангом зобов`язаний слугувати наділеному вищим. Про мораль тут згадувати не прийнято. Інакше, «просування службовими щаблями» урветься рівнем помічника прокурора району. Кріпацька запопадливість Брянцева була поміченою, тож кар`єра підлабузника ще в часи Кучми розпочалась відразу з Генеральної Прокуратури. Нащадок болотяної мордви і мокші ніколи не обтяжувався роздумами над мораллю, й з цієї причини погоджувався на роль виконавця найбруднішої і найпідлішої роботи. «Державне обвинувачення» в часі судових розглядів (здебільше це були замовні й політично мотивовані справи) Брянцев підтримував справно і без найменших докорів сумління. Зрештою, не є таємницею той факт, що людські почуття і чесноти кацапському людиноподібному гумусу не є притаманними.

    http://bandavzakone.byethost12.com/p0259.htm?i=1


    http://zdravo.in.ua/ru/o-kompanii/p...ni-vd-kolektivu-kompanyi-farmarketingu-zdravo


    http://lustraciya.org/publikacii/kievskij-uboz-pod-kryshej-gpu-vypolnyaet-rossijskij-zakaz.html


    http://tyzhden.ua/Society/76993


    В часі судової розправи над учасниками громадянської кампанії «Україна без Кучми», Брянцев, як один з прокурорів обвинувачення хвацько роздавав інтерв`ю журналістам, в яких найостаннішими словами обзивав українських патріотів. Міжнародні правозахисні організації визнали засуджених за участі Брянцева особами котрі переслідувались з політичних мотивацій. Внаслідок тюремного ув`язнення, здоров`я більшості засуджених за цією справою суттєво погіршилось. Нині, трьох з них вже немає серед живих, але що до того прокуророві-вбивці? Ненависть до українців котрі не хочуть жити часткою рідної йому Московщини глушить в Брянцева навіть найбезневинніші прояви співчуття до упереджено і брехливо обвинувачених.

    Восени 2014-го, вже після перемоги Майдану, виконуючи замовлення представників московських фармацевтичних кіл, Брянцев ініціював накладення арешту на майно київського підприємства «Здраво», власники якого кілька разів жертвували власну продукцію для потреб учасників нинішньої війни на сході. Згідно розповідей працівників українського фармацевтичного підприємства, кожну свою дію Брянцев в телефонному режимі узгоджував з замовником, й щоразу навіть не соромлячись запрошував більшу оплату за свої рейдерські дії.



    Згодом, українське фармацевтичне підприємство довело в суді першої інстанції, в Апеляційному суді й Вищому Спеціалізованому Суді абсурдність та упередженість дій Брянцева. Але україноненависник так і не отримав належної кари, хоча і збагатився на десять тисяч умовних одиниць заокеанського походження. Більше того: старанне виконання непогано оплаченого замовлення, стало причиною чергового кар`єрного зросту.

    Навесні 2012-го року, особисто мені довелось познайомитись з Брянцевим безпосередньо. Причина знайомства булла геть не прозаїчною. Генетично підлий москвин фабрикував проти мене кримінальну справу в якій протидію незаконному гральному бізнесу намагався подати «цинічним хуліганством» й грабунком. На мою спробу побалакати й з`ясувати причину упередженості, Брянцев цинічно порадив псячою кацапською мовою «сушити сухарі або вішатись». Причину показової люті й зверхнього ставлення я довідався двома роками пізніше. Мережа вже неіснуючих гральних закладів «Євролот» знищення майна якої було ініційовано мною, насправді мала московських власників. Прагнучи узабезпечити себе від протидії з боку патріотів, київське представництво московської мережі гральних закладів «Євролот» винагородило Брянцева одноразовим траншем розміром у вісімдесят тисяч гривень. Єдиною умовою в часі передачі коштів, було доведення у суді вчинення мною злочину. На щастя, суддя наважилась бути чесною і неупередженою. Але невідроблені гроші Брянцеву кишеню не муляють.

