Бронепоїзд 56

Опубликовал masTAK в блоге Блог masTAK. Просмотры: 731

В`їжджаючи з півночі в місто Канів, важко не помітити цей пам`ятник – зупиненого навічно бронепоїзда. Грізно наїжачились стволами гармат і кулеметів дві двовежові бронеплощадки, причеплені спереду і позаду бронепаровоза, на тендері якого підносяться перескоп командної рубки і зчетверений зенітний кулемет. Сюди по місцевому звичаю приносять квіти щойно одружені пари, тут на свята збираються канівці, багато з яких мешкають на сусідній вулиці – Героїв бронепоїзда.

Пам`ятник незвичайний хоча б тому, що в Каневі немає залізничних шляхів. Але на початку 40-х років минувшого століття тут був вокзал, по насипу проходила дорога Миронівна – Канів, що тягнулася на лівий берег Дніпра через міст, що був частково демонтований після війни, одночасно із завершенням будівництва ГЕС. А вокзал і магістраль, дотла зруйновані нещадними бомбардуваннями, які почались вже 23 червня 1941 року, відновлювати не стали.
Вже по одному цьому факту можна зрозуміти, що відбувалось того літа на Канівській землі , що стала ареною жорстоких боїв. Зіткнувшись з жорстокою обороною на підступах до Києва, війська німецької групи армій "Південь” намагались пробитися до Дніпра південніше і захопити переправи, для того щоб продовжити наступ на Лівобережну Україну. Німці мали дворазову перевагу в піхоті та артилерії, а в літаках перевага була в півтора рази, і це навіть якщо випустити з уваги факт натренованості і виправки німецьких військових, яким протистояли швидко сформовані стрілецькі частини і народні ополчення, які практично не мали бронетехніки. Щоб хоч якось частково компенсувати втрати радянських танків та бронемашин, знищених або кинутих в ході бойових дій до західного кордону, командування Червоної Армії почало застосовувати бронепоїзди військ НКВС. Бронепоїзд, про який піде мова, входив до складу 56-го плку 4-ї дивізії військ НКВС СРСР по охороні залізничних шляхів (в той час – самостійний рід внутрішніх військ). За станом на 22 липня 1941 року, крім 53 армійських бронепоїздів СРСР мало ще солідні бронесили НКВС: 25 бронепаровозів, 32 артилерійські бронеплощадки, 36 сучасних моторних броневагонів. Як правило, бронепоїзд (чи підрозділ мотоброневагонів) входив у склад кожного „залізнодорожного” полку військ НКВС і слугував сильним резервом для підсилення полкових гарнізонів (у складі від відділення до роти), які охороняли мости та інші важливі об`єкти вздовж магістралей.

Комусь "фортеці на колесах”, мабуть, здаються зброєю архаїчною для часів Другої світової війни – на зразок кулеметної тачанки. Дійсно, бронепоїзд був „прив`язаний” до залізничного полотна, мав великі розміри, що робили його гарною мішенню для ворога, до того ж суттєвою проблемою було постачання і ремонт (тільки один бронепоїзд потребував ледве не кожного дня заправки тонами пального і води). Але все ж ця техніка мала багато численні „плюси”: швидкість пересування, незалежність від погоди і стану грунту, високі потужність і точність вогню – як прямою наводкою, так і з закритих позицій, значний боєкомплект, надійний захист броні товщиною 15 – 45 мм.

Крім того, радянські командири спирались на багатий бойовий досвід застосування бронепоїздів, накоплений під час громадянської війни, і мали гарно підготовлені та відібрані екіпажі, в яких більшість бійців володіли суміжними спеціальностями. Між іншим, багато що з правил бою "залізнодорожніх броненосців” було запозичено в моряків: діяв аналогічний корабельному бойовий розрахунок, і від моменту, коли бронепоїзд, сформований "по-бойовому”, відправлявся до лінії фронту, ніхто з екіпажу не мав права залишити всій пост без дозволу командира. Устав передбачав суворе привило: в ар`єргардному бою бронепоїзд мав забезпечувати вихід з бою і відрив від супротивника своїх військ „навіть ціною власної гибелі”. Саме так в сорок першому діяли бронепоїзди НКВС, приймаючи на себе ворожі удари, і ці самопожертви абсолютно відповідали жорстокій логіці війни – адже у розбитої, деморалізованої піхоти не було ні броні, ні вежових гармат... Саме така ціль була поставлена перед бронепоїздом №56 літом сорок першого.

Як і інші бронепоїзди НКВД, він не мав гарної назви – лише бортовий номер, що відповідав номеру полку. Оскільки БП-56 був застарілого типу, він до війни числився навчальним, і в колективі його екіпажу досвід і професіоналізм командирів, що були вчителями та інструкторами, вдало поєднувались з ентузіазмом курсантів, для яких випускним екзаменом стала війна. Уже з 23 червня старий бронепоїзд почав бойові дії, відбиваючи повітряні атаки під час чергування на станції Київ і патрулюючи відрізки Київ – Тетерів та Київ – Фастів. 12 липня, виконуючи завдання командира дивізії, БП-56 відправляють в район Городянки, куди прорвались німецькі танки. Бойовий „дебют” екіпажу, що очолював 38-річний старший лейтенант Петро Іщенко, дорого коштував німцям: раптово з`вившись на окраїні станції, бронепоїзд відкрив ураганний вогонь прямою наводкою, знищив 6 танків і заставив противника відступити.
Під час боїв на бронепоїзд полювала німецька авіація, але все ж, як не дивно, він залишався непоміченим – допомагав камуфляж, маскувальні сітки з травою та гілками, крім того, завдяки майстерності машиністів потяг не видавав себе димом та паром. Всі дня на бронепоїзді продовжувалась цілодобова виснажуючи праця: вдень – патрулювання, розвідка, вдалі вогневі нальоти, вночі – ремонт пошкоджень, завантаження боєприпасів, вугілля та води.

