Зудар "мистецтва" й гідності

Опубликовал Олесь Вахній в блоге Блог Олесь Вахній. Просмотры: 102

Геть не темної (оскільки подія відбулась у центрі української столиці на непогано освітлюваній вулиці) і ще не теплої ніченьки з 20-го на 21-ше березня 2017-го року, донині «не встановленими слідством особами» (навряд чи цю дію міг вчинити одинак), від нижньої частини бронзового пам`ятника Миколі Щорсу по самісіньке коняче коліно було від`єднано одну з передніх кінцівок. Падіння з кількаметрової висоти геть не легкої вагою залізяки та спричинений контактом з підмурівком гуркіт жодним чином не став причиною уваги новітньої поліції. Що їй до подій на вулицях міста? Але мова не про самозакоханих поліцаїв, а про не позбавлений натяку на естетику бовван одному з ворогів української державності (котрий постав ще в часи окупації) й демонтаж якого (байдуже, чи з причини прийнятого владою рішення, чи внаслідок старань патріотично налаштованого люду) насправді є справою часу.

Пам’ятник харизматичному, проте обділеному чітким усвідомленням причин бутя людини в цьому світі Миколі Щорсу був встановлений на бульварі Шевченка з нагоди 300-ліття Переяславської Ради (тяжко зрозуміти, яке він до неї мав відношення) 30-го квітня 1954-го року. Відомо, що задум зарахувати Щорса до когорти комуністичних святих виникще в 1936-му. Роком раніше (в 1935-му) кривавий практик деспотичного централізму Йосип Сталін запропонував (альтернативи цій пропозиції зрозуміло що не існувало) Олександру Довженко створити фільм про «українського Чапаєва», що останнім і булозапопадливо втілено в життя. Ось так маловідомий виходець з Чернігівщини і перетворився в народного героя. Роботи зі встановлення монументу розпочалися 1940-го року, однак з причини початку бойових дій Другої Світової Війни на теренах України і втечі комуністично-окупаційних зграй з Києва восени 1941-го, реалізацію сталінського проекту було відтерміновано на кілька років.

Монумент про який іде мова, являє собою композицію коня з припіднятим у стременах вершником загальною висотою 13,8 метрів. Статую виготовлено з бронзи та встановлено на гранітному постаменті висотою 6,5 метрів. Вгорі постамент прикрашений карнизом та барельєфами із зображеннями, котріупереджено трактують сав’єтсько-українську війну 1918-21років.

Фігуру Щорса за проектом було запропоновано зобразити з піднятою рукою, у якій він тримає картуз. Однак, цю ідею адепти сталінської інтерпретації марксового вчення потрактували надто вульгарною (розмахувати призначеним для покриття маківки предметом гардеробу дозволялося лише Володимиру Уль`янову, на псевдо Ленін), тому справу тримання кашкета(а заодно й вуздечки) передали іншій кінцівці.Авторами монументу є скульптори Михайло Лисенко,Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.

Відкинувши політичні вподобання, доведеться визнати, що сам скульптурний силуетдійсно є витвором мистецтва. Бронзове лиття досить правдоподібно передають форми тіла, риси обличчя та частини одягу. Зайве дивуватись, що замилувані в творіння людських рук зарахували його до числа об`єктів культурної спадщини, а скульптурне поєднання коня з вершником було визнаним одним з найкращих в світі.

Нинішнізакликипатріотичноналаштованоїгромадськостідемонтуватигранітно-бронзовусумішмаютьглузд, чіткепояснення і логіку. І саме вони, в часіпроцесувідродженнянації й збройногоспротивувойовничомута водночасзлодійкуватомузовнішньомучиннику, котрийпрагневтягтиУкраїну до антицивілізаційного й згубногомосквинськогосвіту («русскагаміра»), мають стати мірилом в справівирішенняйогоподальшоїдолі. Історія вже неодноразово доводила, що поклоніння силоміць накинутому жодним чином не сприяє постанню шляхетної величі, багатства і краси, проте спричиняє нікчемність, вузькість і брутальність, верхівкою яких є сіра посередність.