    Колегою Брянцева в справі показового україноненависництва є і слідчий прокуратури м. Києва Максим Кокоша. Останній, спромігся кілька разів уславитись своєю показовою зневагою до носіїв української мови, хабарництвом й свідомим порушенням вимог Кримінального Процесуального Кодексу. В часі подій котрі вже ввійшли в історію як Революція Гідності, Кокоша не менше п`яти разів «підтримував» в Святошинському суді м. Києва клопотання про взяття під варту затриманих спецпризначенцями спецпідрозділу «Беркут» громадян котрі вийшли на мирний протест. Трьох з них, затриманих ще 18.02.2014. (в день, коли прихильні Януковичу силовики розпочали цілеспрямований розстріл учасників «Євромайдану») за наполяганням Кокоші арештували наступного ж дня. Серед «доказів вини» арештованих, окрім брехливих «рапортів» садистів з «Беркуту», були й «Протоколи огляду місця події». Сіра речовина котра симулює розум в генетично дурнуватій голові кацапа Кокоші навіть не обтяжила свого володаря роздумами над правдивістю оперованих в суді документів. Який огляд місця події може відбуватись під прицільним вогнем снайперів та автоматників?

    Змаг за побудову Української Самостійної Соборної Держави зобов`язує кожного свідомого українця до протидії свавільній ході вже розгромленого, але ще недобитого комуністичного атавізму. Боротьба з підлістю, брехнею і несправедливістю не обмежується лише скасуванням недолугих постанов та законів й запровадженням нових. Носієм сатанинської антинаціональної системи є морально розкладений і духовно здеградований людиноподібний елемент. Земне воїнство лукавого складається з погані котра має імена, обіймає посади, й нерідко виряжається в шати «потерпілого». Дарма стараєтесь, покидьки. Ми здолали москвинську імперію, її комуністичну наступницю і вигнали з України вашого співплемінника Януковича. Від кари вам не втекти. Кайтесь, оскільки час розплати вже не за горами.

    P.S. Доречі, згаданий в статті виродок Брянцев є уродженцем Канева.

    Олесь Вахній
  8. Навіть короткий проміжок часу здатний спричинити (або й навпаки, внаслідок певного осмислення та оприлюднення спочатку невідомої інформації) змінити сприйняття й трактування подій нещодавньої минувшини.

    Пригадую, що початок так званого «Євромайдану», котрий з часом переріс в так само так звану «Революцію Гідності» (донині не можу второпати чиєї), від самих початків сприймався в патріотичних (а тим паче націоналістичних) середовищах неоднозначно. Репетуючий про «необхідність влитись в Європу» люд не обтяжував себе роздумами над мораллю, реальними потребами і здоровим глуздом. Ідеї побудови національної держави для більшості учасників того дійства були незрозумілими і навіть чужими.

    Споглядаючи за встановленням наметів на проїжжій частині Хрещатику й Майдану Незалежності, а також першими сутичками з «Беркутом» в принципі справедливо обурених свавіллям режиму й паразитуючих на патріотичній фразеології раніше не помітних і нікому не відомих «радикалів», я розумів, що вся ця біганина й жорстка вовтузня, в кінцевому результаті приречена лише на заміну однієї постколоніальної і постокупаційної адміністрації іншою. Час засвідчив, що передбачення мене не зрадили.

    Єдиним приємним враженням і спогадом початків «Майдану», є щира (навіть не показова) доброзичливість учасників у перші його дні. Проте, за досить короткий проміжок часу, на зміну їм прийшли розгубленість та підозра у нещирості тих, хто самовільно наділив себе правом керувати та ставити вимоги тогочасній владі.

    Ще на початках дійства про котре пишу цей спогад, в кількох блогах котрі вів на інтернет-варіантах деяких газет та інтернет-сайтах, я оприлюднив статті «Приреченість чергового бидламу» й «Дещо прогресивна трансформація бидламу». В першій я виклав теоретичне обгрунтування причин існування держави (як суспільної інституції) й пояснив приреченість тогочасних подій котрі розгортались і відбувались в кількох містах України. Головний посил полягав в тім, що протест проти окремих посадовців або їхніх дій нічим не зашкодить тому ненормальному і неприродньому станові речей, котрий Україна успадкувала від почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Сав`єтського Саюзу. Стаття «Дещо прогресивна трансформація бидламу» окрім аналізу й оцінки подій, торкалась й факту присутності на Майдані Незалежності клириків діючих церков, котрі переймаючись рятунком душ, закликали до осмислення причин протесту його учасників, та покаяння й незастосування насилля наділених посадами.