Вранці 7 серпня біля двох полків противника атакували позиції 97-ї стрілецької дивізії, недалеко від селища Трошин. Не дивлячись на інтенсивний артобстріл, БП-56 вийшов на відкриту позицію, шрапнель чотирьох 76-мм гармат та черги всіх бортових кулеметів нанесли величезні втрати густим колонам ворожої піхоти, що рухались в повний зріст. Маневруючи, на протязі дня бронепоїзд відбив іще шість атак, використавши при цьому 1300 снарядів і кілька тисяч патронів, завадивши ворогові оточити 1054-й стрілецький полк, комісар якого пізніше спеціально приїхав подякувати хороброму екіпажу "Бориса Петровича” (так бійці жартома називали бронепоїзд)... Між іншим, саме в 1054 полку на той час воював молодий червоноармієць Олесь Гончар, який в одному з боїв на Канівщині був поранений. Цілком можливо, саме бойова майстерність екіпажу бронепоїзда врятувала життя майбутньому класикові української літератури, автору "Знаменосців” та "Собору”...

З боєм БП-56 прорвався на станцію Канів, яку весь час бомбардували артилерія та авіація противника. Бронепоїзд маневрував, ухиляючись від обстрілу, але ремонтники не встигали відновлювати пошкоджені колії. Раптом вибух снаряду зруйнував шлях під задньою бронеплщадкою, яка зійшла з колій. Однак, через кілька годин екіпаж зробив те, що здавалося неможливим, - під вогнем підняли вагон на рейси і усунули пошкодження. Поповнивши запаси, бронепоїзд повернувся на позицію, отримавши нове завдання – прикривати відхід на лівий берег військ 26-ї армії, обозів та машин з пораненими. Ввечері 10 серпня відбулось те, що вирішило подальшу долю бронепоїзда – під час чергового нальоту німецькі бомби сильно пошкодили міст. Його вдалося відновити лише частково – на лівий берег знову почали рух машини, пушки, піші колони. Але бронепоїзд пройти вже не міг. На протязі наступних днів він ще й втратив можливість пересуватися: артобстріли і бомбардування повністю знищили останки залізнодорожніх шляхів. Звичайно, на борту БП-56 всі розуміли, що їх „Борис Петрович” приречений. Але суворі традиції військ НКВС виключали навіть обговорення можливості залишити бронепоїзд, відступити без наказу. Доки вони могли стріляти - оборона тривала, і кожний в екіпажі турбувався не про власне спасіння, а про те, щоб нанести як можна більшу шкоду вогові, затримати його, хай хоч на кілька днів. Більше того – поранені після перев`язки поверталися на свої бойові пости. Уже нерухома „фортеця на колесах” продовжувала вести бій. Стволи гармат розжарювались так, що в одному з них заклинило снаряд, в кожухах бортових „максимів” кипіла вода, екіпаж задихався від порохових газів – але бронепоїзд стріляв!

14 серпня противник виявив вогневу позицію і кинув на бронепоїзд десятки (!) пікіруючих бомбардувальників, підсилив артобстріл. Біля 11:00 вибух важкої бомби зруйнував бронепотяг – були вбиті троє і поранені двоє членів екіпажу. Впродовж дня ще четверо бійців отримали поранення – але „тридюймовки” і кулемети не затихали. В 19:00 внаслідок чергового бомбардування паровоз впав під укіс, одна бронеплощадка, зкинута з рейс, повисла на краю насипу, на іншій були пошкоджені гарматні башти. Але коли гітлерівці спробували прорватися до мосту, смертельно поранений БП-56 знову відкрив вогонь – і відбив атаку! Тільки в 23:00 за наказом командуючого 26-ї армії екіпаж Іщенко почав залишати бронепоїзд. Вони відступали достойно, без суєти, не дивлячись на ворожий вогонь: підібрали кинуту армійцями вантажівку і перед усим відправили на лівий берег Дніпра поранених товаришів. До ранку знімали і переправляли в тил кулемети, замки гармат, боєприпаси і оптичні прибори – рятували все, що могло згодитись в наступних боях. В кінці-кінців підірвали рідну броню, що не раз рятувала їм життя. Подвиг Іщенко і його підлеглих отримав високу оцінку командування – що було зовсім нехарактерно для початкового періоду війни. Герої отримали підвищення в військовому званні, ордени і медалі, зокрема, Петро Іщенко став капітаном, був відмічений орденом Леніна. Пізніше Петро Кирилович очолив дивізіон бронепоїздів, заслужив іще чотири бойових ордени, звільнився в запас в 1948 році при званні підполковника.

В 1980 році, до 35-ї річниці Перемоги, в Каневі був святково відкритий пам`ятник – збудований колективом Канівського заводу "Магніт” макет БП-56, біля якого кожний рік будуть збиратися з різних кінців СРСР члени легендарного екіпажу, поки в них буде вистачати здоров`я і сил.
Вам необходимо войти для комментирования