Побіжно щодо Щорса. Наприкінці позаминулого ХІХ й на початку вже минулого ХХ століть, внаслідок відсталості й законсервованості царської Московщини, антинаціональні за суттю й водночас прогресивні в справі протидії визиску людини людиною соціалістичні ідеї пропагандою й терором вибили собі право на бутя. Супутний соціалізмові матеріалістичний позитивізм опанував і українські революційні та культурологічні середовища. В подальшому, байдужість й вивищення матеріалістичного над духовним стало однією з причин поразки національно-визвольної війни українського народу, який наприкінці 1917-го року спромігся змусити очільників Центральної Ради проголосити постання української держави. Неприродні ідеї комунізму задля пошуку адептів потребували камуфляжу, і великою трагедією для України є той факт, що без сумніву харизматичні і талановиті, проте збиті на манівці атеїстичною блекотою Віталій Примаков, Юрко Коцюбинський, Микола Хвильовий, і зрештою й сам Микола Щорс опинились в одному таборі з нівеляторами національних ідентичностей й практиками механічної зрійняйлівки, котрі аж ніяк не приховували своєї ненависті до України й українців.

Невблаганний в своємуплинові час жорстоко покарав марновірів в байки і побрехеньки про всезагальнурівність. Незаздрісна доля згаданихвище є яскравим тому доказом. Прагнучиполегшити справу утриманняукраїнців в станіпоневолення, окупаційний режим заходивсястворюватинову, нічим не пов`язану з національнимитрадиціями «пролетарську культуру». Особа Миколи Щорса виявилась для архітекторів «безнаціонального й безкласовогосуспільства» вкрайдоречною, оскількизгідноофіційного повідомлення вінзагинув в бою з антагоністами «пролетарськогоінтернаціоналізму» й прихильникаминаціональноїнезалежності. (Правдоподібнуверсіювбивства Щорса троцькістами згадувалилишелічені особи і в геть не велелюднихмісцинах.)

На жаль, проголошена в 1991-му роцінасадженоюмосквинами в часипоневоленняадміністрацієюпсевдонезалежність й привласнення нею собівладнихповноваженьунеможливили початок процесудонесення до загалуправдивоїісторії. Неочікувано для самої себе суверенізованаокупаційнаадміністраціяжодним чином не прагнулареальнихзмін в звичній для неї, протезбоченій в дійсностісистемі координат. Так і не покарана УССРівська верхівка залишила за собою домінування в економічній царині. Формально незалежна Україна продовжувала (і продовжує нині) жити згідно унормованих в часи поневолення правил. Щорічні показово-помпезні псевдопрощі 9-го травня до місцин в яких вже давно зітліли рештки нікчемних садистів і вандалів зі злочинної Савєцкої Армії, святкування запровадженого в часи комуністичного свавілля 8-го березня, збереження пільг тим хто мотивувався злочинними ідейками Маркса, Леніна і Сталіна й відмовляв українцям не лише у власній державі, а й в праві на існування. Перейнявши від колонізаторів зневагу, зверхність і негативну оцінку стосовно себе, поневолена нація визнає власну безсилість й неспроможність бути господарем на власній землі. Хібафакт дотеперішнього вшанування зрадника не є проявом стану духовного рабства й моральноїдеградації?Якщо ми кращі, мусимо довести це чином.

Згадані вище здоровий глузд і логіка свідчать, що монумент Миколі Щорсу є символом брехливо-тенденційної інтерпретації змагу українців за дане Творцем право бути господарем на власній землі. Голосисті адептикомуністичногопсевдовченняапелюютьнинінавіть не до «доказовоїбази» котрапостала на брутальних фактах савєцькоїдезинформації. Єдиним аргументом прихильниківйого збереження є скигління прохудожнювартість. Про злочинну практику руйнуваннябільшовикамихрамів (а Щорс воювавсаме на їхньомубоці) незгідні скромно замовчують. Такаповедінка є маніпулятивнимвикористаннямподійукраїнськоїминувшини й унеможливлює здоровий поступ.