    Значний відсоток учасників «Євромайдану» становив злюмпенізований і неналаштований на конструктивну працю люд. Такі мало не щодня горлопанили нашіптувані їм гасла, але жодним чином не поспішали вдаватись до конструктивного протесту. Єдиним позитивом тих подій, було постання «Правого Сектору» й структуризація осередків політичної партії «Свобода». Саме «Правий Сектор» й «Свобода» на початках задавали радикальний тон й мали більш менш чіткі вимоги до постокупаційного режиму чужинців Азарова й Януковича.

    Період так званої «Революції Гідності» вилонив цілу когорту політиків. Подальша діяльність кількох з них (як на громадській, так і в законотворчій царинах) є природньою формою очищення українського політикуму від морально розкладеного й духовно здеградованого елементу, але наплив немалої кількості майданівських вискочок в політичне життя України нині стала деструктивним чинником й великою перешкодою в справі побудови національної держави. Ну що ж… Україні не вперше довелось зіткнутись з ситуацією, коли голосисті себелюбці власним вереском глушать голос мудрих й прагнучих реальних змін та покращень.

    Ще одним реальним позитивом подій Майдану, став демонтаж боввана Володимиру Ульянову (Леніну) та подальший розпад (щоправда обійшлось це за активного втручання в цей процес СБУ) фракції Компартії у Верховній Раді. Прикро, що пертурбації відбуваються в Україні не в наслідок усвідомлення їх необхідності та доречності, а лише під тиском розлюченого натовпу та конфлікту псевдоеліт.

    В часі самого «Майдану» довелось побачити чимало. П`яних біля наметів довгий час було більше ніж достатньо, значний відсоток перебуваючого в наметах люду вживали наркотичні препарати, між самими «майданівцями» з різних угрупувань («сотень») виникали сутички, когось ловили і били, інших зв`язаними водили від намету до намету, деяких скаліченими вивозили за місто і навіть намагались втопити. Випало мені бути свідком п`яної стрілянини, й обтяжитись вмовлянням одного з уламків «Правого Сектору» утриматись від застосовування зброї і сили стосовно інших. Окрім жертовності прихильників «Майдану» (харч й значний відсоток амуніції та інвентарю дарували кияни й співчуваючі з інших міст) траплялись й випадки крадіжок і навіть здирництва. Що поробиш, таким є наше постколоніальне суспільство.

    17-го лютого, мені зателефонував один з очільників здається Дніпровського осередку Партії Регіонів на прізвище Пономарьов, який окрім того ще й очолював осередок дружинників мікрорайону Троєщина. Посвідчення дружинника давало змогу безкоштовного проїзду в громадському транспорті й формально узаконювало перевірку документів і затримання вихідців з Азії та Африки, котрі незаконно перетнули кордон і зграями вештались Києвом. Пономарьов запросив на мітинг в підтримку Азарова, який начебто мав відбутись біля стін Верховної Ради 18.02.14. Порадившись з друзями котрі перебували в «Комендатурі Майдану» (містилась вона на той час в приміщенні Київської міської ради і Київської міської адміністрації по вул. Хрещатик), я вирішив відвідати дійство на яке запрошував Пономарьов й довідатись про плани прихильників вже мало що контролюючого Януковича.

    Просуваючись вул. Інституцькою до Будинку Офіцерів, я кілька разів натикався на сліди бійки. Спалені автівки, биті шибки, розкидане каміння… На той час це не було чимось новим, але видовище було вражаючим.

    Біля входу в Мар`їнінський Парк з боку згаданого Будинку Офіцерів, я відразу побачив Пономарьова й кількох знайомих дружинників. Останні криком кричали на якихось осіб в цивільному. Зміст більш ніж емоційної лайки зводився до наступного: представників «Громадського формування з охорони правопорядку» запросили на провладний мітинг, але замість участі в ньому запропонували взяти до рук дерев`янні кийки і долучитись до побиття «майданівців» міліціонерами й найнятими злочинцями (яких вже на той час нарекли терміном «тітушки»).

    -Ми не будемо людей бити, - верещав Пономарьов. -Ми це не підтримуємо.

    За кілька хвилин, очолювані Пономарьовим дружинники пішли з парку, а я (оскільки був одягнутим в цивільне) отримав змогу пройтись поміж наметами найманців-«тітушок». В цей час, хтось подав команду сідати в автобуси, й майже всі хто був в парку кинулись до автобусів з номерами чорного кольору. Ця обставина дала мені змогу ідентифікувати транспорт як такий, що приналежний Міністерству Оборони. Біля одного з наметів я бачив тіло чоловіка. Я не бачив на ньому крові, але неприродньо білий колір рук й обличчя давали підстави вважати що він мертвий. Певно, це був один з «майданівців», котрого затримали самі «тітушки» й протримавши його певний час в полоні просто забили бідолаху до смерті.