В часіініційованихактивістамипатріотичнихсередовищдискусій, посадовціКиївськоїміськоїдержавноїадміністраціїнавіть не позичивши в Сірка очей, спочаткупосилались на йогокультурнувартість, а ниніцинічнобрешуть про відсутністькоштів в міськомубюджеті. Гроші.Ось тут доля й екзаменуєукраїнців на усвідомленняпершочерговості й національнусвідомість. Що є головнішим всправівирішеннядоліприкріпленого до гладенько обтесаного граніту бронзового лиття? Нещирескигління про високітарифи й маліпенсії, і як наслідок «потребаудержавним коштом компенсовувативитратинезахищенимверствам» чигідність, вшануваннязнищеннихоккупантамиукраїнців й історичнасправедливість? Зрештою, суспільствовжепоінформоване про започаткування музею тоталітаризму. Чому без сумнівущочудовийекспонат для його фонду донині не доправлений до місцяпризначення?

Під сучасну пору, травмована війною Українастоїть перед колосальнимивикликами, спричиненимизовнішньоюагресією та необхідністюздійсненнядокорінних реформ. Великим гальмом в справіїхреалізації, є зрістполітичногопопулізму. (Це я про бюрократів, котріпрактикуючи «доплати за високупродуктивністьпраці» верещать про відсутність в бюджетікоштів.) Мусимозрозуміти, щоінституція з атрибутами державностікотра є байдужою до здорового глузду й правди і дозволяєзневагугідностіавтохтонів, є цинічноюпрофанацієюнаціональноїдержави.

Цього року, зусилляминебайдужих до доліУкраїни, вдалось призупинитифінансуваннядержавним коштом значноїчастини так званих «ветеранськихорганізацій», керівництво й членство якихвідвертодекларувало свою антинаціональну і антидержавну суть. 23-го травня, з ініціативи народного депутата Юрія Шухевича у ВерховнійРадібулоліквідованокомісію у справах «колишніхпартизанівВеликоїВітчизняноївійни». Непотрачених на українофобську орду більшеніж 20 мільйонівгривеньдостатньо для демонтажу пам`яникакотрийвихваляєзрадника й періодокупації. Відмовляючисьвідвиконаннявласнихобов`язків, владапровокуєпатріотів до радикальнихдій. Мовчанка на зло, робитьспоглядачаспівучасникомзлочину. На щастя, відпиляна нога щорсовогожеребця (а можливо і кобили) засвідчила, щоокрімзбайдужілогообивателя й самозакоханихкар`єристів в Українінаявний і духовно здоровий люд.

Нинішніпосадовці-управлінці є гіднимипродовжувачами лихих комуністичнихтрадицій й духовними (а нерідко і фізичними) нащадками тих, хто разом зі Щорсом допомагавпоневолюватиУкраїну. Прагнення і боліукраїнців для них є чужими і незрозумілими. Лицемірнескигління про відсутністькоштівабонеобхідністьузгодити демонтаж з одним або і кількомаміністерствами є проявомнебажанняздійснюватионовленняй гоном за легким політичним зиском. Посада для них стала методом визискуукраїнців, формою задоволеннянездоровихзабаганок й просто заробітку. Практикованийнинішньоюбюрократієюцинізм є болючим, але майбутнє все одно не за ним.

Історіязнаєприклади, коли патріотичноналаштований люд змушуваввладуйти на поступки. Підтискомпатріотів Київськаміськарада ухвалила перейменувати значний відсоток вулиць й демонтувати кілька псевдоісторичних монументів котрі возвеличували поневолювачів. До переліку несумісних з ідеєю української державності «архітектурних витворів» потрапив і негарцюючий кінь з вершником Щорсом. Так само, і геть не з власноїініціативи, на діяльністьмосквинськихбанківвУкраїні Президентом булинакладеніобмеження й застосованісанкції. Час минув, і про вкрай доречну (хоча і запізнілу) ухвалу, рівно як і про необхідністьзакритифінансову резидентуру хижоїМоскви в Україніпочинаютьзабувати. Це влаштовує і владу, і сповідниківідеїкомуністичного реваншу. Але зло не вічне. Здолаємо.


Олесь Вахній
Вам необходимо войти для комментирования