    Повертаючись до Майдану, я знову вийшов на вул. Інституцьку. В районі Національного Банку вже було чітко чути постріли. За газетною крамничкою котра стояла і нині стоїть на розі вул. Інституцька і Банківська, я бачив двох осіб в чорній формі без жодних розпізнавальних знаків. Один з них лежав на матрасі й з рушниці з оптичним прицілом цілився (або дивився) в бік Майдану, а інший з автоматом в руках стояв за ним спиною до нього й обличчям до нас. Відстань між мною й ще кількома особами котрі теж перебували на вулиці з одного боку й снайпером та його напарником з іншого, становила трохи більше ста метрів. Автоматник до когось звертався по рації й дивився в наш бік. За хвилину, з боку вул. Банківська, до нас підбіг невисокого зросту чоловік, також в чорній уніформі без розпізнавальних знаків, з великим, з білого металу пістолетом в кобурі котра висіла на поясі , але не з боку, а попереду.

    -Пожалуйста, уйдітє, ето в вашіх інтересах.

    Нам не лишалось іншого виходу як розвернутись і піти.

    Про побачене я менше ніж за годину вже розповів друзям в «Комендатурі Майдану»

    Той факт, що виголошувані на встановленій на Майдані сцені гасла були астрономічно далекими від здорового глузду й реальних потреб українського народу, давав мені підстави передбачати незаздрісну приреченість емоційного зриву. Нині, до числа «Героїв Майдану» зарахували злодійкуватого вірмена Нігояна, батьки якого втекли з Нагірного Карабаху й заробляли собі в Україні на прожиття гендлярством вирощених на хімікатах кавунами. Хіба це героїзм, випадково потрапити під кулю?

    Позитивним наслідком так званої «Революції Гідності» є вимушена (на жаль не усвідомлена необхідністю а вимушена) декомунізація частини суспільного життя України, а також усвідомлення частиною українців того, що хижа Московщина є головним ворогом України під сучасну пору. Прикро і боляче, що це доходить до загалу після смерті кількох тисяч а можливо і десятків тисяч здатних до праці, але такою є кара за бездуховність і обмеженість. Там, де ігноруються глузд і розум, до голосу приходять обставини. Прикро, що українці пізно пробудились, боляче за кожного загиблого, але життя вимагає поступу. Без нього – занидіння і смерть.


    Олесь Вахній
  9. Факт призначення керівником Управління МВС в м. Києві пана Крищенка, жодним чином не змінив, а тим паче не знищив практикованого його працівниками зухвалого ігнорування вимог та постав Верховної Ради. 15.05.2009, Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про заборону грального бізнесу в Україні» від 15.05.2009 року (№ 1334-VI). Прийняттю закону передували звернення від громадських та релігійних органцізацій, церков та небайдужих патріотів. На жаль, так і не реформовані з часів зникнення «імперії зла» належним чином силові структури, започаткували ганебну практику зухвалої ігнорації здорового глузду та реальних потреб українського народу.

    Прийнятий Верховною Радою 15.05.2009 року Закон «Про заборону грального бізнесу в Україні» (№ 1334-VI), для самих працівників МВС перетворився в форму незадекларованого заробітку. Не виконуючи вимог закону, працівники МВС поповнюють власні кишені сплатою «данини» власниками ігрових салонів за «непомічання» їхньої злочинної діяльності.

    Діяльність закладів де здійснюються заборонені азартно-ігрові дії є формою виведення коштів за межі України, оскільки власники мереж й програмних забезпечень котрі використовуються комп`ютерними симуляторами не є громадянами України. Окрім того, винаймаючи або купуючи у власників нежитлових приміщень зали для здійснення азартно-ігрових дій, організатори незаконного дійства стають учасниками ціноутворення на ринку нерухомості та сприяють здорожчанню цін.

    НАШІ ВИМОГИ

    1). Негайне виконання всих пунктів Закону «Про заборону грального бізнесу в Україні» від 15.05.2009 року (№ 1334-VI).

    2). Закриття кримінальних справ порушених 05.01.2017 (№ЄРДР 12017100040000177), 23.12.2016. (№ЄРДР 12016100100016337, 11.01.2017 (№ЄРДР 12017100090000267), й 22.07.2015 (№ЄРДР 12015100050006990) як таких, що порушені з політичних міркувань й є формою тиску на громадських активістів котрі протистояли свавіллю власників азартно-ігрового бізнесу й злочинному прикриттю працівниками МВС їхньої діяльності.

    3). Звільнити з органів МВС працівника Управління МВС в м. Києві Юрія Новосьолова та інших осіб, що причетні до переслідувань громадських активістів котрі боролись з діяльністю закладів де здійснювались незаконні азартно-ігрові дії.

    Організаційний комітет протидії моральному та духовному розбещенню
    Byjan.jpg
  10. Споглядаючи за нинішнім буттям, бачу три України. Існують вони в одному просторі й одному часі, але в різних духовних вимірах. Легіон збайдужілих, недолугих, ледачих й лицемірних заперечить їхнє існування, проте їх реально помітити й розрізнити неозброєним оком. Навіть сліпі від народження здатні чітко провести між ними межу.
    Перша Україна — це тупа, затуркана, зденаціоналізована, жадібна до розваг отара несвідомих власного призначення плебеїв. Український дух (як і все українське) сприймається нею як ганебний анахронізм, що заслуговує зневаги і насміхання. Куций розум позбавив її власної і національної гідностей. Ігноруючи етнічне походження, її сини й доньки вважають себе українцями. Їм байдуже, що факт народження в Україні, рівно як і факт багаторічного в проживання на її теренах, ще не є підставою для механічного ототожнення з українством. Ця Україна завжди була покірною до ярма чужинців, вона ніколи не переймалася долею наступних поколінь і завжди слухняно йшла запропонованим їй лукавим кумиром шляхом на плаху.

    Друга Україна — цинічна блудниця. Вона не соромиться власного збочення. Навпаки. Показово пишається власною інакшістю та відмінністю від усього українського. Фізичний і духовний блуд з чужинськими синами трактується нею як визначне досягнення. Задля власної кар'єри й задоволення абсурдної забаганки, вона радісно продає цноту й гідність. І завжди знайде цьому підле виправдання. Бути українцем для її синів і доньок — ремесло. Не з власної волі, а під тиском обставин вони іноді згадують власне коріння. Паразитуючи на здобутих кров'ю й потом досягненнях одноплемінників, продаючи духовний скарб за статки та псевдовартості, розбухаючи й гниючи, її адепти труять все довкола. Прагнучи привернути до себе увагу, показово обливають брудом рідне. Ненавистю до материнського, друга Україна виборює собі звання української еліти.

    З Божої ласки існує й третя Україна. Справжня. Всюдисуща і всевидяща. На відміну від двох попередніх, вона не б'є себе в груди, переконуючи у власному первородстві. Їй є чим пишатися, але вона не уподібнюється демонстрацією власних чеснот до блудниці на подіумі. Триб її життя — шлях, вказаний Творцем, та гармонійне поєднання здобутків минулих поколінь з чітким усвідомленням власного призначення. Це в її традиціях доброзичливість до ближніх та пошана гідності. Її сини не боялися осуду за розправу над зрадниками, але щиро й благородно пробачали всих, хто розкаявся. Справжня (а не бутафорна й самозванна) Україна — ліки для немічних і хворих, дороговказ для найліпших, набат для збайдужілих. Вона ніколи не приставала на поставлені лукавим умови, а в часи стагнації і смути не продавала власної гідності.

    Споглядаючи за нинішнім буттям, бачу три України. Перша — це щохвилинний біль душі. Шалена отара мчить у безодню. З огидою споглядаю на другу. Впевнений — у неї немає майбутнього. Її діти не перші серед зрадників. Однак доля третьої (істинної) мені не байдужа. Що на неї очікує? Чи вистоїть вона в двобої з гідрою лукавства, байдужості й зовнішньої агресії? Знаю, безліч її зусиль розбилися об брилу зденаціоналізації (перша Україна), а здоров'я здавна точить хробак вивищення хвилинної вигоди над одвічними та довічними вартостями (друга Україна).

    Дивним і неприродним видається існування трьох Україн. Та попри заперечення, навіть сліпі від народження здатні чітко провести між ними межу.

    Олесь ВАХНІЙ